Москва не здаватиме своїх православних позицій в колишній колонії без бою й застосує всі засоби для того, щоб Україна не отримала Томос. А якщо навіть й отримає, то Москва намагатиметься звести результати Томосу до нуля.
«Другий Рим» проти «Третього Риму»
Після звернення президента Порошенка і церковних ієрархів до Вселенського патріарха щодо надання Томосу, тобто автономії в управлінні, російські адепти в Україні запанікували сильніше, аніж після поразки диверсійної спецоперації «Русской весны» та початку АТО на Донбасі. Для Москви українська автокефалія означатиме не тільки втрату духовно-релігійного контролю над Україною, але й втрату більшої частини своїх вірян, адже населення Росії навіть в селах зрідка відвідує церкви і ще менше дає пожертв.
Крім того, після створення в Україні єдиної помісної церкви Києво-Печерська і Почаївська лаври, які є власністю Української держави й наразі передані в користування Московському патріархату, повинні бути передані Українській церкві. А це колосальні прибутки від паломництва, які щорічно збирають обидві лаври з православних усього світу.
Делегація РПЦ на чолі з патріархом Кирилом терміново вилітає до Вселенського патріарха Варфоломія, аби натиснути і відмовити від надання Українській церкві автономії від Москви. А народний депутат від Опоблоку Вадим Новинський навіть пішов обхідним шляхом, організувавши через бізнесові канали зустріч з турецьким міністром закордонних справ й намагаючись переконати Анкару протидіяти процесу надання Томосу про автокефалію Українській церкві. У Москви є розрахунки, що розкритикована Вашингтоном та Брюсселем диктатура Ердогана, якій немає місця серед демократичних країн, буде більше орієнтуватися на авторитарні режими, такі як РФ. А оскільки центр світового православ’я розташований в Туреччині, то шляхом податкового тиску чи земельних юридичних нюансів завжди можна вплинути на релігійну організацію, тим більше, що санкцій Анкара не боїться. Україні ж залишається сподіватися на порядність турецької влади та допомогу Заходу, з огляду на власну нездатність зацікавити чорноморського сусіда вагомішими аргументами.
Новинський навіть заявляв, що ставив Патріарха перед ультиматумом загрози війни: «Я дуже чітко сказав його Всесвятості Патріархові Варфоломію: якщо хоч якийсь документ буде надано, ну от хоч якийсь, навіть найбеззмістовніший, де жодної конкретики не буде в принципі, але сам документ буде, то у нас в країні почнеться громадянська війна». Він залякував, що «війна за храми буде в кожному місті, в кожному селі», а також заявляв, що особисто піде «захищати церкви, зокрема Київську Свято-Успенську лавру». І Новинський не просто так зробив таку погрозливу заяву (і не даремно в кулуарах Верховної Ради отримав від Петра Порошенка звання «сука православная»), адже багато експертів називають його куратором ФСБ з українського православ’я, яке, за задумом Кремля, має відігравати роль п’ятої колони.
Досвід підтверджує, що воєнні погрози російських агентів часто виливаються в реальність. Так, у 2013 році російський журналіст Дмітрій Кісельов, критикуючи Україну за європейський вибір, погрожував в ефірі, що Україна рухається до катастрофи і «виживуть не всі». Московські пропагандисти ще за три місяці до анексії Криму знали, що чекає українців. Заява православного куратора від ФСБ про «громадянську війну» у разі надання Томосу про автокефалію Української церкви – не просто думка, а серйозний привід задуматися. Новинський сказав те, про що говорять його російські куратори, фактично озвучив їхні плани дестабілізації країни.
На що здатна РПЦ?
Попри російську агресію та загибель 11 тисяч українців, Московський патріархат не втратив статусу найбільшої конфесії країни. А за чотири роки війни прихожан УПЦ МП в Україні поменшало лише на 6%. Зафіксовано близько 80 переходів громад з Московського до Київського патріархату, переважно в Тернопільській та Рівненській областях.
Хресна хода православних Московського патріархату до Києва в липні 2016 року підтвердила, що московська церква досі здатна змусити мобілізувати десятки тисяч людей. У кожному селі чи містечку, де є церкви Московського патріархату, існує добре організована, ідеологічно зазомбована до фанатизму та фінансово мотивована група людей, зібрана з найближчого оточення місцевого священика. Разом зі сім’ями та привезеними православними тітушками така агресивна група може влаштувати серйозний конфлікт, якщо їм доведеться поступатися церковним майном, а екзальтовані віряни не зупиняться навіть перед кровопролиттям.
І навіть після законного вироку суду щодо передачі храмів Українській церкві московські священики триматимуться зубами за Почаївську та Києво-Печерську лаври. Ці храми вони твердо вважають своїми, адже володіли ними десятки років, а бізнесові прибутки від лавр дозволяли жити не гірше за олігархів. Тож вони мобілізують сотні зазомбованих бабусь і тітушок, котрі спрямують свою агресію проти всіх, хто намагатиметься відібрати бізнес у батюшок. Неважко спрогнозувати ситуацію, коли навіть після Томосу, який РПЦ не визнає, російські віряни забарикадуються в Лаврі, виставлять ікони та фанатичних бабусь перед поліціянтами й не пускатимуть судових виконавців та українських православних, які намагатимуться повернути собі храм.
І будь-які дії українців вгамувати агресивних московських вірян та дотримуватися правосуддя, московські православні зображатимуть як утиски віруючих християн в Україні, використовуючи всі засоби та медіа російської пропаганди в усьому світі, система яких охоплює 600 млн осіб у 130 країнах 30-ма мовами. І коли британська газета Indepedent, яка належить російському олігарху, чи французька газета France Soir з російським бенефіціарним власником напишуть, як «українські фашисти вривалися в церкву та били християн», а їх підтримають інформаційні партнери з французького «Національного Фронту», італійської «Північної Ліги» чи угорського «Йоббіка», – Україні буде дуже важко пояснювати європейським комісарам, що ми – демократична держава, яка не порушує прав віруючих. І хто знає, чи не відступить українська влада, не бажаючи виглядати в непривабливому світлі перед міжнародними кредиторами? На що, зрештою, й робитиме ставку Москва.
Що буде після Томосу?
Тож навіть якщо Кремлю не вдасться підкупити Константинопольського патріарха величезними сумами нафтодоларів, натиснути через турецького товариша-диктатора Ердогана, і якщо після всіх погроз Москви Українська церква все-таки отримає довгоочікуваний Томос про автокефалію, це означатиме лише зміну назви довготривалої боротьби між двома православними церквами та її нову хвилю ескалації через розподіл церковної нерухомості.
За задумом, Томос отримає Українська церква Київського патріархату і УАПЦ, тож це означатиме об’єднання тільки цих церков. А Московському патріархату доведеться вирішувати: приєднуватися до вже канонічної, визнаної Вселенським патріархатом Української церкви чи існувати окремо. Очевидно, частина парафій та єпископів приєднаються до єдиної помісної церкви, а частина залишиться існувати як РПЦ. Адже «ті, хто не приєднається, не матимуть права називатися Українською православною церквою, а будуть лише митрополією чи екзархатом Російської православної церкви в Україні», – сказав патріарх Філарет.
Або ж московське духовенство може приєднатися і чинити вплив і на Українську помісну церкву, шляхом делегації на собори своїх єпископів. Після Томосу всі архієреї Київського патріархату, Української автокефальної церкви та Московського патріархату мають зібратися на Об’єднавчий собор і вибрати нового предстоятеля та церковних владик. І малоймовірно, що посадами та впливовістю буде обділена найбільша православна конфесія, яка відіграватиме роль «кремлівської руки» в уже офіційно автокефальній Українській церкві. Замість відкритої релігійної ворожнечі православних церков Україна може отримати гібридну православну міжусобицю в рамках формально однієї церкви. Імовірно, що й новим главою Української помісної церкви буде обрано не надто категоричного Філарета, а одного з найбільш компромісних представників Московського патріархату, приміром, О. Драбинка.
Тож отримання автокефалії українськими православними церквами, коли б воно не відбулося, стане лише піковою фазою багаторічної боротьби українського та російського православ’я, в ході якої Українська церква має шанси на здобуття незалежності, легального статусу та повернення ключових храмів. Принаймні хотілося б вірити, що чинна влада почала цю розрекламовану кампанію навколо Томосу з метою перемоги, а не для того, щоб після виборів залишити напризволяще українських православних у їхніх конфліктах з РПЦ та Кремлем.