Кому потрібен парад
IQ

Кому потрібен парад

Чому парад на День Незалежності – не примха, а суспільна необхідність

Григорій Швець, 13 серпня12514
фото зі сайту президента

Скільки триває війна, стільки українці сперечаються, чи треба проводити військовий парад на День Незалежності. Діапазон аргументів якнайширший. Одні наполягають, що лише так ми зможемо показати світові, що Україна може дати відсіч агресору. Інші звинувачують владу та «паркетних генералів» в тому, що поки військову техніку ганяють для показухи, хлопці на фронті не мають чим воювати. Третім шкода столичного асфальту, а ще більше – коштів, витрачених на організацію та проведення дійства, які можна було б видати самим АТОвцям як премію. Четверті взагалі вважають парад рудиментом «совка», якому не місце в нашій постмайданній дійсності. Неодмінно знаходяться й такі, хто називає військовий парад особистим піаром Петра Порошенка, Арсена Авакова (і далі за списком). Найбільш радикальна публіка не проминає нагоди висловитись про те, що на тлі наших поразок будь-які паради недоречні. Мовляв, втратили Крим, не можемо визволити Донбас – які тут можуть бути урочистості? Не обходиться і без тих, хто вбачає в параді лише «розпил» бюджетних коштів під прикриттям патріотизму. Тобто і критиків, і прибічників більше, ніж треба. А от чого бракує, так це усвідомлення одного дуже важливого моменту.

Те, що парад є демонстрацією сили, – аргумент слабкий. Російська розвідка і без усяких парадів знає, що Україна може застосувати на Донбасі. Та й, зрештою, демонстрація свого арсеналу ворогові під час війни – приблизно те саме, що давати супернику зазирати у твої карти. Наші західні союзники також знають нашу ситуацію набагато ліпше, ніж буде видно з трибун. Виходить, що парад – це демонстрація, розрахована передусім на внутрішню публіку. Це вже набагато ближче до правди. Кому треба дивитись парад? Наприклад тим, хто з 2014 року повторює страшилки (здебільшого російського походження) про «голих та босих хлопчиків», котрі воюють дідівськими самопалами. Затятих «зрадофілів» ніякий парад, звісно, не переконає, але решта матиме нагоду подивитись на українське військо на власні очі. Крім того, парад потрібен, аби нагадати суспільству, що війна досі не закінчилася. На жаль, таких сьогодні чимало: хтось ігнорує війну через обивательський снобізм, хтось просто по-людськи втомився від тяжких та тривожних новин, когось засмоктали особисті проблеми – причин може бути безліч. Проте забувати про війну не можна, оскільки саме вона є домінантним чинником, що формує наше сьогодення. Це не філософські вправи, а даність, яку треба враховувати у повсякденному житті. Наприклад, коли їдеш на заробітки до Росії, коли наступного року голосуватимеш, коли вирішуєш, чи треба вступати до вишу тощо. Парад – це найбільш гуманний і м’який спосіб нагадати про війну, оскільки вона постає своєю найпривабливішою – у буквальному сенсі парадною – стороною. Чистенькі однострої, рівненькі лави, музика, квіти, прапори – і ніякої крові, бруду, руйнувань та всіх інших супутників цієї справи.

А головне – парад потрібен для того, щоб суспільство згадало про його головних героїв – воїнів. Для багатьох українців солдати ще досі є такими собі ельфами – мешканцями далекої країни «Донбас», про яку всі чули, але яку мало хто бачив. Там, у паралельному всесвіті війни, коїться щось, до чого ми у своїх офісах, кав’ярнях та коворкінгах не маємо жодного стосунку. АТО для таких людей – не набагато більше, ніж черговий телесеріал, хіба що іноді його персонажі трапляються нам на вулиці: дивні люди в дивному одязі, що приїхали зі свого потойбіччя. І парад – добра нагода показати суспільству, що солдати – це така ж органічна його частина, як і всі інші: починаючи від офісних клерків та лікарів і закінчуючи продавцями та таксистами. Притому в теперішніх обставинах саме завдяки солдатам клерки ще сидять у своїх офісах, лікарі – приймають пацієнтів, продавці – продають, а таксисти – намотують свій кілометраж. І справа тут не лише в обов’язку вдячності. Солдати – це не тільки ті, хто воює зараз або вже відвоював, це також ті, ким завтра ставатимуть наші близькі, друзі, діти, а може, і ми самі. Тож парад – це невід’ємна складова формування інституту реальної, а не декоративної армії. Звісно, армія може функціонувати і без парадів, але без ритуально-символічних заходів вона існуватиме в суспільному тілі як іншородний елемент, не перетравлений суспільною свідомістю та не вписаний до актуального культурного контексту.

Тому не менше ніж цивільним парад потрібен і самим військовикам – не менше ніж урочисті зустрічі по приїзді на ротацію, жалоба за загиблими, пам’ятники, нагороди та все інше, що не має практичного застосунку, але відіграє важливу ментальну роль. Парад – це не просто демонстрація зброї та вишколу, а дійство, під час якого суспільство засвідчує солдатам свою підтримку, вдячність, а головне – переконує в тому, що їхня справа має великий сенс. У цьому розумінні глядачі – такі ж повноцінні учасники параду, як і солдати чи керівництво країни. Звичайно, оплески натовпу не заміняють гідної матеріальної винагороди, але без них військо вироджується у найманців, яким достатньо одних грошей для того, щоб вбивати інших та ризикувати власним життям. Головне, що відрізняє солдата від найманця, – це усвідомлення вищого сенсу того, за що ведеться війна. А такі глобальні сенси неможливо втримати на хирлявих плечах політруків та штатних агітаторів – підставити плече має кожен член суспільства. І парад – найкраща нагода для цього.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук