Неминуча війна
IQ

Неминуча війна

Україна й світ провалили уроки грузинсько-російського збройного конфлікту

Любко Петренко, 9 серпня15093

У сумний ювілей грузинсько-російської війни публікується багато аналітичних статей про причини й наслідки конфлікту. Про те, чи можна було запобігти цій війні, а головне: які висновки (не)зробив світ з кривавого протистояння. Спробую і я поміркувати над цими питаннями.

У вересні 2008 року, перебуваючи на Міжнародному економічному форумі в Криниці (Польща), я зустрівся і побалакав з тодішнім віце-прем’єром Грузії Георгієм Барамідзе. Я не міг не поставити йому запитання, яке в контексті тієї війни мене найбільше хвилювало: «Невже Саакашвілі не розумів, що провокації на лінії розмежування Грузії та Південної Осетії навмисне й робляться, щоб заманити його, підштовхнути до збройної відсічі, щоб потім нібито «законно» вчинити інвазію?».

Перед тим, як я зацитую відповідь Барамідзе, мушу коротко нагадати медіа-тренди навколо кавказької війни і сприйняття її за межами Грузії десятиліття тому. Зокрема, в тодішній Україні не раз доводилося читати тексти, здавалося б, недурних публіцистів (не вказуватиму їхніх імен), котрі у розв’язанні війни звинувачували грузинське керівництво й передовсім Міхеїла Саакашвілі (навіть на ZAXID.NET була принаймні одна колонка такого спрямування).

Настрої суспільства засвідчила тодішня соціологія. Так, згідно з опитуванням громадської думки, яке провів Центр Разумкова наприкінці серпня 2008 року, найбільшу групу серед українців (30%) становили ті, хто вважав агресором в тій війні саме Грузію. Росію звинувачувало лише 25%. А ще 20% стверджували, що винні у конфлікті рівною мірою обидві сторони.

Чому про ці цифри варто пам’ятати нам, українцям? Та бодай для того, щоб зрозуміти, чому німці, французи, італійці тощо дивляться на російську інвазію до Криму й Донбасу крізь пальці, «ведуться» на кремлівську пропаганду про «захист населення від фашистів», скоса позирають на антиросійські санкції.

Пригадаймо, як 10 років тому Верховна Рада голосувала щодо десятка постанов про грузинсько-російську війну, але не змогла жодної ухвалити. Розсвареним коаліціянтам – БЮТ і «Нашій Україні» – більше залежало на тому, щоб поставити підніжки партнерові-супернику, аніж засудити російську агресію. Тож постанова про засудження військової інтервенції Російської Федерації на територію Грузії, заява «Про військову агресію Росії проти Грузії», заява щодо засудження акту агресії Російської Федерації проти суверенної держави Грузія тощо набирали по кілька десятків голосів. У такий спосіб, зокрема, кувалася перемога Віктора Януковича, але це вже зовсім інша історія.

Торкнувшись тодішнього контексту, повернімося до запитання до Барамідзе, а точніше до обіцяної відповіді на нього. «Звичайно, і Саакашвілі, і все грузинське керівництво усвідомлювало таку загрозу. Але чи був у нас вибір? Ми терпіли стільки, скільки могли і навіть більше. Ми апелювали до міжнародних інституцій, їхні представники приїздили на місця й тільки розводили руками. Тож нам довелося врешті-решт вдатися до жорстких заходів», – розповів тодішній віце-прем’єр Грузії.

Нині хіба дуже наївна людина може вважати, що російської інвазії в Грузію можна було б уникнути, наприклад, якби Тбілісі потерпів ще трішечки. На російських військових форумах висловлюється думка, що нібито Дмітрій Мєдвєдєв – тодішній номінальний президент Росії – всіма силами намагався уникнути війни. Утім Владімір Путін змусив його на жорсткі дії. Не для того чинний шеф Кремля готував ґрунт для неї попередні дев’ять років.

«У 2001 році Кремлю вдалося замінити керівництво Південної Осетії – Людвіга Чібірова, котрий шукав мирні компроміси з Грузією, на войовничого Едуарда Кокойти, – один цей факт сам по собі зробив російсько-грузинську війну неминучою. Проте російське керівництво не зупинилося на цьому. Здійснивши масові поставки важкого озброєння до Південної Осетії в січні-лютому 2003 року (включно з дванадцятьма танками Т-55), російське керівництво у своїх відносинах з Грузією навмисно вибрало шлях військової конфронтації. Розмістивши в Південній Осетії в травні-червні 2004 року сімдесят додаткових танків Т-72, сотні БМП і БТР, важку артилерію, десятки РСЗВ, величезну кількість іншої військової техніки та військового спорядження, російське керівництво проклало шлях до повномасштабної війни», – розповів російський політолог Андрій Ілларіонов.

А ще 2004 року про високу ймовірність війни попереджав той же Барамідзе, котрий на той час був міністром оборони Грузії. «Грузія діятиме адекватно, навіть в тому випадку, якщо до війни приєднається третя сторона», – так прокоментував він чергове збройне протистояння на лінії розмежування. А такі провокації з південноосетинського боку відбувалися постійно. Тому ні, аж ніяк не вдалося б уникнути війни.

Можливо, Саакашвілі трохи спростив завдання Путінові, давши у ніч на 8 серпня 2008-го, після чергового артилерійського обстрілу грузинських сіл з Південної Осетії, наказ здійснити потужний збройний наступ на Цхінвалі. Можливо, якби грузинський президент обмежився якимись напівзаходами, то отримав би не повномасштабну російську інвазію, а щось на зразок гібридної війни, як на Донбасі. А може й ні, бо сконцентрованого війська на кордоні з Грузією не можна було довго маринувати, тож наступ все одно відбувся б. Хоча в такому випадку Грузії простіше було б довести провину Кремля. Можливо…

Усе це – лише версії. Сталося, як сталося. Росія нахабно вдерлася в Грузію й ледь не дійшла до Тбілісі. І в той же час Кремль зумів собі виторгувати індульгенцію та фактичне право на додатково окуповані території. Захід погодився на доволі беззубий план Мєдвєдєва-Саркозі, який Росія так досі й не виконала, зокрема в пункті повернення своїх військ на смугу, яка існувала до бойових дій. Міжнародна слідча група, котра розслідувала конфлікт і намагалася з’ясувати, «хто вистрілив першим», сором’язливо заявила про провину обох сторін.

Для Путіна це був перший пробний камінь відкритої агресії, реалізованої згідно з проголошеною Кремлем концепцією захисту росіян за кордоном. Захід проковтнув її і не вдавився. Тому наступні агресивні акти Кремля були лише питанням часу.

Тоді, десять років тому, багато було написано публіцистичних текстів, що наступною буде Україна, що почнеться все з Криму. Однак не те щоб ніхто не вірив у такий розвиток подій, просто всі сподівалися, що російському керівництву вистачить глузду такого не робити. Бо це ж міжнародна ізоляція, вигнання з G8, санкції тощо.

Каюся, я й сам заяви про «наступність України» сприймав радше як евфемізм. Передовсім через існування Будапештського меморандуму. Так, зрозуміло, що документ цей був юридично неповносправним. Але Росія його підписала, тож у разі інвазії себе б остаточно здискредитувала на міжнародному рівні. Хоча не це я вважав головним запобіжником.

Сполучені Штати на той час намагалися всіма силами зупинити ядерні програми Ірану й Північної Кореї. Спроба Росії порушити умови Будапештського меморандуму зводила американські зусилля нанівець. Адже тоді що Пхеньян, що Тегеран мали б усі підстави сказати: «Бачимо ми ціну вашим обіцянкам за відмову від ядерної зброї». Тому Вашингтон мав би все зробити, аби Росія не посягнула на територіальну цілісність України. Саме в цьому я вбачав якісну перевагу української позиції над грузинською у контексті захищеності від російської інвазії. Утім, як з’ясувалося, недооцінив я байдужості Кремля до таких дрібниць. Зрештою, як і решта світу.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук