Томос як унікальна маркетингова пропозиція

Говорити в сучасній Україні про розділення політики, влади і релігії можна довго, але безрезультатно. Так чи інакше, фактом є політизація церковного питання, а також націоналізація релігії. І поки тривають дискусії щодо того, «чи правильно у світській державі» або «чи доречно церкві», а тим паче, поки триває війна, інструменталізації нам не уникнути.

Причому інструменталізації примітивної, а тому дуже ефективної. Геловін не наш, він західний, тому поганий. А моржування в ополонках на Йордан ще гірше, бо то російська традиція. При такому формулюванні Ви десь бачите віру? У націоналізм – так, у християнство – не дуже.

Нещодавнє соціологічне дослідження про ставлення мешканців Львівщини до створення єдиної помісної Православної церкви України засвідчило, що 50,8% респондентів прагнуть об’єднання ПЦУ та УГКЦ. А зважаючи на те, що греко-католики в нашій області становлять явно не меншість, тут є над чим задуматися.

Адже що сказав предстоятель УГКЦ Святослав? Він заявив, що єднання, це не об’єднання, і полягає воно в можливості співслужіння. Що про відновлення якихось структур чи про підпорядкування не йдеться. Водночас, сказав Блаженніший Святослав, ми «маємо разом досліджувати спільну спадщину Київського християнства», що «Греко-Католицька Церква часто в історії попадала під західні впливи, зокрема Латинської Церкви».

Не дивно, що «почули» парафіяни свого патріарха кожен, як хотів? Бо поле для трактувань та інтерпретацій різними активістами – просто гігантське. А ще ж треба пам’ятати про рівень роботи священиків з вірянами, а подекуди і про рівень самого духовенства. Про те, наскільки поверхово прості посполиті сприймають розмірковування про «високі матерії» від своїх пастирів. Останнє, до речі, не дивина, і нічого нового в цьому немає. Питання до «провідників»: чи не можна обережніше з гаслами і висловлюваннями, якщо рівень аудиторії такий, який є? Якщо належність до католицизму (чи католицизм як елемент ідентичності) точно не є цінністю якоїсь там половини «аудиторії соціологічного дослідження»?

До слова, згадане дослідження проводилося ще до того, як з’явилася інформація про поминання патріарха московського Кирила в ПЦУ. Не факт, що, оперуючи такою інформацією, респонденти б виявляли таке ж бажання до об’єднання. (Тут, знову ж таки, не про факт поминання йдеться, і не про церковні канони, і не про цілком адекватне і притомне пояснення митрополита Епіфанія, а про сприйняття і політизацію церковного питання.)

УГКЦ, провівши останніми роками низку реформ, наблизилась таки до зразків «традиції київського хрещення». Як, зрештою, і заповідав митрополит Андрей Шептицький. Він, щоправда, мав на меті «навернути православних братів до єдності з Римом», але ж нас ніколи не дивувало, коли засоби і процес замінюють собою мету. Не здивує і зараз. Відповідно, залишилась сама «єдність» як ціль, без «Риму». Натомість православним зараз (нагадую, що ми говоримо з точки зору людей світських, ще й заполітизованих) не потрібен Рим чи Унія навіть у найлагіднішому варіанті. Православна церква готова тепер сама прийняти греко-католиків, «назад, у лоно», так би мовити.

Про це парафіяни переважно не задумуються. Адже попереду благородні цілі – «єдність» та «незалежність». Заради цього багато «великодніх християн» готові відмовитися від структури, теоретично підпорядкованої Ватикану. Тим більше, що історію вони вчили за народницько-радянськими лекалами про хитрих єзуїтів-латинізаторів. Дарма, що це готовий євроінтеграційний проект. Це мінімальна гарантія того, що одіозні чиновники не будуть нагороджені високими церковними відзнаками. Це коли українські священики змушені «тримати марку», бо існує незалежний від українських реалій арбітр. Зрештою, це те, чого ми хочемо від держави, коли говоримо про курс на ЄС.

Очевидно, не можна стверджувати, що в ПЦУ всього цього не може бути. Може. Але ж є готовий євроінтеграційний проект, антиросійський. Що вам ще треба? «Єдності»? Прекрасно. Якої? Про це можна скласти приблизне уявлення з публічних дискусій та популярних публікацій. Загальний дискурс звичний: на офіційному рівні все гладко, але без конкретики. Десь ближче до народу починається класичний «адъ и Израиль». Де об’єднання церков бачиться як класичне поглинання, поняття «Унії» не далеко втекло від кращих зразків радянської пропаганди. Латинізація, ополячення, довгі щупальця Ватикану... До цього ще можна додати томос-тур чинного президента, використання священиків у політичній агітації, процес притирання в самій ПЦУ.

Висновків нема. Ми ступили на дуже делікатний ґрунт стройовим піонерським кроком, залізли в питання віри (важливі питання для багатьох людей, між іншим) задля «патріотичного виховання» та політичної мобілізації.