Україна - ЄС: пауза перед ...?

Головним досягненням запланованого на 25 лютого саміту Україна–Європейський Союз стане сам факт його проведення. Закріплений в Угоді про партнерство і співпрацю 1994 року механізм регулярного політичного діалогу на вищому рівні торік став заручником спроб частини європейського істеблішменту змусити Віктора Януковича змінити ситуацію із засудженням Юлії Тимошенко.

Традиційний майданчик для відвертої розмови (зокрема з приводу резонансних судових процесів) вирішили демонтувати до ліпших часів на догоду концепції бойкоту українського президента. Величезними зусиллями української дипломатії, друзів України в ЄС (передусім Польщі та Литви) поступово вдалося доказати Брюсселю, що повна відмова від діалогу з Януковичем ні на дюйм не просуне Євросоюз до задоволення його вимог, проте серйозно посилить у Києві сумніви щодо виправданості самої ставки на пріоритетність євроінтеграції, а не партнерства з Росією.

Дзвінок глави Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу українському президентові в середині грудня ознаменував якісний перелом у настроях лідерів ЄС. Саме тоді й озвучили дату саміту, і це стало найвищою точкою в діалозі між Києвом та Брюсселем за останній рік.

Стараннями МЗС європейським спостерігачам на жовтневих виборах вдалося вигідно зобразити зусилля влади не допустити масштабних фальсифікацій у день голосування та при підрахунку голосів. Навіть «беспредел» в окремих одномандатних округах не зіпсував загальної картини. Саме керівник місії спостерігачів від Європарламенту поляк Павел Коваль був першим з європейців, хто вже 29 жовтня заявив, що Угоду про асоціацію з Україною треба підписати 2013 року.

Такий тренд у ставленні до українського питання стрімко посилювався протягом листопада-грудня. Зрештою ідея підписати Угоду про асоціацію на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді 2013 року стала елементом всіх заяв євробюрократів, політиків та дипломатів щодо нашої країни.

Тоді у відчайдушній спробі зробити хоча би щось на шкоду дипломатичному відомству Григорій Немиря та Борис Тарасюк (зовнішньополітичні радники Тимошенко) вперше відкрито закликали ЄС не підписувати Угоду про асоціацію, поки лідер «Батьківщини» у в'язниці. Доти і Юлія Володимирівна, і її соратники, торпедуючи процес на практиці, на словах виступали за якнайшвидше підписання Угоди, незалежно від внутрішньополітичних проблем в Україні. Скинувши маски, Немиря (який опинився на ту мить у центрі скандалу довкола сумнівних процедур оплати послуг закордонних лобістів) і Тарасюк тільки відштовхнули від себе велику частину інших представників опозиції і багатьох друзів на Заході, які вважають що українським політикам точно не варто відкрито саботувати зближення України з ЄС, підігруючи Віктору Медведчуку й іншим агітаторам за Митний союз.

Таким чином, призначений 24 грудня новий український уряд і новий міністр закордонних справ Леонід Кожара отримали у спадщину небачено сприятливу з літа 2011 року (початку суду у «газовій справі») атмосферу в діалозі з ЄС. З початку грудня відкрита критика України з боку представників ЄС звучала як рідкісний виняток, тоді як ще за півроку до того такі голоси зливалися в обурений хор, який вимагає бойкоту і санкцій.

Накопиченого наприкінці минулого року заряду позитиву у ставленні європейців до України вистачило навіть на те, щоб на двосторонніх відносинах ніяк не відбився початок суду над Тимошенко за звинуваченням у вбивстві Євгена Щербаня. Раніше набагато дрібніші зміни в ситуації лідера опозиції провокували хвилі обурення і загроз з боку Єврокомісії, Європарламенту і столиць країн-членів ЄС.

Сказане зовсім не означає, що другий вирок Юлії Тимошенко не може стати смертельним для перспектив підписання Угоди про асоціацію з ЄС. У попередній період європейці отримали занадто багато приводів тотально не довіряти українському правосуддю, щоб прихильно прийняти осуд впливового політика навіть за такою серйозною статтею, як організація вбивства. Хоч би які звинувачення висували лідеру «Батьківщини», вони тільки посилюватимуть переконаність Заходу в тому, що українська влада з усіх сил вишукує причину позбутися конкурентки на виборах 2015 року. Тому саміт 25 лютого може стати першою, але й останньою зустріччю керівництва Євросоюзу з Януковичем. Без чіткого розуміння алгоритму нехай не повернення в активне політичне життя, то хоча б звільнення Юрія Луценка (у ЄС вже готові для початку погодитися хоч з якимись поступками Януковича), політичний діалог Києва і Брюсселя може знову завмерти.

Тим більше, що за час недовгого перебування на посаді глави МЗС Кожара примудрився значно девальвувати головний аргумент Києва у переговорах з ЄС – тезу про рішучий опір експансіоністським планам Кремля. Пропоновані міністром щораз екзотичніші форми співпраці з Митним союзом (найбільше здивування у західних посольствах викликала пропозиція Кожари почекати до створення зони вільної торгівлі між ЄС і Митним Союзом) серйозно дезорієнтують щодо стратегії Києва навіть акредитованих в українській столиці дипломатів, не кажучи вже про менш досвідчених депутатів Європаламенту і політиків у Варшаві, Берліні, Лондоні чи Вільнюсі. Не випадково з європейського боку знову зазвучали вимоги визначитися і перестати мріяти про одночасну геополітичну орієнтацію і на Захід, і на Схід.

На тлі стрімкої деградації відносин між Росією і США риторика Кожари про недоцільність спроб ставити Україну перед вибором між «борщем і салом» завдає дедалі більшої шкоди не тільки іміджу зовнішньополітичного відомства.
Відлига у відносинах між Києвом і Брюсселем, що намітилася серед зими, дозволяє вийти на нові горизонти. Найсильніший натиск, що припав на час перед Євро-2012, Україна вже витримала. Тепер розвивати відносини з ЄС легше. Звісно, за наявності волі запропонувати хоч якесь рішення проблеми «політичних в'язнів» і вирівнявши сигнал про стратегічний вибір. В іншому разі 25 лютого стане лише відлунням досягнутих ще пізньої осені успіхів і останньою можливістю лідерів України та ЄС потрапити на колективне фото.