Україна і Зеленський: тест на зрілість

Писати про «після війни» зараз справа невдячна і, як багато хто скаже, непотрібна. Бойові дії в розпалі, ворог усе ще кидає на позиції українських військ хвилі свого «гарматного м’яса» і вбиває мирних громадян ракетними ударами. Та думати про майбутнє, навіть гіпотетичне, все ж таки варто. Тим паче, коли щодо нього час до часу лунають доволі дивні, а подекуди провокативні заяви. Як приклад – твердження очільника соціологічної групи «Рейтинг» Олексія Антиповича, що якщо Володимир Зеленський не піде на другий президентський термін, то це стане цілковитою катастрофою для України.

Така заява провокує на низку як прямо, так і дотично пов’язаних міркувань. По-перше, постановка питання в стилі «ця держава просто в тартарари розвалиться, якщо він [Зеленський] не піде на вибори» є відвертою неповагою до сотень тисяч українців, котрі зі зброєю в руках боронять Вітчизну, і мільйонів інших, котрі також посильно сприяють перемозі над Росією. Якби не готовність українців стійко боронитись, то жодні, навіть найкращі промови в дусі Черчилля, не врятували б президента. Саме такою є залежність – Зеленський існує завдяки українцям, а не українці та Україна – завдяки Зеленському.

По-друге, заява Антиповича схожа на промацування ґрунту Офісом Президента щодо майбутніх повоєнних виборів, про які там очевидно думають. Зараз важко уявити, хто міг би гіпотетично скласти конкуренцію чинному президентові, чиї рейтинги популярності в часі повномасштабного вторгнення перевершили б навіть його «зірковий час» 2019-го. Та одного дня війна завершиться. І коли зовнішня загроза бодай на певний час зійде з першочергового порядку денного, усе зміниться.

Банальним, та все ще показовим, є приклад Вінстона Черчилля, який очолив націю в найважчий момент британської історії та привів її до перемоги над нацизмом. А фактично одразу після капітуляції Німеччини очолювана ним консервативна партія вщент програла парламентські вибори. І це попри високу особисту репутацію сера Вінстона.

Після війни на перший план вийдуть зовсім інші чинники, ніж ті, що дають популярність у час битви. Подолання соціально-економічних труднощів, матеріальна і духовна відбудова суспільства, бажання людей жити спокійно і гідно – хто дасть українцям найбільше сподівань на такий розвиток подій, той і буде фаворитом електоральних перегонів. І чи буде це Володимир Зеленський – далеко не факт.

На це є і об’єктивні, і суб’єктивні причини. Повернення до «нормальності» після масштабної війни ніколи не буває ні простим, ані швидким. Тут виникатимуть труднощі, оминути які не до снаги і найталановитішим політикам. А реалії електоральної демократії такі, що більшість людей воліють не надто детально вникати в суть проблем – хто чи що є головним винуватцем – і радо оберуть «нове обличчя». Петро Порошенко не дасть збрехати.

Схоже, що саме з огляду на таку загрозу в інтерв’ю Антиповича прозвучала інша прикметна фраза: «Якщо Володимир Зеленський думає не йти на другий президентський термін, то треба уже зараз готувати наступника, бо раптовість в цьому питанні може викликати катастрофічні соціальні наслідки». Тобто, якщо рейтинги президента з тих чи інших причин не даватимуть високих шансів на переобрання, то має бути готова «своя» кандидатура, яка дозволить обмежитись косметичними кадровими змінами при збереженні чинної владної команди.

У часи незалежності вже була спроба реалізувати операцію «наступник», коли Леонід Кучма намагався шляхом виборчих порушень і фальсифікацій «передати владу» Віктору Януковичу. Результат – Помаранчева революція та провал кучмівської затії.

Антипович не перший, хто останнім часом промацує електоральний ґрунт у стилі «якщо не ми (Зеленський), то ніхто». У поєднанні з концентрацією в руках державних інституцій величезних повноважень та активів у реаліях воєнного стану виникає тривога, що хтось на Банковій – і це не обов’язково сам президент – не встоїть перед спокусою застосувати цього новоутвореного гоббсівського «левіафана» задля утримання влади і в подальшому.

Російська агресія є тестом на життєздатність України як держави та українців як нації і суспільства. Упродовж восьми років, з лютого 2014-го по лютий 2022-го, ми з труднощами й помилками, але давали раду із цим викликом. Повномасштабне вторгнення ще більше підвищило ціну помилки, але Україна й українці мають усі шанси й тут досягти успіху. Та на цьому наші іспити не вичерпаються.

Що буде з країною й суспільством після війни, чи вдасться українцям нарешті «повернутись додому» – до Європи – не лише культурно і ментально, але й організаційно (через членство в НАТО і/чи ЄС), залежатиме від здатності і звичайних громадян, і політиків при владі успішно скласти останній іспит – не допустити / не здійснити узурпації влади під гаслами «важких часів» і «якщо не ми, то хто».

Це буде іспит зрілості. За останні роки українське суспільство істотно подорослішало, усвідомивши чимало важливих речей, зокрема цінність власної держави, і що ця держава – це передусім самі українці, а не політики і чиновники. Водночас, хай як важко визнати це його опонентам, за останній більш ніж рік подорослішав як державний діяч і Володимир Зеленський. Це вже не те наївне «нове обличчя», що розповідало про пошук миру в очах Путіна й інші очевидні та небезпечні небилиці. Повномасштабна війна змінила українців, змінила й того, кому випала доля очолювати країну в цей критичний час.

Але чи подорослішав президент і його оточення достатньо, щоб зрозуміти власне суспільство? Щоб уникнути приреченої на невдачу спроби узурпації? Щоб нарешті забути про принцип «друзям – усе, а ворогам – закон» і перестати крутити-вертіти законами на власний розсуд, демонструючи відвертий волюнтаризм у багатьох питаннях? Ось тут закрадаються величезні сумніви. Хоча б тому, що й досі чимало питань і проблем, які не становлять жодної таємниці – наприклад у кадровій політиці, – влада відмовляється пояснювати та коментувати, наче українці – це примхливі й нетямущі дітки. І нещодавнє кокетливе «не скажу» Зеленського у відповідь на запитання про завдання нового посла України в Китаї Павла Рябікіна (на секундочку, посадовця, що діє від імені і за кошт громадян) – це не випадок, а закономірність.

Багато хто захоплюється Зеленським – президентом воєнного часу, але водночас забуває про численні проблеми Зеленського – президента за звичних умов. Непослідовність і хаотичність, тиск на політичних опонентів, поступове руйнування важливих культурних інституцій чи то через урізання фінансування (Український інститут книги та Український культурний фонд), чи то через свідоме руйнування й саботаж (Довженко-центр), любов до «показухи» і корупційних проєктів на кшталт «великого будівництва» – перелік можна продовжувати. Зрештою, Зеленський – це не тільки призначення міністром освіти та науки Оксена Лісового, на якого є певні позитивні надії, але і його жахливого попередника Шкарлета чи іншого, не менш вагомого руйнівника – міністра культури Ткаченка.

Володимир Зеленський цілком може залишитись президентом і на другий термін. Якщо таким буде бажання більшості українських громадян у день гіпотетичних виборів. Але не через узурпацію і не через операцію «наступник» чи інші маніпуляції, що вкидаються і будуть вкидатись в інфопростір. Не допустити такого сценарію – потенційний останній (принаймні на певний час) тест на зрілість українців як суспільства. Якщо воно остаточно усвідомить власну роль не лише в захисті держави у критичний момент, але й у планомірному щоденному її функціонуванні, то щоб це суспільство не вирішило – нездоланних загроз перед ним не буде. У такому разі немає значення – вирішать українці дорослішати ще п’ять років на чолі з Володимиром Зеленським, а чи залишити його позаду як важливий перехідний етап, щоб рухатись у повоєнне майбутнє з новими лідерами. Імена яких можемо ще й не підозрювати.