Україні потрібні українськомовні. Кохаймось?
Українці патологічно схильні воювати не просто на власній території, а на тій її частині, з якої відступати вже нікуди.
Ми починаємо захищати свою мову лише тоді, коли хтось зазіхає на її закріплений у законодавстві статус, крім якого в неї нічого нема.
Тоді ми вже, так і бути, збираємось на мітинги. Які відразу ж проголошуєм у фейсбуках «загально-національним (sic!) іспитом українців на патріотизм». Та створюємо який-небудь «Комітет по (sic! sic!) захисту української мови». А де ми були до цього?
От скажіть, скільки політиків, які нині нібито палко борються за мову, заявили в прямому ефірі в якого-небудь заїжджого Славіка Тостера, що ноги їх не буде на цьому шоу, якщо ведучий не вивчить державну мову країни, в яку приїхав заробляти гроші? Скільки-скільки? Отож. Дурних небагато – всім хочеться бодай іноді потрапляти «в тілівізор», бо інакше рейтинг – йок.
Ну, добре. Більш безпечний варіант. Скільки тих же політиків обривали потоки вєлікодєржавних висерів якого-небудь Кості Затуліна або Сірожи Маркова на тих-таки шоу вимогою організувати переклад всього цього шовінізму державною мовою, бо ніпанятна? Ага, знов усе те ж.
Чорт забирай, а від Калєснічєнки хоч хтось вимагав говорити державною мовою «в Савіка»? Навіть цього не робили? Ну, хлопці, так які ж ви борці? Ви лише фон для калєснічєнок і табачьніків, на якому зростає їх відчуття власної значущості.
І про це все не було б сенсу писати (бо й так зрозуміло, що «заднім умом» усі розумні), якби не маленьке «але». У широких українськомовних мас створюється ілюзія, що мові можна допомогти вижити протестами з дудєлками.
Мітинги, як відомо, – це висловлення позиції, вказування владі, що вона робить дурницю. Але нинішня влада, з одного боку, чудово розуміє, яку дурницю робить, а з іншого – їй глибоко по цимбалах позиція власного народу, якщо вона не загрожує коктейлями Молотова чи, на худий кінець, падінням рейтингу.
Тому потрібно вміти не лише вимагати не чіпати мову (яку й так на значній території країни не чіпають, а просто ігнорують, послуговуючись мовою братів наших молодших), але й практично допомагати їй виживати. Бо мова ж, як слушно вчили нас у школі, – «це живий організм». А з живими організмами складно. Як не захочуть панди трахатись заради порятунку біологічного виду, то їх лишається лише дострілювати.
Час зрозуміти, що з російською в Україні досі носяться, як дурень зі ступою, лише через нас.
Бо ми недостатньо говорили українською. Забагато розуміли російську. Лінувались шукати українськомовне. Не списували в брак російськомовне. Не звільняли чиновників за російську при виконанні. Вболівали за імпортних футболістів, які вчили в Україні російську. Вважали нормальним називати наших східних сусідів не окупантами, як слід було б, а «братнім народом». Ми навіть не вимагали, щоб Путін зробив українську офіційною в Росії! І ще багато робили дурниць і не робили потрібних речей.
І «протестам на захист» цього не виправити. Через двадцять років після здобуття незалежності доводиться починати майже спочатку. Говорити українською. Не розуміти російську. Не лінуватись шукати українськомовне. І далі, відповідно до списку…
Звісно, я не кажу, що в походах під ВР як таких є щось погане. Навпаки. Вони, як мінімум, дають можливість не забувати, що «разом нас багато». Але і як максимум. Якщо, звісно, метою зібрання не є увірватися до сесійної зали й дати калєснічєнкам чогось більш вагомого, ніж дружні потиличники а-ля Стойко. Бо то зовсім інша справа – складно голосувати навіть за двуязичіє зламаними пальцями.
Якщо ж ні – не забуваймо про наш список. Бо є всі шанси, що наступного разу нам лишиться тільки збиратись на Грушевського чи на Майдані під гаслами типу «Кохаймось. Україні потрібні українськомовні».
Ми використовуємо