Вибори і Зеленський

Тема виборів в Україні періодично виникає в інформаційному просторі і нашої країни, і – як ми побачили зараз, із матеріалом видання Financial Times – на міжнародному рівні. До речі, цікаво, що йдеться чомусь тільки про президентські вибори, так, ніби Верховна Рада в нас не пересиділа, рівно як і президент, свою каденцію, і її треба замінити. (А зважаючи на кількість скандалів і кримінальних справ, які маємо щодо чинних депутатів парламенту, – можливо, парламентські вибори є навіть актуальнішими за президентські).

Звісно, усі попередні збурення інфопростору навколо теми виборів закінчувалися однаково – у форматі «поговорили і забули». Хоча українська влада й намагалася заявляти про те, що можна спробувати попрацювати з ідеєю «проведення виборів під час війни, навіть без припинення бойових дій», але далі цих заяв ініціатива цілком закономірно не просунулася. І це зрозуміло, адже і сотням тисяч військових на фронті, і мільйонам емігрантів у Європі та в інших частинах світу забезпечити втілення у життя права на волевиявлення, м’яко кажучи, не дуже реально.

А втім, окрім теми виборів є ще одна супутня тема, яка теж постійно порушується, – це участь у наступних виборах – неважливо, коли вони відбудуться: після чи ще під час війни – чинного президента України Володимира Зеленського. Тут варто зазначити, що в цій темі є один реальний плюс. Вибори – це, знаєте, такий процес, у якому можна і програти. Тобто, порушуючи тему виборів під час війни, її ініціатори допускають зміну Верховного головнокомандувача ЗСУ під час гарячої фази війни. Плюс тут у тому, що нарешті фактично підтверджується той очевидний факт, що Україна живе у ХХІ столітті, а не в середньовіччі, де від однієї-єдиної персони залежить усе на світі. Та й, будьмо чесними, заміна свого часу просто головнокомандувача Валерія Залужного була не менш серйозним кроком – а нічого, пережили Збройні сили цей крок, нікуди не ділися, не розвалилися, не кинули зброю, як дехто прогнозував. І у випадку зі зміною Верховного – теж нікуди не дінуться. Фактично, це підтверджують і ті, хто пропонує провести вибори під час війни. Імовірно, вони самі цього не розуміють. Або думають, що максиму «Україна – не Росія» уже скасували, і українці готові до диктатури заради… Заради чого – це тема цікава, але все-таки інша, тому сьогодні ми про неї не будемо. А будемо ось про що.

Давайте відкинемо ідею «вибори під час війни» як геть безглузду – і поговоримо про вибори після зупинки гарячої фази війни. Точніше, про участь у них чинного глави держави. Для початку визнаймо – навіть у найоптимістичнішому форматі (пам’ятаєте, тут днями чутка у ЗМІ пішла, що Трамп, мовляв, дав Україні і Росії час на зупинку війни до літа?) ці вибори пройдуть восени. Можливо, навіть ближче до кінця року, ніж до першого дзвоника в школах. А це, своєю чергою, значитиме, що…

Що Володимир Зеленський на той момент сидітиме на президентській посаді 7,5 років. І це дуже важливий момент. Символічний, звісна річ, і важливий теж. Символіка тут проста і прозора: 7,5 років – це півтори президентські каденції. Тобто фактично завдяки повномасштабній війні, точніше, воєнному стану Зеленський пересидів уже зайву половину строку. І отут маємо до нього одну цікаву заочну пропозицію з історичним бекґраундом.

Як відомо, у Сполучених Штатах Америки не існує такого поняття, як дострокові президентські вибори. Якщо президент помирає, його убивають, виганяють через процедуру імпічменту чи він сам подає у відставку (востаннє таке відбулося з Річардом Ніксоном після Вотерґейтського скандалу в 1974 році), на посаду заступає віцепрезидент. (Або, якщо того немає – наступний у досить довгій лінії спадковості, яка, втім, жодного разу далі віцепрезидента і не заходила.) І отут виникає один цікавий момент.

Річ у тому, що в США одна особа не може працювати президентом понад дві каденції. Ні, не «поспіль», як в Україні, – а взагалі. Два строки – і до побачення. (Скажімо, в українських умовах Трамп міг би балотуватися на наступних виборах, а у своїх домашніх – не зможе.) Але що робити зі ситуацією, коли президентом ця особа стала не на виборах, а після того, як попередник з тих чи інших причин залишив посаду?

І отут якраз настає час того ключового моменту, який називається «половина каденції». Іншими словами, якщо віцепрезидент чи хтось інший у лінії наступності став президентом і провів до виборів у цій ролі 50% конституційного часу плюс хоча б один день, йому цей неповний термін зараховується як повний. І балотуватися він зможе лише раз – на свій уже другий термін. А от якщо ця перша каденція буде хоча б на день менша за половину, вона вважатиметься нульовою, і попереду цей президент матиме ще повноцінні дві.

Такі у Сполучених Штатах формальні правила. В Україні жодних подібних формальностей немає, у нас взагалі в законодавстві багато чого немає – саме тому, до речі, свого часу так активно розганяли тему «Зеленський уже нелегітимний», коли минуло п’ять років з дня його інавгурації. Але зараз не про формальності.

А про те, що політично, навіть державницьки було б правильно, якби Володимир Зеленський у такій ситуації відмовився від участі в наступних виборах (аргументувавши хоча б тим, що він фактично відбув уже половину чи навіть більш ніж половину умовного другого терміну). Чому і навіщо потрібен такий крок?

По-перше, це було б справді серйозним і дорослим кроком. Який би показав, що Зеленський дійсно переріс свою роль шоумена-популіста і став державником, тобто політиком, для якого інтереси держави й суспільства є вищими за власний комфорт і можливість ще п’ять років покерувати офісом на Банковій (покерувати урядом після наступних виборів у Верховну Раду уже навряд чи вийде, історія з монокоаліцією себе так дискредитувала, що повторити її буде майже нереально). Та й, будьмо чесними, що змінять для нього самого ще п’ять років на посаді президента? Післявоєнні соціально-економічні проблеми просто знищать усі ті персональні здобутки глави держави, на які він реально чи інформаційно спромігся. Тобто згадуватимуть його не за те, що він «не втік», а залишився в країні і врешті-решт зупинив агресора на тих чи інших рубежах – а за повоєнний курс долара, за зростання цін й усі інші проблеми, які неминуче на нас очікують, принаймні із цим чи таким самим зеленим урядом.

По-друге, тут ми повертаємося до теми Верховної Ради. Де монокоаліція, яка, будьмо чесними, зайшла в парламент виключно на портреті самого Зеленського, уже настільки себе дискредитувала, що президентові варто було б нарешті взяти на себе відповідальність і під її тиском завершити далеко не найвдалішу політичну кар’єру. Звільнивши місце не тільки на Банковій, а й на Грушевського. Власне, він його так чи інакше звільнить – але навіщо ще п’ять років цих постійних тасувань Шмигаля і Федорова по різних посадах? Що це принесе країні?

Пане Зеленський! Покажіть суспільству, що ви чомусь та й навчилися за ці півтори каденції. І зробіть свій по-справжньому президентський, якщо хочете, лідерський вчинок, відмовившись від участі в наступних виборах президента. Це відразу зніме цілу купу проблем – для держави, звісна річ. Але політики і мають працювати на державу, хіба ні? Не на міндічів же…