Відчутність Катастрофи
IQ

Відчутність Катастрофи

Тема Голокосту на пострадянському просторі досі залишається марґіналізованою

Тарас Назарук, 10 жовтня6942
Інсталяція Мірослава Балки «Над твоєю головою»

Контраст температур, коли назовні 30-градусна спека, а в головній будівлі Музею мистецтв Тель-Авіва аж надто холодно дмуть кондиціонери та відчутно пахне пліснявою часу, наштовхує на роздуми. Проходячи залами та галереями, неможливо не зауважити численних імен тих, хто доклав зусиль та коштів заради того, щоб, зокрема, і я міг побачити те, що демонструється у кожній із цих галерей. Називання та означення стали для мене ключовими у пізнаванні малознаної для мене країни.

А чудовою нагодою для пізнавання Ізраїлю з цієї перспективи став семінар «Ізраїльських друзів України» та «Українсько-єврейської зустрічі» про складні питання історичної пам’яті. Дорогою на семінар я думав, якою ж буде ця розмова. Здавалося, що вона стане розмовою про те, як усім нам належить пам'ятати, а якщо відверто, то як навчитись поводитися з трагедією, яка вже начебто не є трагедією нашого покоління. Яку, може здатися, пора віддати на зберігання в архів чи музей. У того роду музей, який не так для пам'яті, як для спокійного забування. Музей, до якого наших дітей поведуть вчителі, а отже, пам'ять уже не буде нашим особистим клопотом. Без огляду на нашу волю, щось таке постійно відбувається з пам'яттю. Вона з часом втрачається, змінюється. З огляду на це, її впорядковують до правильних розмірів героїзму та трагедії (чомусь лише у цих категоріях) і ховають до шухлядок пам’яті. А їх відкривання зводиться до ритуальних дій у певний день чи у певному місці. У кращому випадку добрий музей служитиме нагадуванням для нашого забування і орієнтиром для нашого життя.

У знайомих мені українських містах єврейство сьогодні прочитується радше на віртуальному рівні. Залишилися пам'ятки без пам'яті, а трагедії – без означеного місця. Для нас ці місця неозначені, а імена неназвані. У багатьох випадках вони можуть стати інструментами комерції і надто рідко – місцями пам’яті. Натомість для ізраїльтян (щонайменше для учасників семінару) це їхній повсякденний пошук ідентичності разом із ідентичністю репатріанта. Він не так очевидний та помітний, як цілком виправдана гордість за побудову своєї держави, як розвиток новаторських ідей у низці сфер від медицини до комп'ютерних технологій чи постійний стан бойової готовності через теракти та загрозу війни. Але в історіях та дискусіях учасників, наприклад, такого семінару він проявляється. І це спілкування показало більше, ніж я міг би розповісти сам. Подія була пронизана начебто історіями з минулого, які насправді тривають в Україні сьогодні. І які водночас є частиною повсякдення ізраїльтян не менше, ніж будь-що інше.

Це історія про сусідів, які пам’ятають. Історія з далекого (як з ізраїльського, так і львівського погляду) села Бобровий кут на Херсонщині, де нацисти скинули до криниці все єврейське населення села. Такі криниці відсутні, але пам’ять про жертв сьогоднішні жителі села проявляють у щорічних меморіальних заходах. Одну з таких річниць відвідав харківський режисер Борис Шустерман, чия бабця родом із Бобрового Кута.

Це досі недостатньо обговорені історії. Як, наприклад, у Золочеві, який сьогодні починає робити спроби пам’ятати про трагедію, говорити на незручні теми. У місті, де з великою єврейською спільнотою з приходом нацистів відбувся злочинний погром. Свідчення про ці події віднайдені. Вони, однак, потребують ще й волі та відваги називати речі своїми іменами. Можливо, Золочів стає місцем, де така воля виникає.

Це історія про те, як пам’ять означують в категоріях життя, а не лише смерті. У пологовому будинку Дубна вже кілька років існує кімната Рози. Нову відремонтовану палату для породіль назвали у честь Рози Ліпін, яка загинула під час Голокосту. Таким чином родина Цувика Керена вирішила вшанувати пам’ять про сестру своєї бабці. Розповівши учасникам семінару історію своєї родини, Цувик Керен полетів з родиною у Дубно, щоби вперше побувати у цій кімнаті.

Це історія про віднайдення символів. Її розповів ізраїльський режисер-документаліст Борис Мафцир. Він досліджує обставини створення та заборони Чорної книги, яку почали укладати з 1943 року для документації злочинів проти євреїв у містах колишнього Радянського Союзу. У 1947 році книга вже була в друці, коли радянське керівництво її заборонило, а прояви цілеспрямованого антисемітизму стали чітко вираженою державною політикою. Сотні міст та містечок Радянського Союзу надовго залишилися позбавленими задокументованих свідчень убивства єврейських мешканців, а трагедія Голокосту була марґіналізована в офіційному радянському дискурсі.

Як і колекції в музеї мистецтв Тель-Авіва, куди все культурне надбання прийшло разом із персональними історіями меценатів, пам’ять Шоа прийшла на землі Ізраїлю з такими ж персональними історіями. Але у цьому випадку з історіями втрат та порятунку. І вони доходять до нас завдяки врятованим. Що не дозволяє втекти до абстрактного місця з абстрактними жертвами та абстрактними катами. Це занадто реальне в Ізраїлі сьогодні, щоби погоджуватися на віртуальність у нас. Умовний Захід дав назви умовній “своїй” частині трагедій. За переконанням Бориса Мафцира, символом жертви стала Анна Франк, місцем трагедії – Аушвіц, символом ката – Адольф Айхман. Водночас для значної частини ізраїльтян із пострадянського простору їхні символи досі не окреслені. До речі, на думку режисера, саме Чорна книга могла створити такий символ.

Думки та розмови про це супроводжує розуміння того, як ця тема у нас досі загублена в часі та марґіналізована. У моєму місті таке бачення існує поряд з інколи прихованим несприйняттям і навіть з явною агресією. На цю тему все ще складно говорити, але не тільки через жах трагедії минулого, але й через все ще присутню сьогодні агресію. Шоа мала наслідки не лише для поколінь, які зіткнулися з Голокостом безпосередньо. Це ще й трагедія пошуку моделей пам'яті, з яким має справу сьогоднішнє покоління, мають ці конкретні люди на семінарі, квартали репатріантів у містах довкола Тель-Авіва та сотні українських міст і містечок.

Така розмова ще раз показує, що Голокост, погроми, довоєнний та післявоєнний антисемітизм, диспропорції у дослідженні та пам'яті про катастрофу на пострадянському просторі у порівнянні з західним наративом є зовсім не абстрактними темами для дискусій, а щоденною потребою заповнити цей вакуум ідентифікації та пам'яті, що побутує серед репатріантів в Ізраїлі. Ця пустка є частиною труднощів власної ідентифікації поміж культурою, з якої походиш, та культурою країни, яку досвідчуєш сьогодні. Для України натомість це труднощі побудови нової культурної моделі у середовищі, з якого інша присутня тут культура була насильницьким чином вирвана. Ще важче говорити про причетність до цього насильства.

Це, серед іншого, і спроби творення культури на івриті, коли інші мови не менш глибоко вкорінені у твою ідентичність доволі природним чином, але які при цьому виникає бажання забути. Вже згаданий Борис Мафцир говорить, що латиську мову він свідомо вирішив викреслити з пам’яті відразу після переїзду в Ізраїль. Це сталося через нелюбов до місця та обставин, в яких довелося народитися та виростати, і про які ми, зрештою, знаємо небагато. Схожим чином історик Омер Бартов згадує їдиш. Для нього це була малозрозуміла стороння мова, якою говорили його батьки, а водночас мова трагедії та жаху жертв Голокосту. Присутність або ж втрата мови стає частиною пам’яті і забування.

Сприйняття Шоа сьогодні – це , звісно, інші емоції, ніж страх, тривога чи відчай, які переживали жертви Голокосту понад 70 років тому. Щонайменше впродовж вересня цього року у прохолодному музеї мистецтв у Тель-Авіві виставляють роботу польського митця Мірослава Балки «Над твоєю головою» (2014). Відвідувачі входять до просторої порожньої кімнати, де на висоті заледве двох метрів над ними звисає металева решітка. Напівтемне приміщення освітлює звернене досередини розсіяне світло. Тінь формує контури такої ж решітки на підлозі. Ця інсталяція нав’язує до більш ранніх рефлексій митця про табір Треблінка та шлях, яким жертви проходили до газової камери.

Критики зауважують, що роботи Балки наскрізь випромінюють меланхолію, у певному сенсі «нескінченну та незрозумілу природу трауру». Прохід і вихід (!) з-під цієї решітки залишає по собі відвідувачу протяжний сум, який і є трагедією, що сьогодні відбувається та розходиться цілком поза межі порожньої кімнати в Музеї мистецтв чи одного з конфренц-залів Тель-Авіва. Ця меланхолія є частиною України.

Якщо наша культура, пам'ять та мова може у чомусь бути корисною для Ізраїлю сьогодні, якщо можна відмовитися від конкурування в категорії «найбільшої жертви», погодитися дати світові власні імпульси, замість лише очікувати їх від світу, то це якраз участь в означенні й боротьбі з цією пусткою. Із цією дезорієнтацією та відірваністю у пошуку коріння та пам'яті. Взяти участь у цій спробі замінити досі присутню емоцію, що виростає з катастрофи, іншими емоціями, що постають із пам'яті та вшанування. Водночас жертви досі серед нас. Це наші однолітки. І вони шукають способу говорити про трагедію. Шукають способів розповісти про цю трагедію своїм дітям, які вже не матимуть нагоди почути про неї від живих свідків. Заповнення цього вакууму потрібне не лише ізраїльтянам. Це ще й частина нашої дезорієнтації, без вирішення якої українська ідентичність не може реалізуватися вповні.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук