«Та годі вже про це!» або «Про це вже казали хоч греблю гати!» – нещодавно я мав нагоду знову переконатися, як декому притаманне краще чуття пропорцій і відома ліпша міра. Це була приватна бесіда, однак «не почути» цей голос було б ознакою неспроможності визнати наявне. Тим паче думки про «зайвість» нехтують однією з головних подій літа у Львові – «Єврейськими днями у Ратуші». Вони від 2015 року вже треті, а впродовж трьох тижнів у ресторації «Ратуша» відбулися сім безкоштовних заходів для всіх охочих, де було вільно дізнатись, що вивчають сучасні науковці у США, Ізраїлі, Польщі, Росії та Україні.
Ще вісімдесят років тому мешкав у Львові розмаїтий і численний народ, який мав розлогу і давню культуру. Пан Антон Чехов, завітавши до галицької столиці при кінці ХІХ століття, був вкрай здивований кількістю людей із крученими пасмами волосся обабіч на скронях і в чудернацькому одязі. Так само, як сила-силенна його сучасників, письменник природно і незворушно подеколи глузує з деяких рис цього народу, подеколи закидає йому якісь нібито особливі вади. Щоправда, він також пише кілька творів, де персонажі з цього народу є цілком звичайними людьми. Людьми, які щомиті урухомлені між добром і злом. Одначе пан Чехов крокує площею Ринок з двома томами Шевченка, а навколо нього вже живуть ті, кого менш ніж за півстоліття буде централізовано знищено.
Порівняно великій кількості наших сучасників зрозуміло, що у попередньому абзаці йдеться про гебреїв. Набагато менша кількість тих, хто знає, навіщо гебреїв було упосліджено або ж чому на терені Речі Посполитої опинилася численна гебрейська громада. Дуже мало людей замислиться щодо того, яким робом зазнаватиме змін Европа від вбивчого верстату гільйотини до фабрик зі знищення «зайвих» людей. Врешті-решт, лишень дехто міркуватиме, як про це все розповідати і про що, власне, мала б бути ця історія: про смерть чи про життя?
«Яких єврейських музеїв потребує Східна Европа?»
«Меморіял чи панорама життя?» – перший день «Єврейських днів» вже торкнувся цього питання, і пан Семен Гольдін з Єврейського університету Єрусалиму намагався скерувати думки чотирьох представників гебрейських музеїв у Східній Европі – з Варшави (Даріуш Стола – Dariusz Stola, музей Polin, про який нижче), Москви (Григорій Казовський – Музей історії євреїв в Росії, Урі Гершович – Єврейський музей та Центр толерантності) і Дніпра (Єгор Врадій – Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»). Отже, як на цьому терені розмовляти окремо про спільне?
Якщо у кожному селі чи місті громади разом творили спільний простір, то за більших відстаней люди, що належали до юдейської віри, ставали дедалі розмаїтішими: вони не лише підпорядковувались окремому «гебрейському» законодавству кількох відмінних держав, вони також перебували у панівних на певному терені культурах, але зберігали зв’язки між собою. Історія Галичини у цьому вимірі одна з найцікавіших, бо ж довгі східноевропейські пограниччя є простором усіляких дивовиж: тут культури чи то змагались, чи то нашаровувались і щораз у свій особливий спосіб.
Зустріч музейників була дещо напруженою. І не лише тому, що у Львові пропонувалося об’єднатись двом московським гебрейським музеям, розташованим за відстані сливе чотири кільметри одне від одного. До напруження спричинявся той-таки поділ на культури, який подеколи із яскравим політичним забарвленням живе і діє: улюбленою вправою деяких добродіїв є пошук розбіжного у спільному та з протиставленням дедалі несподіваніших речей.
Врешті-решт, у Львові гебрейського музею як окремої інституції немає, а суперечки щодо приміщення, де він мав би бути, не вщухають. І хоча деякі представники стверджують, ніби проблеми концепції майбутнього музею у Львові не існує так само, як самого музею, йому таки доведеться разом із розмаїтою громадськістю опрацьовувати вкрай складні для розуміння і показу події. Хай там як, цій інституції доведеться бути, зокрема, музеєм юдофобії, яка аж ніяк не зникла та існує принаймні у дріб’язкових пустотливих жартах на щодень. Або у вигуках «Та годі вже про це!».
Навіть на державному рівні низка контроверсійних тем є простором не завше гідної гри. Ця гра полягає у химерній суперечності між історією для якнайширшого вжитку, себто l’histoire publique, та історією, яка вільно міркує про минуле. Власне, добра радянська традиція стверджує, ніби держава потребує такої собі політично безпечної історії, яка вправно шикується вздовж генеральної лінії. Втім, суперечливим і складним є не лише пострадянський досвід.
Приміром, президент Франції Еммануель Макрон 16 липня під час вшанування жертв Шоа вголос каже, що не самі німці – французи також брали участь у паризькій акції з масового арешту гебрейського населення Вель д’Ів (rafle du Vél’ d’Hiv) влітку 1942 року. На сторінці Агенції Франс-Прес у соцмережі під уривком промови пана президента найбільш «вподобаним» лишається коментар, мовляв, акцію Вель д’Ів насправді вчинили не французи, а режим Віші, який співпрацював з нацистами.
День другий – львівські збірки до 1939 року
Про перебіг подій під час нацистської окупації на «Єврейських днях» ішлося, зокрема, торік, а цьогоріч темою були музеї та (не)показане минуле у них. На другій зустрічі єрусалимський львів’янин пан Сергій Кравцов розповідав про львівські збірки до 1939 року.
Початком було приватне захоплення шляхетних і заможних людей, але вже невдовзі з’являються публічні заклади і спроби подбати про якнайширше розповсюдження знань і пам’яті. Впродовж ХІХ століття дедалі дужчали ідеї створення нового суспільства, яке вільно «сконструювати» завдяки освіті і соціяльним прожектам.
Є вельми промовистим, що впродовж радянської доби публічні установи перетворилися на достоту бюрократичних чудовиськ, де можливості користування обмежено на ідеольоґічних засадах, а окремі фонди регулюють поширення відомостей про політично небезпечні події. У цьому вимірі радянська доба так чи так триває й досі. Скидається на те, що перетворення радянських надбань з навколишньої дійсності на суто історичне минуле відбувається у той особливий спосіб, яким шукали відьму у Конотопі.
פולין (Polin) – день третій
Пан Марцін Водзінськи (Marcin Wodziński) із Вроцлавського університету мовив про те, як у Варшаві постало диво – Музей історії польських євреїв Polin (פולין - «Польща» івритом). Сучасна простора будівля серед кварталу типової радянської забудови стає чи не головним музеєм польської столиці. Це вже не засклені сірі шафки і вітрини, це охоплений технольоґічною думкою простір, де все співпрацюватиме з уявою відвідувача, а на знайомство з історичною панорамою потрібно півтори години. Втім, у музеї хочеться лишатись більше.
Метою Polin є розповісти, як гебреї у Польщі жили, а не те, як вони помирали. І ця яскрава розповідь захоплює і залучає: тут вільно погортати віртуальну книжку на екрані, побачити реконструкцію стінопису синагоги, що для нього призначено окрему залу, ба навіть є змога порозумітися з гебрейською абеткою. Рідною і зворушливою видається та обставина, що польські державні культурно-історичні установи сподівалися, ніби музей не постане, і лишень останньої миті заповзялися співпрацювати. Про державну і приватну власність музеїв, про їхні можливості та їхню прибутковість ішлося вже наступного дня програми.
День четвертий – розквіт музеїв у ХХІ столітті
Чи може бути музей з крилами? Чи може музейна споруда перетворити маленьке містечко на прибуткову туристичну місцину? Чи стосується музеїв та історії популярне кіно? Пані Людмила Ґордон з Вашингтона, здається, зруйнувала геть усі межі в уявленнях про показ мистецьких чи технічних цікавинок або історичних подій.
Приміром, Музей мистецтв у Мілвокі (Milwaukee Art Museum - МАМ) має величезні справжнісінькі крила, що вони є рухомою конструкцією. «На відміну від літака, музей вважає за доречне лишатись на ґрунті», – жартують на сторінці МАМ у Всемережжі. Музей Соломона Ґуґґенгайма у маленькому баскському містечку Більбао (Guggenheim Bilbao Museoa) перетворив цю місцину на приголомшливо відвідувану туристичну атракцію. Врешті-решт, вкрай контроверсійний телефільм американського телебачення «Голокост» (Holocaust; 1978 року) порушив тему Шоа і надав їй міжнародного розголосу.
Власне, з контроверсійності мистецьких і музейних розповідей про катастрофи випливає усвідомлення величезної прірви між тою людиною, яка мала моторошний досвід, і тою, яка намагається про цей досвід дізнатись. Щоправда, крізь такий собі пострадянський симптом світ набуває дещо інакшого вигляду: чи мусимо дбати про людське і для людей, чи про… міцну і вперту історичну політику у засклених сірих шафках?
Історичні музеї України – день п’ятий
Вихід з сірих засклених шаф став достоту визначною подією, адже пан Роман Чмелик зі Львівського історичного музею, пані Тетяна Сосновська з Національного музею історії України та пан Ігор Пошивайло з Музею Революції Гідності наважилися взяти участь у дебатах щодо майбутнього їхніх установ. Попри бадьорі й обізнані доповіді, зненацька з’ясувалося, що під сподом деяких покращень маємо неабияк радянського та бюрократичного чудовиська, де скерування працівника до навчання за кордоном стає високоартистичною паперовою хірургією.
Понад вісімдесят років тому хоч який гебрей чи гебрейка мусили неодноразово відповідати на запитання «Хто я?». Вони мусили вагатися, але врешті-решт обирати віру, мову, культуру, вони мусили знатися на політиці, аби вижити. Дехто з них під час цієї вправи намагався не зрадити чогось особисто найголовнішого. У безлічі випадків їм було несила впливати на події.
Наші прекрасні сучасники шукають історичну певність згори і мимоволі відтворюють найкращі настанови ніби «поганої» тоталітарної доби. Врешті-решт, сей триб мислення не є всеосяжним, адже дехто таки здатен не давати на запитання «Хто я?» відповідей, які геть не сумісні з цим крихким, розмаїтим і вразливим життям.
Відсутня сторінка у музеях – день шостий
Чи намагаються українські музеї бути дружніми не лише до відвідувачів, а й до розмаїтої, багатовимірної історії? Про це йшлося панові Вадиму Алцкану з Вашингтона. І мовчанка щодо цілих народів, які замешкували терен сучасної України, стає одною з дуже промовистих штучних порожнеч у тому, що ми знаємо про минуле.
Навіщо ці незручні «відсутні сторінки»? Що важливого матимемо, якщо додамо їх до звичного й подеколи вкрай одноманітного краєвиду? Брати до уваги складне і суперечливе та визнавати болюче, виявляється, буде щирим і правдивим рухом назустріч історії нетоталітарній. Тій історії, яка не тільки розважає, цікавить і захоплює, а виважено й усвідомлено допомагає жити у світі, де відбуваються війни.
День сьомий – єврейська спадщина по 25 роках
Важко повірити, що один із найпотужніших ресурсів у Всемережжі, який присвячено гебрейській спадщині, https://jewish-heritage-europe.eu/ створено завдяки зусиллям однієї людини. Пані Рут Елен Ґрубер (Ruth Ellen Gruber) вже кількадесят років шукає і впорядковує рештки гебрейського минулого. Зараз на ресурсі вільно дізнатися навіть про події, що відбуваються деінде в Европі.
Попри моторошну історію, попри величезні втрати у пам’яті про минуле, життя мусить «турбувати» старі, закинуті, напівзруйновані споруди, їхнє призначення – для життя. Цією переконливою, скерованою на дії і здобутки думкою існують сучасні прожекти про гебрейську спадщину.
Пані Ґрубер впевнена: аби розпочати зміни, достатньо однієї зацікавленої людини. Вона щораз розповідає про відновлення синагог, чищення цвинтарів та фестивалі гебрейської культури, що їх влаштовують і відвідують аж ніяк не самі гебреї. І це зовсім не стає на заваді тому, аби відвідувачам… забракло фестивальних кіп. Україна щойно починає долучатися до цього руху, тож маємо величезний простір для дій.
Що далі?
Буденно і непомітно безтурботні глузування у приватних листах пана Чехова перетворювалися на великі суспільні течії, які врешті-решт спричинилися до фабричного знищення людей. По двох жахливих війнах у ХХ столітті виникатиме вчення про права людини, але Україна матиме змогу свідомо і послідовно долучитися до нього лишень від початків Незалежності. Чи скористалися ми з цієї нагоди? Чи віримо ми у важливість життя?
Мій прапрадід, який зловживав горілкою і був не надто задоволений родинним життям, одного разу вдарив вагітну дружину у живіт. Вона померла, одначе на початку ХХ століття у Катеринославській губернії це не було геть приголомшливою дивовижею, аби через таку дрібницю потрапити за ґрати.
Читаючи клясиків, ніби стає зрозумілим, що ще століття тому жорстокість почувалася набагато вільніше, аніж по завершенні двох світових воєн. І загальна не-святість наших пращурів є чи не найочевиднішою річчю, яку декому вкрай важко визнати. Однак визнавати варто, бо ж хто творитиме історію кращу за ту, яку творили наші прапрадіди. Вони змагалися не лише з «загарбниками» чи «шляхтою», вони також брали участь у безжальній боротьбі за їжу, оселю чи «правильного Бога». І, ніби зумисне, зазвичай ми не знаємо про них нічого.
Вже незабаром записи усіх подій з’являтимуться у відеоархіві Центру міської історії Центрально-Східної Европи.
Ми використовуємо