Відкривати Росію
IQ

Відкривати Росію

Росія фактично є конститутивним «Іншим» для України

Яків Яковенко, 3 жовтня 2017 1355 3

Про написання цього тексту я почав міркувати близько трьох років тому, тоді він мав починатися словами: «Ми дуже мало знаємо про Росію». Ця теза все ще залишається, на мій погляд, актуальною, хоч це і може здатися дивним. Найрізноманітніші дискусії точаться щодо Росії, її історії, соціології, політики, ментальності тощо. Про Росію вважають за потрібне міркувати бабці біля під’їздів і президент країни, школярі та голова українського Інституту національної пам’яті.

Проте не важко зауважити, що більша частина цих розмов безпосередньо чи опосередковано є міркуваннями про нас самих. По-перше, Росія фактично є конститутивним «Іншим» для України. Ба більше, така ситуація не вважається проблемною. Зокрема українські державні інституції, до компетенції яких входить формування актуальної історичної політики, будують свої стратегію і тактику на антитезі до Росії.

По-друге, окремішнє буття у двох різних державах впродовж чверті століття поглибило і без того наявні відмінності між двома спільнотами. Уявіть, останньому поколінню людей, що вчилися за спільними радянськими підручниками (певний спільний досвід) зараз має бути більше сорока років. Я мовчу про більш значущі чинники соціально-політичного життя двох країн. Менше з тим, ці відмінності здебільшого не беруть до уваги, коли з позиції громадян іншої країни починають розмірковувати про Україну чи Росію.

Події розглядаються в уявному контексті, який створюється зі знайомого матеріалу. Впорядкувати уривки інформації та фантазій, зв’язати їх між собою можна у дуже різний спосіб, проте врешті-решт «цеглу» для такого роду побудов ми робимо зі знайомої для нас глини. Що у ситуації побудови антисвіту, що в ситуації пошуку пояснення для екстраординарної події, більшою або меншою мірою міркування росіян про Україну (схвальні чи осудливі) є міркуваннями про самих себе. Те саме можна сказати про зворотну ситуацію.

Тому я наполягаю на тезі про те, що ми мало знаємо про сучасну Росію (власне, про її історію також, якщо не йдеться про фахових істориків). Ситуація вакууму знання породжує безліч небезпечних моментів. Навіть ті з моїх читачів, хто вважає Росію безумовним ворогом, мають визнати, що знати і розуміти ворога є однією з передумов ефективної боротьби. Якщо ж ідеться про людей, що позиціонують себе противниками конфлікту, то для них має бути очевидним, що брак розуміння іншої сторони безмежно розширює простір для можливих конфліктів (у минулому, сучасності та майбутньому). Не менш сильно мають прагнути зрозуміти сучасну Росію ті, хто не хоче повторення певних політичних сценаріїв у власній країні.

Менше з тим, реальність є такою, що жодна з цих груп не продукує для українського читача достатньо якісних текстів про Росію. Я не буду реконструювати причини, що стоять за такою ситуацією. Я зверну увагу на популярну здебільшого серед лівих та ліволіберальних спільнот думку про те, що писати варто про ті проблеми, які ближче, і критикувати передовсім «своїх».

Загалом це доволі розумний та продуктивний підхід, що виключає, серед іншого й таку опцію, як виправдання (консервування) непривабливої дійсності «Тут» відсиланням до ще менш привабливої (на додачу ще й гіперболізованої) дійсності десь «Там».

Але й у цього підходу є суттєвий недолік: у ситуації, коли інтерес до Росії виріс, та у світлі цілком реальної інформаційної війни відмова продукувати тексти на цю тему рівнозначна відступу з певного, скажімо так, «фронту боротьби», де створений вакуум наповнюється пропагандистськими текстами низької якості, лестивими та/або стереотипними умоглядними текстами. У таких текстах, серед іншого, майже обов’язково міститиметься есенціалізація, тобто зображення політики РФ як вияву певної історично незмінної сутності. І тут немає значення, чи йдеться про зменшення простору конфлікту, чи про бажання звернути увагу співгромадян на небезпеки політики певної спрямованості, есенціалізація сьогоднішньої внутрішньої та зовнішньої політики Росії суперечить вашій меті. Адже якщо Росії завжди був і буде притаманний, наприклад, експансіонізм, то хіба можливим є бодай якийсь формат діалогу? З іншого боку, якщо ця політика є виявом внутрішньої сутності, а у нас нібито інша сутність – то й загрози реалізації подібних до російських політичних сценаріїв у нас немає. Саме таку логіку пропонує есенціалізм.

Тому я вважаю, що писати про Росію треба, треба публікувати якісні критичні тексти, спрямовані не на уявну вічну і незмінну суть Росії, наприклад, а на ґенезу того чи іншого явища сучасності, з увагою до певних нюансів відмінного контексту. У такий текст можна вкласти дидактику у стилі «у нас також є схожі проблеми та/або у нас може стати так само, якщо втратимо пильність», а можна не вкладати, бо це послання може вже міститися у самій оповіді.

Тому коли йдеться про те, чи треба писати про Росію, необхідно лише зауважити, як саме писати. Я не збираюся засуджувати людей, що намагаються формувати сучасну українську ідентичність шляхом відштовхування від певного уявного російського «антисвіту» (або прагнуть заробити грошей шляхом продукування шаблонізованих трендових текстів). Лише зауважу, що цей шлях несе більше ризиків, ніж обіцяє результатів. Ба більше, парадоксальним чином він спрямований на збереження залежності від Росії, від політичного порядку денного, який формується далеко не найпередовішим політичним класом чи його правлячою фракцією.

Я вважаю, що ми – українські публіцисти та дослідники – маємо відкривати Росію для себе і для українського читача не як «старшого брата» (доброго чи злого) або якусь анти-Україну, а як окрему і незнайому для нас країну.

Врешті, хіба у цьому твердженні не міститься хай і банальна, але важлива думка, про яку варто нагадувати бодай собі?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук