Війна в Україні та Південний Кавказ

Визнання Владіміром Путіним «ДНР/ЛНР» 21 лютого сприйняли в Баку спокійно. І політична еліта, і експерти розцінили рішення Москви як акт відчаю і ще один крок, який віддаляє Україну від «руского міра» і наближає її до Заходу. Водночас спершу відчувався брак будь-яких згадок про ситуацію навколо Нагірного Карабаху, насамперед у контексті тимчасово розміщеного там контингенту російських «миротворців».

22 лютого Ільхам Алієв зустрівся у Москві з президентом Росії. Метою раніше запланованого візиту було підписання двосторонньої угоди про союзницьку співпрацю. У 43 пунктах сторони, серед іншого, заявили про підтримку інтеграційних ініціатив на пострадянському просторі, взаємну повагу незалежності та територіальної цілісності, а також про вживання спільних заходів у небезпечних ситуаціях. Якщо залишити осторонь мотиви російської сторони, то для Баку угода, підготовка якої велася вже понад рік, відіграє важливу геополітичну роль. Вона покликана регулювати відносини з Москвою, порушені внаслідок зближення з Туреччиною під час Другої карабаської війни, та слугувати інструментом тиску на Вірменію.

У тексті угоди є відкрита для тлумачення фраза про те, що «сторони припинятимуть будь-яку діяльність осіб та організацій, яка загрожує суверенітету, територіальній цілісності та незалежності іншої сторони». Ні в кого не повинно бути сумнівів у тому, що Нагірний Карабах у цьому уривку виступає наріжним каменем. Тому не дивно, що угоду в Азербайджані «зустріли» як можливість нормалізувати питання про діяльність російського контингенту в Карабаху, який влада та пропагандистська машина в Баку регулярно звинувачують у підбурюванні та підтримці карабаських вірмен задля відновлення ескалації.

У довгостроковій перспективі угода – як засіб тиску на Єреван – також мала прискорити мирний процес і, зрештою, призвести до укладання мирного договору між Азербайджаном та Вірменією (угода, яка завершила Другу карабаську війну, згідно з міжнародним правом, є лише договором про припинення вогню). З погляду Азербайджану особливо важливим є пункт про взаємне визнання територіальної цілісності, який Баку інтерпретує як підтвердження того, що Москва офіційно визнає Нагірний Карабах азербайджанською територією.

У тенетах угод

Російська агресія викликала досить стриману реакцію в Баку. Проте відносний спокій тривав недовго, оскільки президентові Алієву було нелегко зайняти чітку позицію за обставин, що склалися. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, через однозначну підтримку Україною та президентом Володимиром Зеленським азербайджанської ідеї територіальної цілісності в контексті Карабаху, яка висловлювалася регулярно з початку його каденції, і насамперед під час війни 2020 року (крім того, кілька місяців тому Алієв та Зеленський підписали в Києві угоду про визнання взаємного суверенітету та територіальної цілісності «між дружніми державами»). По-друге, через ситуацію в самій Україні, яка з 2014 року бореться з проблемою сепаратизму на Донбасі, а для багатьох це було аналогічним боротьбі Азербайджану з вірменським сепаратизмом у Нагірному Карабаху. По-третє, через реальну військово-політичну співпрацю між Баку та Києвом за активної підтримки Туреччини, яка має стати противагою російському впливу у басейні Чорного моря.

З іншого боку, догматично вибудовуючи свою зовнішню політику на нейтралітеті, який декларується, у контексті підписаної в Москві угоди, Баку встановив з Росією майже союзницькі відносини. Це важливо, оскільки із заяв російських політиків можна зробити висновок, що Кремль розглядає угоду як перший крок Азербайджану до глибшої інтеграції до структур Організації Договору про колективну безпеку, а на економічному рівні – до Євразійського економічного союзу. У зв'язку із цим від самого початку для азербайджанців неможливо було чітко визначити свою позицію на тій чи іншій стороні. Тим паче, що в Баку нова угода була сприйнята не зовсім позитивно.

Хоча в авторитарному режимі критичні голоси маргінальної опозиції не трансформуються у громадську думку чи рішення диктатора, вони важливі для загального сприйняття проблеми. Для політиків Народного фронту Азербайджану, а також аналітиків, не пов'язаних з урядом, угода практично розв’язує Росії руки у визначенні того, які дії загрожують «союзницьким відносинам». Тож це інструмент сили, апарат впливу, який покликаний дозволити Москві зміцнити свою гегемоністську геополітичну роль на Південному Кавказі, ослаблену, особливо у випадку з Азербайджаном, внаслідок активнішої участі Туреччини, яку спостерігаємо останні кілька років.

Водночас лунають голоси незалежних від уряду аналітиків, які стверджують, що угода суперечить Шушинській декларації, тобто торішньому союзницькому договору між Баку та Анкарою. Згідно з цією думкою, єдиним союзником Баку є Туреччина і угода передбачає зближення їхньої зовнішньої політики. Що робити Азербайджану в ситуації, коли інтереси Росії і Туреччини повністю суперечать один одному, а продовжувати мовчати неможливо?

Російська агресія в Україні та тверда підтримка Анкарою Києва підвели Алієва до необхідності ухвалити рішення: лавірувати й мовчати чи однозначно стати на чийсь бік. Якщо якась із двох реґіональних потуг і сприймається в Азербайджані як загроза, то це, безперечно, Росія, тому рішення може бути лише одне: підтримати Туреччину і, відповідно, Україну, в сенсі «координації зовнішньої політики» згідно із Шушинською декларацією. Очевидно, що Алієв, як старий політичний ветеран, який усвідомлює крихкість льоду, по якому він ходить, не міг однозначно висловитися проти Росії. У зв'язку із цим Баку офіційно зберігає нейтральну позицію, хоча всі проурядові ЗМІ та вся пропагандистська машина підтримують Україну. І це у випадку з азербайджанським режимом зазвичай набагато більше говорить про реальне сприйняття війни серед бакинської політичної еліти, ніж офіційні заяви.

Після заяв простежуємо й конкретні дії: Азербайджан негайно розпочав надавати гуманітарну допомогу Україні, а державна нафтова компанія SOCAR надала безкоштовну нафту на всіх своїх 59 заправках в Україні для медичних та пожежних служб (з неофіційної інформації в соціальних мережах можна зробити висновок, що і для військових). Наприкінці березня Алієв заявив, що Баку готовий надати Києву паливо для сільськогосподарської техніки, щоб підтримати весняну сівбу, яка опинилася під загрозою. Це важливо, оскільки Україна є одним із найбільших у світі експортерів зерна та олії. Тому зменшення українського врожаю може спричинити в Європі підвищення цін на зернові продукти, а в інших регіонах, наприклад, в Африці, на південь від Сахари, загрожує справжнім голодом. У самому Баку, незважаючи на формальну непричетність влади, регулярно відбуваються демонстрації на підтримку України, поєднані з нехарактерною для авторитарної системи громадською ініціативою низової допомоги.

Ще одне значуще питання стосується найважливішого експортного товару Азербайджану, каспійських природних ресурсів – нафта і газ. British Petroleum є одним із найбільших акціонерів «Південного газового коридору» (відкритий наприкінці 2020 року газогін з'єднує Каспійське море з ЄС через Азербайджан, Грузію і Туреччину). Тому Баку має зважати на позицію Лондона, тим більше, що з огляду на погрози Москви відтяти Європу від російських джерел газу Азербайджан і з'єднання через Туреччину стають важливою альтернативою.

Реакції та оцінка наслідків

Азербайджанська громадська думка також оцінила російську агресію дуже однозначно. Опозиційні політики та журналісти вказують, що це злочин, за який необхідно відповісти, а Ільхам Алієв повинен його однозначно засудити. Для них відсутність такої позиції в офіційного Баку пояснюється не лише складним павутинням описаних угод, а й страхом влади перед наслідками українського опору для внутрішньополітичної ситуації в Азербайджані.

Україна показала приклад того, що на пострадянському просторі можливі відкритий спротив «рускому міру», прозахідний курс, суверенітет, підкріплений сильною армією, і демократія, хай і слабка та молода. У зв'язку із цим обережна, лавірувальна політика режиму принаймні частково є наслідком страху Алієва перед розпалюванням ліберальних та реформістських тенденцій у самому Азербайджані.

Важливо й те, що, окрім засудження самого акту початку війни, а також очевидного з моральної точки зору засудження російських воєнних злочинів, в азербайджанському медіа-просторі швидко з'явилися оцінки потенційних наслідків конфлікту. Для деяких спостерігачів агресія – це симптом слабкості Росії, який свідчить про повільний розпад системи влади, відомої як путінізм. Непоступливість Києва показує, як пострадянські республіки повинні ставитись до відносин із колишнім колоніальним гегемоном.

Також важливо, що, окрім засудження самого акту початку війни, а також морально очевидного засудження російських військових злочинів, в азербайджанському медіа-просторі швидко з'явилися оцінки потенційних наслідків конфлікту. Для деяких спостерігачів агресія - це симптом слабкості Росії, що свідчить про повільний розпад системи влади, відомої як путінізм. Непоступливість Києва показує, як пострадянські республіки повинні ставитись до своїх стосунків із колишнім колоніальним гегемоном. У цій інтерпретації Україна бореться не тільки проти Росії, а й опосередковано за незалежність та суверенітет держав Південного Кавказу. Отже, етично та прагматично правильно беззастережно підтримувати Київ у політичному та військовому плані.

Однак на тлі цих оптимістичних наративів проявляється і занепокоєння майбутнім Південного Кавказу. В експертних та політичних колах, близьких до режиму, зазначається, що прагматизм вимагає залишатися в добрих відносинах з Росією, оскільки іншого вибору немає, а потенційна перемога Росії означатиме крах геополітичного бачення та ціннісного простору західного світу. Тоді Азербайджан опиниться в ситуації милості чи немилості Кремля. Якщо балансувати між цими крайнощами, то війна в Україні є початком нового поділу світу, де Росія та Китай перебувають на одному боці, а вільний світ – на іншому. Тому підтримка України потрібна для того, щоб Кавказ опинився «на правильному боці історії», тобто в таборі широко визначеного Заходу.

На марґінесі – карабаський наступ

З розвитком ситуації в Україні та відчуттям слабкості Росії азербайджанські аналітики й політики ввели в обіг наратив про те, що Москва відповідальна за розпалювання сепаратизму на Південному Кавказі за аналогією із ситуацією на Донбасі та в Криму. У довгостроковій перспективі, на думку Баку, це спрямовано на дестабілізацію регіону і, отже, посилення ролі Росії. Відповідно до цієї інтерпретації, Москва хоче за будь-яку ціну зберегти своє становище геополітичного гегемона на Кавказі, яке було поставлено під сумнів збільшеною в останні роки активністю Туреччини.

Для Баку в цьому контексті єдиним значущим елементом є, звичайно, Нагірний Карабах. На початку березня розпочалася найсерйозніша ескалація з часу припинення вогню в листопаді 2021 року. Наступ Азербайджану, як пропагандистський, так і фактичний, виходить з оцінки того, як можна використати ситуацію.

Одним із прикладів був примус вірменського населення покинути село Фарух в Аскеранському районі. Після бойових дій та виведення вірменських військ азербайджанці зайняли село (приблизно за 35 км від Степанакерта) та навколишній гірський масив, який мав залишитися під контролем російського контингенту. Вірменська сторона звинуватила Азербайджан у тероризуванні місцевого вірменського населення, яке було змушене залишити село. Москва відповіла попередженням й активнішими діями в цьому місці, внаслідок чого азербайджанці пішли зі села, але залишили війська на сусідній, стратегічно розташованій горі.

Кроки Азербайджану є попри все стриманими, оскільки на Баку чекає закінчення війни в Україні, щоб оцінити реальні варіанти подальших дій. Щоб продемонструвати добру волю, наприкінці березня Азербайджан відновив постачання газу до Степанакерта. Проте сигнал чіткий – Росія повинна знати про потенціал Азербайджану, розкритий під час Другої карабаської війни, і насамперед про його непорушний союз із Туреччиною, яка, що важливо, є членом НАТО. Наразі ситуація, схоже, стабілізувалася, і російський контингент залишається в Нагірному Карабаху. Немає жодних ознак того, що, як у випадку з перекиданням російських військ в Україну з територій грузинських сепаратистських республік (Південна Осетія та Абхазія), аналогічний сценарій може бути застосований до «миротворців», розміщених у Нагірному Карабаху.

Що далі?

Протягом багатьох років Азербайджан не був явно залежним від Росії. Доктринальний нейтралітет забезпечує різноманіття відносин, які зазнають випробувань. Усвідомлюючи потенціал власної держави та реальні інструменти впливу, Алієв має можливість використати ситуацію для ще більшої незалежності від Кремля. Ослаблення Росії означає посилення Азербайджану в союзі з посиленою Туреччиною. Це, безумовно, істотно вплине на розвиток ситуації навколо Нагірного Карабаху.

Питання, яке поки що залишається без відповіді: як геополітична трансформація на пострадянському просторі та ще глибша інтеграція України на Захід можуть вплинути на можливі зміни у внутрішній політиці Азербайджану? Відмінності у сприйнятті способів, якими азербайджанські політичні еліти мають реагувати на війну в Україні, вказують на потенційні тріщини у, здавалося б, консолідованій авторитарній структурі.

Переклад з польської

Текст опубліковано у межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.

Оригінальна назва статті: Wojna w Ukrainie a Kaukaz Południowy