«Вона сама відшукала для себе українськість»

Лариса Лосенко з Кам'янського Дніпропетровської області створила приблизно дві тисячі авторських писанок. Вона відроджувала традиції у своїй сім'ї, купила для рідних перші вишиванки й постійно прикрашала простір навколо себе. Три місяці тому Лариса Лосенко раптово померла й не встигла реалізувати свою мрію – виставку у великому місті. Її онуки Ліза і Нікіта Курицини вирішили це виправити й організувати благодійну виставку писанок «Спадок. З любов'ю, бабуся», яка діятиме до 19 квітня у Пороховій вежі. ZAXID.NET поспілкувався з Лізою та Нікітою про спадок і прощання, життя в індустріальному місті та українськість, яку шукала їхня бабуся.

«Все прикрашала й розмальовувала»

Місто Кам'янське почало розвиватися у XIX столітті як індустріальний центр. На березі Дніпра виросла низка заводів, навколо яких з'явилися людські домівки.

«Металургійний комбінат був містоутворювальним. І найстаріша частина міста є саме біля цього заводу. Він був дуже важливим і давав роботу. Частина заводів шкідливі. Зокрема, Дніпровський металургійний комбінат. Коли я переїхала з Кам'янського в Харків, то думала: "Ого, а небо буває не руде?". Я гіперболізую, але білий одяг ми не одягаємо, бо він стає сірим. Відкрив вікно, протер підвіконня, через 5 хв там знову графітовий пил», – розповідає Ліза.

На околиці Кам'янського, яке з 1936 до 2016 років було Дніпродзержиинськом, у 1954 -му народилася бабуся Лізи й Нікіти Лариса. Її батьки потрапили сюди через пошуки роботи й бажання вижити.

«Бабуся не знала всієї хронології подій. Її мама приїхала з Полтавщини, а тато з Росії. Це були або 1930 роки, або вже повоєнні. Про дитинство бабусі я дуже мало знаю. Чи вона не розповідала, чи ми не запитували. Це, мабуть, один з наших болей, що мало цікавилися», – каже Ліза.

Лариса Лосенко (фото Центральної міської бібліотеки Кам'янського)

Онуки знають більше вже про молодість та доросле життя бабусі. Зокрема, пригадують історію про шкільний випускний. У їхньої бабусі було довге волосся і вона хотіла гарну зачіску. Проте перукарі відмовлялися, і довелося все робити з подругою. Лариса вирішила, що хоче бути перукаркою і робити зачіски лише на довгому волоссі. Її мрія здійснилася, але через фарбу й тодішні засоби, якими користувалися перукарі, у Лариси погіршився стан здоров'я, і вона зайнялася манікюром.

«Розповідала, що не мала багато матеріалів. Сама вигадувала, як зробити кольори, нанести візерунки, створити різні домішки. Вона була однією з перших, хто робив манікюр в Кам'янському», – розповідає Нікіта.

Нікіта Курицин

Ліза говорить, що бабуся дуже гарно малювала, й саме це згодом вилилось у писанкарство. Пригадує, що у неї завжди був хист до творчості та натхнення. Реалізувати це могла у будь-яких умовах.

«Певний час вона працювала завгоспом у дитячому садочку. І там вона все прикрашала, розмальовувала стіни. На весілля мами вона розмалювала під'їзд чимось схожим на петриківський розпис. Він у будинку є вже приблизно 27 років. Не завжди в неї були на ресурси для творчості, але вона усюди шукала матеріал і натхнення. Часто згадую, що вона могла сказати: "Хочу зробити якусь ікебану і знаю, що десь є кущ з гарними квітами, десь бачила лозу, з якої я сплету віночок. Біля цього двору є таке, а інше я сама вирощу". Вона якось класно й органічно все комбінувала», – розповідає Ліза.

Ліза Курицина

Бабуся жила по сусідству зі своїми внуками. Нікіта пригадує, що вони часто ходили до неї в гості, де їм дозволяли набагато більше, ніж вдома, й пригощали смачним.

Ліза працює з соціальними проектами й каже, що бабуся була ілюстративним прикладом активізму на місцях.

«Ідея громадянського суспільства в тому, що, коли людям щось не подобається, то вони просто беруть і роблять. Не чекають, коли прийде влада чи хтось інший. У бабусі перший поверх, і біля будинку почали зводити великий двоповерховий магазин. Будівельне сміття скидали під вікна. І люди сиділи на кухні, пили чай і дивилися на сміття», – каже Ліза.

Такий стан справ не сподобався бабусі, й вона організувала прибирання, домовилася, щоб забудовник більше не викидав сміття. Потім з чоловіком привезла туди землю й створила міні-сад, який постійно квітнув, – відцвітали одні рослини й починали інші.

«У якийсь час на Різдво з'явилися 12 страв»

Бабуся Лариса першою у родині почала відроджувати традиції. Крім писанок, вона робила дідухів та солом'яних павуків.

«Ні писанок, ні плетіння павуків раніше не було. У нас на центрально-східній Україні більшість традицій знищувалися. Ми питали й іншу бабусю, як вона відзначала свята, то в неї майже нічого не було. Вона максимум на Великдень могла сісти з родичами разом посидіти й випити чаю», – пригадує Нікіта.

Ліза додає, що якщо й були традиції, то дуже спрощені. Наприклад, у Кам'янському також колядували й посівали, але не вкладали у це сакральності.

«Бабуся почала багато читати. Вона дивилася і казала, що теж хоче 12 страв на Різдво. У якийсь момент вони просто з'явилися. Пам'ятаю, що навіть в дитинстві було таке, що ми могли на Різдво кудись поїхати й взагалі не святкувати», – каже Ліза.

Нікіта розповідає, що переважно у Кам'янському на Великдень роблять крашанки або прикрашають яйця наліпками. У їхній сім'ї малювали писанки.

«Ми писали писанки не класичним писачком. Це було так: є бляшанна банка з воском, дерев'яна паличка, у яку вбитий цвяшок. Ним можна було штрихувати, робити крапки. І мама це вміє. У неї дуже гарно виходить. Якийсь час я думала, що це традиційний для Дніпропетровщини розпис. Тільки торік бабуся готувала статтю, і я дізналася, що була жінка із заходу України, яка вийшла заміж за нашого родича й навчила цього розпису бабусю. Коли бабуся почала більше цікавитися, то дізналася, що це лемківський розпис», – розповідає Ліза.

Бабуся Лариса не обмежилася воском і писачком. Вона шукала нові техніки, вигадувала свої, поєднувала. Нікіта пригадує, що жінка прикрашала яйця соломою, дізналася про шкрябанки й почала робити їх. Це надихнуло її зайнятися різьбленням по шкаралупі.

«У нас зараз стоять перші писанки, які бабуся подарувала нам. Це дерев'яні яйця, прикрашені бісером. Коли бабуся нам їх подарувала, то ми поставили їх в кімнаті. Вона прийшла в гості й здивувалася, що її подарунок на видному місці», – говорить Ліза.

Згодом бабуся дізналася, що в Європі дерева прикрашають стрічками й писанками. Вона загорілася ідеєю, й у дворі будинку прикрасила квітучу абрикосу й почепила приблизно 100 яєць. Масштабно прикрасити дерева бабуся змогла в саду майже 200-літньої церкви.

«У Радянському Союзі хотіли знищити цю церкву й підірвати динамітом, але потім зрозуміли, що це пошкодить приміщення заводу. Тому побудували біля неї залізну колію, поряд була високовольтна лінія. І це все руйнувало стіни церкви. Потім її перетворили на склад. Зараз її реконструюють і це, до речі, одна з двох церков у Кам'янському, яка належала до Київського патріархату», – розповідає Нікіта.

Лариса Лосенко біля дерева, прикрашеного писанками

Ліза пригадує, що приблизно десять років тому її сім'я перестала ходити в центральну церкву, яка належить до Московського патріархату. Тоді вони знайшли храм на околиці, садок якого захотіла прикрасити бабуся. У храмі погодилися, і Лариса подарувала їм багато писанок, які щороку вивішують на деревах біля церкви.

«Я не можу сказати, що бабуся була дуже амбітною людиною. У неї вже були виставки в Кам'янському, навколишніх селах. Вона не ставилася до виставок як до чогось надзвичайного. Могла прямо з виставки дарувати писанки. Нам з Лізою завжди хотілося їй допомогти. Ми хотіли, щоб більше людей дізналися про її роботу. Дійсно, у нас в кожного є своє життя, постійно якісь проблеми. На жаль, так і не змогли організувати виставку в містах, де ми живемо. Чи хоч у Дніпрі. Після смерті ми пообіцяли, що все ж таки зробимо це на її пам'ять», – розказує Нікіта.

«Людина залишає у спадок частину себе»

Батьки Лізи й Нікіти намагалися порахувати точну кількість писанок, які є у квартирі бабусі, але збилися після 1500. З Кам'янського до Львова привезли приблизно 800 писанок, які виконані у 20 техніках, оскільки не всі піддаються транспортуванню.

«Говорити, що це лише наша з Нікітою виставка, не дуже правильно, бо це сімейний проект. Батьки відбирали найкращі писанки, формували колекції, бо бабуся створювала серії писанок, шукали назви, які бабуся давала своїм творінням. Наприклад, була зелена з химерними візерунками серія "Сад моєї подруги", рожеві "Мамзельки", "Крашанки вдягаються у квіти". Я розумію, що, можливо, щось з того, що вона робила, можуть експерти розкритикувати. У мене є страх, що хтось скаже, що таких писанок не робили, тому ми наголошуємо, що це авторські роботи та інтерпретації», – каже Ліза.

Основну частину виставки «Спадок. З любов'ю, бабуся» можна оглянути до 19 квітня на другому поверсі Порохової вежі. Меншу частину – у приміщенні Urban бібліотеки. На виставці Ліза й Нікіта збирають гроші для волонтерського об'єднання «Культурний ШОК», яке створив харківський музикант та поет Олег Каданов для допомоги військовим.

«Коли думаєш про спадок, то в першу чергу, є асоціація, що це матеріальне. Але потім глибше аналізуєш і розумієш, що спадок – це геть інше. Кожна людина, яка приходить в наше життя, залишає частину себе. І коли йде, то це від тебе нікуди не дівається. Ти вже змінився завдяки цій людині, і це й є спадком. Людина залишила тобі в спадок цю зміну», – пояснює Нікіта.

Ліза показує червоне намисто, яке належало бабусі. Дівчина каже, що через бабусю у неї любов до всього українського.

«Вона купила нам перші вишиванки. У нас не було у сім'ї вишиванок, які передавалися б з покоління в покоління, а їй дуже цього хотілося. Бабуся сплела мені прикрасу з бісеру з українськими мотивами. Бабуся наче сама відшукувала для себе цю українськість й, можливо, іноді це було дуже навмання. У мене велика любов до українських прикрас, які ношу щодня, бо це не мейнстрим, це про мою історію», – каже Ліза.