У будь-якій справі головне – не перейти межі здорового глузду, зокрема в політиці. Лише останніми днями надто багато прикладів, коли емоції, упередження чи й звичайна дурість беруть гору. Чи в безкінечних дебатах американських законодавців, які ставлять під загрозу не просто фінансову допомогу Україні, Тайваню та Ізраїлю, але й весь усталений (і який радше чудом все ще з останніх сил тримається) міжнародний правопорядок, який так хочеться зруйнувати Росії, Ірану, Китаю та їхнім сателітам. Чи у викиданні зерна на автобан польськими фермерами-протестувальниками. Чи в обговоренні звільнення з поста Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з подальшим призначенням на цю посаду Олександра Сирського.
Чимало вже написано про проблемність відставки Залужного. Людину, яка в очах багатьох уособлює всі успіхи, яких досягли ЗСУ упродовж відбиття повномасштабної російської агресії, відправили у відставку після організованої проти нього Офісом президента кампанії (не будемо робити вигляд, наче віримо в самостійність діянь хунвейбінки Безуглої). Відправили без чітких аргументів і пояснень. Навіть якщо в цієї рокіровки й були раціональні причини, то влада визнала суспільство негідним про них дізнатись. Уже вкотре.
Тому цілком пояснюваним є нерозуміння, а то й обурення тим, що сталось. Суспільство – чи то політична опозиція, чи хтось інший – має право на адекватну комунікацію від обраного цією таки спільнотою президента. А не на ситуацію, коли італійським журналістам Володимир Зеленський розповідає більше про свої кадрові рішення, ніж українцям. Зважаючи на символізм постаті Залужного, таке його усунення з посади – це еталонний постріл собі ж в ногу від президента та його оточення. І рейтинги його (а саме вони, так виглядає, турбують Зеленського передусім) від цього аж ніяк вищими не стануть.
От тільки хвиля обурення, здійнята зміною Головнокомандувача, явно може вийти з берегів і, як писав Мартін Лютер, вихлюпнути з ванни разом з брудною водою й саму дитину. Ця дитина – усі ми. Це Українська держава, українська нація, українство як таке. Надмірно віддавшись емоціям, можна все це втратити. Хоча історія ніколи не повторюється двічі в цілковито однаковому вигляді, проте прикладів, що буває, коли внутрішні розбірки домінують над спільними цінностями, навіть в українському минулому предостатньо.
Поділ на два фанатичні табори – прихильників Зеленського і Порошенка – уже давно став, на жаль, нашою буденністю. Мова не про всіх симпатиків цих політиків, але про чималу їх частину. В нинішній ситуації тривогу викликають слова і, подекуди, дії тих, кому Володимир Зеленський на посаді президента немов кістка в горлі. І які готові, схоже, діяти за принципом (перефразовуючи трагічну класику) «Як не буде Україна без Зеленського, то хай не буде України ніякої».
Зеленський як президент – вкрай суперечлива постать. З одного боку, його діяльність на цій посаді до початку повномасштабного вторгнення мала деструктивний характер: непогамовний популізм, провальна кадрова політика (з поодинокими винятками на кшталт Залужного), намагання зосередити якомога більше влади у своїх руках і свідомим ігноруванням російської загрози попри попередження союзників. З іншого – його публічні виступи перед світовими парламентами та суспільствами у критичний момент після 24 лютого 2022 року зіграли величезну роль у підтримці України країнами Заходу. Як матеріальній, так і моральній. А ще з іншого – попередня заслуга не скасовує того, що з кожним місяцем війни президент і його «довірені менеджери» дедалі більше займаються тим, що підозріло схоже на узурпацію влади. Зокрема, через монополію на інформацію, нівелювання ролі парламенту, обмеження опозиції тощо.
Усе це йде поруч зі жахливою комунікацією з суспільством. Здається, що влада просто боїться відверто говорити з людьми на будь-яку серйозну тему. Тут, окрім вже описаного прикладу зі звільненням Залужного, і сумнозвісні «шашлики на травневі» замість підготовки до оборони (колись це цілком може стати предметом для кримінальної справи), і відсутність адекватних пояснень щодо мобілізації (чим успішно користуються російські агенти а-ля Остап Стахів і ко – доведено Космацьким прикладом), і ще чимало можна згадати. Тож не дивуймось, що довіра до влади падає і люди готові вірити будь-яким анонімним телеграм-каналам або вайбер-чатам, де розповідають, як зараз представники ТЦК влаштують облаву і всіх відправлять одразу на передову в «м’ясний штурм».
Але є одне ключове «але». Усе перелічене вище – не привід для власноручної делегітимізації нашої держави та її інституцій. Комусь може не подобатись чинний президент – і це нормально. Не нормально – це вдавати, що він опинився при владі винятково внаслідок якихось злочинних маніпуляцій у 2019 році. Володимир Зеленський здобув тоді абсолютну більшість голосів тих українців, котрі скористались конституційним правом віддати свій голос. На краще? Навряд. Завдяки популізму? Безсумнівно (як і його попередники, хоч і не в такому масштабі). Легітимно? Однозначно. Тож іншого президента в нас зараз немає і до кінця війни не буде.
Це важливе уточнення, адже після звільнення Залужного різко активізувались голоси про те, що 20 травня 2024 року минає термін повноважень чинного президента. Що з цим робити – думки розділились. Хтось агітує за проведення виборів (наче їх в таких умовах виграє не Зеленський), хтось за суто парламентську модель правління (не менш «геніальна» ідея, зважаючи на чинну «ширку» «Слуги народу» з колишнім ОПЗЖ і спікера Стефанчука, який зарекомендував себе сумлінним виконавцем волі Банкової).
З ініціативи доволі популярного фейсбук-блогера Карла Волоха (знаного своєю «об’єктивністю») відбувся навіть нечисленний мітинг на Майдані Незалежності під лозунгом, що ще трішки – і воююча країна має опинитись без легітимного лідера і Верховного головнокомандувача. І що після 20 травня саме так і повинно статись. З юридичною специфікою питання має розбиратись Конституційний Суд – і ніхто більше. Хіба що – гуляти так гуляти – поставимо під сумнів і його легітимність. І будь-якої інституції, яка робить не так, як комусь хочеться. Інших інституцій, як й іншого суспільства, яке і творить ці інституції та обирає президента, у нас немає. І якщо захопитись політичним сектантством (байдуже в ім’я якої секти, бо вона в нас не одна), то не буде взагалі нічого.
Ще дурнішою затією є огульна критика нового Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Щойно він обійняв посаду, як мережею понісся рев і стогін про його народження в Росії, що його батьки там живуть і люблять Путіна, що освіту профільну він здобув у Московському вищому військовому училищі. Одне слово, глобальна зрадонька, Зеленський призначив росіянина і хоче (знову) «злити» Україну.
Здоровий і незатьмарений симпатіями чи антипатіями розум мав би підказувати, що оцінювати дії Сирського можна буде лише тоді, коли він зможе проявити себе на новому посту. Лише тоді може бути за що його критикувати, як і за що хвалити. Так само місце народження далеко не завжди є вирішальним фактором для життєвого шляху людини, як і – тим паче – місце здобуття освіти. До речі, на території Росії військову освіту здобув не тільки Сирський, але, наприклад, і генерал Михайло Забродський. Тільки йому відповідних закидів не озвучують. Людину слід оцінювати за її вчинки. Інакше в нас досвідчений генерал Сирський «неправильний» українець, а вдягнуте у вишиванки сімейство Гринкевичів чи Дубневичів – ледь не еталонні.
Наразі ж усе це схоже на істерику, яка спіткала би будь-якого наступника Залужного, бо ж «це не Залужний!». Хоча особливо екзальтовані користувачі соцмереж вже й Валерія Федоровича розкритикували, бо як ж це він посмів тиснути руку клятому «боневтіку» Зеленському. Одне слово, ще не народився той командувач, що всім вгодив би. Власне, і не мусить.
Уся ця істерика паралізує критичне мислення. Сирський не такий, бо його призначив Зеленський. А далі аргументи не діють. І нічого, що він був на високих посадах ще за каденції Петра Порошенка (буде в разі чого відмазка для фан-клубу Зеленського, якщо щось піде не так), що командував низкою успішних операцій в нинішній війні, зокрема контрнаступом на Харківщині восени 2022 року і не тільки.
Що вже казати про не чорно-білі ситуації, як у випадку з новопризначеним командувачем сил ТрО Ігорем Плахутою. Саме він спричинив найбурхливіше обурення (після Сирського, звісно), адже в часи Революції гідності був начальником управління Південного територіального командування внутрішніх військ МВС. Одні очевидці тих подій стверджують, що він обіцяв мітингувальникам, що внутрішні війська не штурмуватимуть Майдан – але штурмували. Інші – що він був одним із дуже небагатьох командирів, які йшли на контакт з протестувальниками і намагався вивести підпорядковані собі підрозділи. Так само і зі свідченнями з часів російсько-української війни: одні відгукуються про нього позитивно, інші – різко негативно. Тож все ясно, що нічого не ясно. І лише майбутнє, як і у випадку з генералом Сирським, дасть підстави для аргументованого обговорення.
Спостерігаючи за всіма цими подіями і дискусіями, можна прийти до прикрого висновку. Частина українців настільки занурилась у власну політичну бульбашку, що для неї, так виглядає, головний ворог сидить у Києві на вулиці Банковій, а не в московському Кремлі. Це абсурдно і небезпечно. Не лише для Зеленського, бо він точно не незамінний, а для всіх українців. Ми вже проходили колись і «чорні ради», і отаманщину. Змінювались форми – не змінювався фатальний для України й українців результат. Можна й треба критикувати президента, коли для цього є приводи. Але не можна дозволяти цій критиці виходити за рамки здорового глузду та загрожувати легітимності державних інститутів і самої держави. Тож час притлумити пристрасті і звернутись до розуму.
Ми використовуємо