«Я донецький бандерівець»

Олександр Коваленко – донеччанин, який з перших днів масштабного вторгнення розпочав волонтерську роботу у Львові. Його історія - це доказ того, що вірити у нав'язані Росією стереотипи не тільки помилково, але й шкідливо. Ця історія вкотре доводить, що не лише Донбас – це Україна, але й донеччани – це українці.

«2014 рік показав, хто є хто»

Олександре, ви корінний донеччанин. Чим ви займались у Донецьку до подій 2014 року?

Народився я в Донецьку, жив у Донецьку. Взагалі я професійний музикант, закінчив консерваторію - навчався два роки в Харкові й три роки в Донецьку, маю ще незакінчену аспірантуру. Відпрацював 12 років помічником концертмейстера в Донецькій філармонії по спеціальності – в групі перших скрипок.

До якого часу ви жили в Донецьку?

До весни 2014 року, залишатись в окупованому росіянами місті ми не хотіли. Разом з іншими донеччанами ми їздили в Київ на Майдан, у нас був проукраїнський осередок. Кожної неділі ми збирались біля пам’ятника Тараса Шевченка в Донецьку, мої діти ходили до української гімназії.

Це незвично чути, бо складалось враження, що з Донбасу їдуть підтримувати лише Януковича.

Багато хто їхав його підтримувати за гроші.

Звідки у вас з’явилась національна свідомість у Донецьку?

Я ж народився українцем, як я міг би пояснити своїм дітям, що їх батьківщина якась «ДНР» чи «ЛНР»? Мій тато з Макіївки, а мама з Донецька, але вона етнічна литовка. Тому, окрім мами у мене всі коріння глибоко на Донбасі.

Олександр Коваленко каже, що народився українцем і не міг би пояснити своїм дітям, що їх батьківщина якась «ДНР» чи «ЛНР»

А як реагували на ваше українство друзі, оточення?

2014 рік показав, хто є хто. Маски були зірвані і я був трохи вражений, бо ще пам’ятав як всі ми вболівали на «Євро-2012» за збірну України, і за рік часу люди настільки перефарбувались. Я того зрозуміти не міг. Але 70% мого оточення залишилися в адекватному стані – за Україну, тому я не втратив багатьох знайомих чи друзів. Ті, хто мав проукраїнське мислення, виїхали звідти.

Вам 45 років, ви ж ще навчались в радянській школі.

Так, піонером був.

Ще й на Донбасі. Для львів’ян ваша історія доволі нестандартна – ви сформувались як українець за несприятливих обставин.

Ну, по-перше, українська музика, українські композитори, українські співаки. Я захоплювався творчістю Вакарчука вже пізніше… Насправді це трохи дезінформація, що Донецьк це осередок «ватників». Так само неправильно, коли кажуть про мешканців заходу України, що всі вони суто бандерівці. Ось я – бандерівець, донецький, кажу вам відверто про це. Хоча в побуті ми розмовляли, і російською, і українською, але все життя підтримували Україну. Два кілометра від Донецька всі села розмовляли українською. Саме ж місто промислове, населення дуже інтернаціональне, свого часу багато звідусіль приїхало. Тому бути там патріотом України було складно, однодумців – один з десяти.

Як так сталось, що сепаратизм взяв гору у 2014-му?

То було все заздалегідь приготовано. Напередодні всіх тих подій в Донецьку почали з’являтися люди навіть не з Донбасу – москальська говірка… то були не наші. Їх прямо автобусами завозили, вони й створювали масовку. Там дуже багато постановок було, всі ті губарєви-«шнубарєви», гниль яка там вилізла – все проплачене.

До якого часу вам вдалось залишатись в Донецьку?

Ми бачили всі ті мітинги, намагались протистояти, але продажні «мєнти» «зникали» і з дворів виходили тітушки з арматурами і били вагітних, дітей… усіх, хто був за Україну.

Тобто в той період в Донецьку виходили люди за Україну?

Дуже багато виходило і підтримувало Україну. Їм били машини, громили квартири, свастику малювали на дверях. У мене наш прапор до останнього висів на балконі і на машині. Тому я там був вже в чорних списках.

«Наші Карпати, то немов Аляска, той самий Лос-Анджелес – це Крим»

Як вам вдалось звідти вирватись?

Почалась вакханалія та безлад, залишатись було небезпечно. Нам допомогли виїхати. Багато хто виїхав в той час. Спочатку ми поїхали в Івано-Франківськ, там у мене були знайомі, і мені запропонували працювати у філармонії помічником концертмейстера симфонічного оркестру. Паралельно ми допомагали нашим хлопцям з батальйону «Донбас». У 2014 році ми ж завдяки добробатам вистояли. А що таке добробат? Це все за свій кошт. Добробат – це і поети, і митці, і музиканти, і сталевари зі всієї країни. До речі, дуже не люблю ділити країну.

Але ж впливи пропаганди можна відчути регіонально.

Донбас – це кордон з Росією, Галичина – з Європою. Хоча, на мою думку, з Донбасом мало працювали, не було належної українізації. Мабуть, якщо б президентом свого часу став Чорновіл, то у нас була б інша країна. Хоча, якщо взяти до прикладу сина Чорновола, який обслуговував Януковича, то що дивуватись «ватникам» з Донбасу. Набагато гірше, якщо людина щоразу перефарбовується, бо це прихований ворог. Краще дивитись в очі відвертому ворогові, ніж мати біля себе лицемірну потвору.

Як ви опинились у Львові?

Я просто дуже люблю Львів. У минулому ми часто їздили сюди сім’єю. Тож, коли виживати у Франківську стало складно, моя сім’я переїхала у Львів, ми почали винаймати житло, а я поїхав працювати за кордон заробляти нам на життя. Щоб ви розуміли, моя зарплата у Франківській філармонії була 1400 гривень. Я звісно альтруїст, але не до такої міри.

А ким ви працювали за кордоном?

Я працював за фахом – музикантом на круїзному лайнері, сім років. Заробляв добре, так що міг щомісяця «донатити» людям, яким довіряв. Подивився весь світ, був в Антарктиці, Чилі, Перу, в Сполучених Штатах, а Аляска то взагалі для мене рідний дім. Я вже навіть думав YouTube-канал свій розпочати. Водночас я побачив наскільки Україна неймовірна, бо наші Карпати, то немов Аляска, той самий Лос-Анджелес – це Крим, ми поєднуємо в собі красу та ресурс багатьох країн. Я думаю, ми все відбудуємо, як президент каже, і все буде добре. Шкода, що не повернути людські життя.

«Бачимо багато поранених, а нема навіть капців перевзутись»

Як ви опинились під час масштабного вторгнення в Україні?

Я уважно слідкував за світовими ЗМІ. Для мене першим дзвінком стала евакуація американського посольства з Києва. Не хочу сказати, що там нагнітали, але в нас тут спокійніше було. Мабуть так і треба, щоб не було паніки. Тому я вирішив повернутись в Україну – приїхав у Львів з Маямі, Флорида, 22 лютого. До того я вісім місяців родини не бачив. А 24 числа настав той шалений ранок.

Здається, 26 лютого ми з кумом поїхали в Ліцей Героїв Крут на Пасічній записуватись в тероборону. Але оскільки я не мав військового досвіду, але мав проблеми із зором, мене не записали. Були такі черги, що у багатьох брали номер телефона і казали чекати. Почекав і я тиждень і зрозумів, що треба щось робити. Зустрів сусіда, він каже, що має проблеми зі спиною, а йому треба допомога в розвезені обідів з «Криївки» для волонтерів. Я допоміг. Іншим хлопцям треба була допомога у відправці речей на фронт. Потім треба якісь каністри із соляркою, ще там щось… І так від ранку цілими днями я почав волонтерити в гуманітарному штабі Франківського району.

А як ви почали працювати в структурі Центру соціальної підтримки осіб з числа дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування і внутрішньо переміщених осіб у Львові?

Перші місяці після масштабної агресії у кожному районі міста діяв гуманітарний штаб. Коли ситуація заспокоїлася, у червні штаби об’єднали в один на базі «Молодвіжу», на Чупринки, 71. Зійшлись на моїй кандидатурі, однією з умов було, щоб людина не була працевлаштована, а я ж безробітний.

Чим займається об’єднаний гуманітарний штаб?

Займаємось всім, переважно допомогою внутрішньо переміщеним українцям. Впродовж літа за підтримки міжнародних партнерів видавали продуктові набори переселенцям з-поза меж модульних містечок, а впродовж всього часу – різні необхідні речі всім, хто потребує. Подивіться скільки коштує тепер пачка памперсів чи баночка дитячого харчування, ціни для багатьох переселенців шалені.

Більше чи менше людей звертається у ваш штаб?

Менше, ніж було весною та літом, але не мало – в середньому до 100 осіб в день. В листопаді-грудні люди їхали здебільшого з Херсона, Запоріжжя, Енергодару.

Що вас найбільше вразило в минулому році?

Людська єдність, єдність українців, це якщо на рівні держави. І нашому рівні також приходять люди волонтери, багато з них є переселенцями. Наприклад, нещодавно ми організували майстер-клас з виготовлення окопних свічок – прийшли діти зі шкіл, вчителі, переселенці та місцеві. Також для наших хлопців-«музик», тобто снайперів, ми робимо «кікімори» – камуфляжні сітки. Робили осінні, а зараз зимові, але зима там не дуже сніжна, тому переходимо на осінні кольори. Ми передаємо це все через знайомих нам людей – знаємо в які руки то все йде.

Також їздимо по шпиталях, люди щось приносять, а коли є копійка в нас – самі щось купуємо. Ось були нещодавно у 8-ій лікарні. Бачимо багато поранених, а нема навіть капців перевзутись, вони в тих берцях змушені ходити. Тож ми поїхали купили 200 пар капців. Також буває потреба і в спортивних штанах і ще багато в чому.

«Покажи мені хоч одного грузина, який не розмовляє грузинською»

Ви кажете, що любили завжди Львів. Очевидно, що вже минув ваш «медовий місяць» з містом – не розлюбили?

Абсолютно не розлюбив, дуже люблю це місто. Особливо відчував це, коли повертався з-за кордону. Є звісно різні недоліки, але з часом їх виправлятимуть.

А що саме ви любите у Львові?

Дух. Не так багато міст у світі, де відчуваєш себе особливо добре. Львів дуже рідний. Може здатись, що я нібито людина з «іншої планети», виростав на іншому кінці країни, але ментальність Львова мені дуже близька. Франківськ також файний, зручний для життя, але щоб зустріти пенсію – там все поруч, все класно. Але я все ж тяжію до міста-мільйонника. Хоча й тут надаю перевагу Львову, а не Києву.

Чи складно працювати з переселенцями?

Умовно кажучи, я бачу дві категорії внутрішньо переміщених осіб, хоча ставлюсь до всіх однаково. Є люди, які втікають від війни, а є такі, які від бідності. Наприклад, звертається до мене людина з довідкою переселенця тижневої давності, але вона тут вже з березня. Тобто виживала максимально самостійно як могла, але ресурс закінчився, треба підтримка. Така людина бере скільки їй потрібно і не зловживає допомогою. Дехто ж пакує себе по максимуму і понад міру необхідності.

Іншими словами, переселенці це такі ж люди як і всі.

Так, це мабуть, особливість не переселенців, а характеру людини, людської природи. Принцип «Риба шукає де глибше, а людина де краще» має універсальний характер. Все ж у більшості випадків люди втікають від війни та поводяться достойно.

Чи помічали ви складнощі в культурній адаптації переселенців у Львові?

Певна «ломка» є хіба що в мовному питанні. Мовне питання було завжди в Україні актуальне. Може, я вибачаюсь, нас ніхто «освобождать» не прийшов би, якщо б всі українці говорили рідною мовою. Є такі, що намагаються перейти на українську, інші – вперто розмовляють російською. Я розумію, що може бути трохи складно, але треба намагатись, бо ти живеш в Україні. Покажи мені хоч одного грузина, який не розмовляє грузинською, чи англійця, який не знає англійської.

«Мій макіївський тато повністю перейшов на українську мову»

Ваша сім’я – це ваші однодумці?

У мене є дружина і два сина. Вони мене у всьому підтримують. Хоча знаю сім’ї з Донецька, які по 20 років разом жили, а ця вся ситуація корективи внесла – вона «вата ватная», а він проукраїнську позицію має, і все – сім’ї розпадались. Мені з дружиною пощастило, мене «нюх» не підвів – українська мова, наші традиції їй рідні. Цікаво, що коли моя дружина працювала в Донецьку в художній галереї «Арт-Донбас», то познайомилась там в березні 2014 з Андрієм Садовим. Вона єдина була у вишиванці, коли він приїхав туди з мером Донецька. Приходить ввечері додому щаслива і каже: «Мені Андрій Іванович потиснув руку».

Саме у цей час планети почали для вас свій рух у напрямку Львова.

Саме так. А батьки і брат – у Франківську в мене. До речі, мій макіївський тато повністю перейшов на українську мову ще до 2014 року, і онуків – дітей молодшого брата допомагає виховувати як справжніх українців. Він спілкується виключно українською, навіть SMS пише українською. Дай Боже всім здоров’я і близької перемоги.