Багато людей знають Андрія Жолоба як популярного радіоведучого, соліста та гітариста львівського панкрок-гурту «Бетон» і ведучого різноманітних подій. Поза тим він вже майже 20 років працює лікарем-травматологом у клінічній лікарні «Львівської залізниці». Саме як медик він отримав у травні повістку – і вже близько півроку рятує життя українським бійцям у гарячих точках.
Андрій є командиром медичної роти однієї з десантно-штурмових бригад. Говорить, що лікарям на війні легше, адже вони роблять свою роботу, як і в мирному житті, «просто тут по тобі ще паралельно стріляють». Робочі дні дуже різні: в одні можна кілька годин плювати в стелю, в інші – з ранку до ночі проводити складні операції важкопораненим військовим. Для психологічної розрядки Андрій почав вести у Facebook своєрідний щоденник війни під хештегом #запискидокторажолоба, а вечорами грає для колег на гітарі.
Поміж прийомами хворих ZAXID.NET розпитав Андрія Жолоба, як йому вдалося адаптуватися на війні, чого там найбільше не вистачає, а також що змінилося у його сприйнятті людей та світу після перебування в зоні активних бойових дій.
***
Які думки в тебе були 24 лютого? Чи розумів ти, що тебе можуть мобілізувати, і чи був до цього готовий?
До війни, напевно, ніхто не може бути готовим. 24 лютого я, як і більшість українців, був у стресовому стані. Ми з дружиною виглядали з вікон, бо це сприймалося так, ніби зараз по вулиці почнуть їхати танки. Про мобілізацію я підсвідомо розумів, але не прагнув її, бо ніколи не пов’язував своє життя з армією. Та коли прийшла повістка, то чого вже буду втікати? Це було б не по-чоловічому. Поїхав на навчання – і так почалося моє перетворення з цивільного лікаря на військового.
До мобілізації ти займався такою лагідною українізацією пацієнтів. Як це почалося? Як люди на це реагували?
Коли на початку повномасштабного вторгнення почався наплив переселенців, багато з них у дорозі отримували травми, у когось загострювалися хронічні захворювання, і вони зверталися до нас по медичну допомогу. Дуже часто в таких пацієнтів першим питанням було: «А можна я буду по русски говорить?». Я казав: «А давайте разом спробуємо українською?», – і виявлялося, що майже кожна людина вміє говорити українською, головне – спробувати. Тих, хто реагував би на цю пропозицію якось гостро, не було. Тим більше, я не ставив собі за завдання злісно наполягати на цьому.
Що ти взяв з собою на війну?
Взяв багато свого туристичного спорядження. Я з юності часто ходжу в гори, і розумів, що тут воно все згодиться. Навіть зараз я ходжу в туристичних черевиках, поки зима не морозна. Також взяв маленьку гітару, бо без неї я нікуди. Взяв запас музики на телефоні і постійно моніторю свіжі метал-альбоми. У мене немає відчуття, що я повністю відгородився від мирного життя і що на війні треба страждати – це не про мене.
Фото з Facebook Андрія Жолоба
Маєш особливі години, коли граєш на гітарі?
Маю особливий настрій. Вони (ще одну гітару Андрієві передали пізніше рідні) висять на цвяшках над моїм ліжком, і от прийшов я з прийому, маю настрій – щось заграв, підспівав, а хлопці попросили щось ще заграти – і отакий імпровізований концерт на півгодини може бути легко.
За чим, крім родини, ти найбільше сумуєш?
За спокійними, неспішними сніданками, бо тут зазвичай зранку вже треба кудись бігти. Сумую за своїми щоденними ритуалами, наприклад, прийти з роботи і сісти, розслабитися на самоті. Тут взагалі ти не буваєш сам – хіба в туалеті та в душі. Ще сумую за репетиціями та концертами, бо наша музика якраз почала набирати оберти, і війна наламала цей процес. Сумую за Play Station, за друзями, з якими можна поговорити ні про що, за кольоровим одягом, бо ходити щодня в однаковій формі – таке собі задоволення.
Ти – командир медичної роти десантно-штурмової бригади. Який у тебе розпорядок дня?
Я займаюся амбулаторним прийомом, і на 9:00 маю бути на робочому місці. До мене приходять військовослужбовці після поранень по рекомендації щодо відновлення, люди з побутовими травмами, бо ж на війні теж падають зі сходів і підвертають ноги. Коли в нас є багато поранених, я йду в операційну, і ми займаємося видаленням осколків, накладанням металоконструкцій на зламані кістки тощо. Часом такого буває дуже багато. До прикладу, учора я пішов на 9:00 на роботу і повернувся після 21:00. Інколи, навпаки, можна кілька годин без діла сидіти. Специфіка моєї робота така, що я краще б без неї сидів постійно.
Наскільки це відрізняється від твоєї роботи в лікарні в мирному житті?
Бойова травма насправді не має нічого спільного з мирним життям, тому коли кажуть, що от лікарі на війні понабираються досвіду, це не зовсім так. Але я розумію, що тепер інакше буду підходити до формування автомобільної аптечки – вона буде повноцінна, з турнікетами, з правильними медикаментами для надання екстреної медичної допомоги. Якщо ти маєш відповідні засоби у перші 5-10 хвилин після поранення, ти на 80% гарантуєш людині порятунок.
Які найважчі дні були на війні?
Буквально вчора мені довелося ампутувати обидві ноги молодому хлопцеві. Ми потім говорили з іншим хірургом, що, якби в нас не було суто робочого ставлення до таких ситуацій, можна було б збожеволіти. Але я розумію, що попереду нас чекає ще величезна робота реабілітологів, психологів та суспільства, щоб прийняти таких людей, не ставитися до них тільки з жалістю, пам’ятати, що вони – титани, які пожертвували здоров’ям заради Батьківщини.
Ми муситимемо повертати таких людей психологічно та фізіологічно як до роботи, так і до звичайного життя. Приклади попередніх воєн показують, що серед таких травмованих багато є випадків самогубств, розбитих сімей. Мені здається, що наше суспільство ще не усвідомлює до кінця, з чим йому доведеться стикнутися. І я намагаюся вже до нашої роботи підключати психологів. На таке не можна заплющувати очі, бо от «у козаків та вікінгів не було психологів»: ми живемо у ХХІ столітті.
Ти сказав, що маєш вже робоче ставлення до війни. А коли відбулося це переключення?
Коли я приїхав на позиції, це був якраз контрнаступ на Херсонщині, возили багато важких поранених, і переключення насправді відбулося відразу, не було шокового моменту. Насправді на відміну від військових, які в мирному житті майстри чи фермери, лікарям не так важко осягнути своє місце на війні. Ти чітко розумієш, що рятуєш здоров’я та життя, як і в мирні часи, просто тут по тобі ще паралельно стріляють.
Коли ти пішов на війну, то почав вести своєрідний щоденник у Facebook. Навіщо? Це тобі якось допомагає?
Можна сказати, що я так виговорююся, це моє психологічне розвантаження, яке чомусь раптово стало цікаве іншим людям. Я не задавався ціллю писати цей щоденник і не сподівався, що він когось так зацікавить. Але оскільки зацікавило, то я тим користуюся, щоб показати людське обличчя війни – як з боку постраждалих, так і з боку лікарів та інших людей, які є в цьому пеклі.
Що ще тобі допомагає там не здуріти? Гітара теж, певно.
Ще Netflix, TikTok, нові альбоми у світі метал-музики, роз-музики, забавки на телефоні. Багато читаю текстів, рецензій англійською, вибираю щодня по слову, яке раніше не траплялося, шукаю цікаві звороти, і так підтягую мову. Ще добре сплю і їм: у нас в роті майже всі вміють готувати, тож ми собі гастрономічно догоджаємо. Також ми святкуємо всі свята, всі дні народження, збираємося разом.
Нещодавно ти вперше був у відпустці. Що встиг зробити?
Багато обіймав дружину і дітей, грався на PlayStation, ходив по гостях, святкував іменини, сходив на репетицію, з дружиною – на побачення. Крім того, дружина організувала всю родину влаштувати мені імпровізований Святвечір ще до календарного. Встиг зіграти концерт і заробити грошей на ремонт реанімобіля нашої медичної роти. Ще поїздив по складах і волонтерах, із якими домовлявся про різні корисні речі для медроти. За 10 днів вийшов такий марафон.
Фото з Facebook Андрія Жолоба
От побував ти в мирному житті після війни. Які зміни в собі відчув?
Дуже гостро реагую на «бикування» на дорозі. Загалом з’явилося велике бажання бити поганих людей, можливо, доведеться з тим потім попрацювати. Також з’явився страх натовпу. Я зайшов на виступ своїх дітей в оперному театрі, і там було дуже багато дітей з батьками, вчителів. Я зрозумів, що в мене дико гупає серце, мене заливає потом, бо якщо сюди прилетить ракета, то буде море загиблих і буде важко когось врятувати, у тому числі свою родину.
Коли приїхав у відпустку додому, то переодягнувся в домашній комбінезон, взяв своє горнятко. Болючого переходу з якимись жахливими снами не було. Може, мене ще це чекає.
А що для тебе вже не буде таким, як раніше, після завершення війни і повернення додому?
У нас буде така собі «ветеранська секта» – дуже особливе ставлення до тих, хто теж був на війні. Не йдеться про зневагу до тих, хто на війні не був, ні, це просто буде ніби орден братства, «ми з тобою – однієї крові». Це буде назавжди. Крім того, у мене більше не буде настільки огидного ставлення до армії, як було раніше – до цієї пострадянської армії з дідівщиною, відсутністю озброєння та іншим.
Тут ніхто не говорить про політику. Політика – це ігри тих, хто в мирному світі, і я ніколи, напевно, вже не зможу ставитися до неї серйозно. На війні багато хто хоче отримати якісь політичні дивіденди, і тут ти починаєшся ставитися до такого з іронією. Це лушпиння, яке липне до тебе в мирному житті, щось неважливе. А на війні все або чорне, або біле.
Щось бажаєш важливого передати в цей мирний світ?
Чекайте на нас, любіть нас – нам то дуже важливо. Не дзвоніть часто, бо відповідати на дзвінок на війні часто неможливо, але багато пишіть, надсилайте гіфки, меми, лінки на фільми. Навіть найбрутальнішим чоловікам тут важлива ця увага. Ми повернемося, як тільки зможемо.
Матеріал створено в рамках проекту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Ми використовуємо