Як оборонявся Львів

Богу дякувати, наразі, окрім роботи ППО, поки що не йдеться про оборону Львова у тому розумінні, як це було в усі віки його історії, починаючи від самого заснування міста і до періоду Другої світової війни, утім надзвичайно цікаво простежити той безцінний оборонний досвід, яким Львів виділявся серед більшості європейських міст, а саме тим феноменальним досягненням, що перебуваючи на вкрай небезпечному геополітичному розламі, де було безліч наїзників, які мріяли захопити це багате місто, воно встановило своєрідний європейський рекорд. Від 1353 року, коли Львів захопив, спалив і розграбував литовський князь Любарт Гедемінович, і до 1704 року, коли війська шведського короля Карла XII вступили до нашого міста, тобто 351 рік, нога жодного завойовника не ставала на бруківку Львова.

За цей час, героїчно відбивши понад тридцять серйозних облог, Львів забезпечив своїм громадянам 351 рік мирного життя в своїх оборонних мурах. Якщо насправді не завше мирного, то принаймні за ці три з половиною століття жоден загарбник не зміг силою подолати ці міцні мури і ще міцніше завзяття оборонців міста, жодному завойовнику було не до снаги увірватися до Львова, аби як зазвичай у ті жорстокі часи, палити, руйнувати, плюндрувати саме місто і вбивати, грабувати й ґвалтувати його громадян. І власне цю перевагу міста львів’яни вважали його найціннішим благом. Боюся помилитися, але, здається, навіть такі країни, які цінували мир своїх громадян понад усе і робили для цього все можливе й неможливе, наприклад, Швейцарія чи Швеція, все ж не мали у своїй історії аж три з половиною століття безперервного миру, А про інші європейські країни чи міста й поготів дарма говорити.

Перша, згадана в історичних джерелах облога Львова, яка не дала загарбникам жодного успіху, мала місце 1287 року. Татарський хан Телебуга оточив Львів і вислав на перемовини про здачу міста своїх послів. Як розповідає нам стара львівська легенда, перед тим, як показати місто татарським послам, жінки повикочували на вулиці безліч пустих діжок і поперевертали їх догори дном. Потім повимітали з комірок усі залишки зерна, борошна й крупи, які ще залишилися, і засипали цими рештками вершечки пустих діжок, аби склалося враження, що вони повні. А ще повипускали з хлівів усю пташину й худобу, яка ще залишилася, і та з криком і вереском бігала вулицями.

Коли це все побачили татарські посли, вони з сумом розповіли Телебузі, що місто має стільки живності, що легко зможе витримати навіть дуже довготривалу облогу. Розлючений такими невтішними новинами хан, як повідомляє нам літописець, ще «два тижні стояв під стінами, не воюючи, і людей, які наважувались виходити з обложеного міста, роздягав наголо і так відпускав. І багато людей позамерзало, бо люта зима була».

З цією подією 1287 року пов’язаний фактично перший в Україні перепис населення. Галицько-Волинський літопис засвідчує, що «по відході Телебуги і Ногая князь Лев полічив, скільки загинуло в його землі людей, скільки потрапило до неволі, скільки було вбито і скільки волею Божою померло – дванадцять із половиною тисяч».

Перед тим, як у подальших текстах розповісти про найцікавіші облоги Львова, розглянемо насамперед, хто і чим обороняв наше місто від загарбників. У XV-XVIII століттях було три категорії захисників Львова: регулярні королівські війська, іноземні найманці і власне самі громадяни Львова. Королівських військ завжди було обмаль, і вони базувалися у Високому і Низькому замку (на його місці нині вернісаж), а з середини XVII століття у міському арсеналі. Ці вояки відзначились не стільки героїзмом у часі облог, скільки здирництвом і мародерством львівських громадян у мирний час. Особливо відомі накладанням різноманітних поборів, а навіть і викрадення львів’ян з подальшою вимогою викупу, комендант Високого замку Давид Лінденрот (1660), воєнний комендант міста у часі турецької облоги Еліяш Лонцький (1672) і його наступник Самуель Хжановський (1676).

Натомість найбільш безстрашними захисниками Львова виявилися іноземні найманці, зокрема німці, про яких бургомістр і хроніст Бартоломей Зиморович відзначав, що вони, одружуючись із місцевими українками і польками, ставали найбільшими патріотами міста: «Спочатку німці були у Львові найманцями, готовими дати відсіч кожній ворожій силі; згодом поволі, вражені гачкуватими стрілами руських амазонок… перейшли від відзнак Марса до табору Венери… Захоплені віншуванням Церери та Венери, забувши взагалі про рідний край, німці піднесли Львів вище від батьківщини та вважали себе його громадянами…» Цікаво, що колись Львів був майже німецьким містом: у середмісті на початку XV століття чисельність німців, які прийняли міське право Львова, складала 70% від усіх мешканців, утім наприкінці століття цей відсоток значно зменшився. Про видатних найманців – захисників Львова німців і не лише німців, стисліше поговоримо, розповідаючи про конкретні облоги.

Іноземних найманців Львів почав залучати до оборони від 1573 року, вони отримували з міського бюджету значну платню, тому місто у деякі періоди миру відмовлялося від найманців або наймало їх дуже мало. Контракт про несення військової служби у Львові передбачав звільнення найманців і членів їхніх родин від сплати місцевих і королівських податків, гарантувався також надійний соціальний захист: у випадку поранення вояк отримував безкоштовне лікування, а в разі каліцтва місто гарантувало йому довічне утримання. Як бачимо, все це було організовано дуже цивілізовано, і наймані вояки мали всі підстави бути справжніми патріотами Львова.

Утім головний почесний обов’язок і головний тягар захисту міста безпосередньо лягав на його громадян, бо однією з основ європейської цивілізації є переконання в тому, що природним обов’язком усіх вільних і здатних носити зброю чоловіків є оборона рідної домівки і рідного міста від ворогів. Щойно 1445 року було завершено зведення потужних фортифікацій Львова, магістрат ухвалив рішення, що львівські ремісники повинні забезпечувати оборону міста, і розподілив оборонні вежі між міськими цехами. Тоді ж у Львові було засновано Стрілецьке товариство і встановлено обов’язок проходити щорічний вишкіл у стрілецькій майстерності, як перевірку здатності захищати рідне місто.

З давніх часів наявність зброї у кожній домівці була і правом, і обов’язком: правом захищати своє майно від грабіжників і обов’язком захищати місто від загарбників. Кожен дорослий чоловік у місті був зобов’язаний забезпечити себе холодною і стрілецькою зброєю, з якою мав з’являтися на мурах у випадку тривоги. Спочатку такою зброєю були луки і арбалети, мечі та списи. З поширенням вогнепальної зброї містяни повинні були власним коштом купувати рушниці, порохівниці і ладівниці, а також порох і кулі. Аби не виникало спокуси купувати найдешевше, на початку XVII століття містом було встановлено спеціальний контроль за якістю зброї, яку купували для виконання військового обов’язку містяни. 1638 року спеціальний королівський комісар видав розпорядження, аби в кожному домі була рушниця, проштемпельована міською печаткою, три фунти (1,2 кілограма) пороху і триста куль. Цей комісар мав оглянути всі домашні арсенали мешканців і у тому разі, коли зброя була належної якості, поставити на ній відповідне клеймо-печатку.

Одночасно з цим правилом продовжував існувати регламент, згідно з яким за зброю для оборони міста відповідали цехи. Вступаючи до цеху, кожен новий ремісник мав купити собі той різновид зброї, який визначали приписи професійного об’єднання. Так, наприклад, згідно зі статутом цеху сап’яників, його члени мали купувати мушкети і шаблі, а члени цеху броварників мушкет, шаблю, сокиру, порохівницю і ладівницю. Цю зброю разом з боєприпасами зберігали замкненими у відповідних вежах, які в міському мурі були виділені для оборони.

Варто ще раз підкреслити, що не регулярні війська, а власне громадяни міста, яких можна прирівняти до сьогоднішніх добровольчих формувань чи формувань територіальної оборони, були основними захисниками Львова у часі багатьох облог, і про одну з найцікавіших таких облог – облогу міста 1648 року військами козаків Богдана Хмельницького в союзі з військами кримського хана Тугай-бея ми поговоримо наступного разу.