Як Україні вибратися з тенет непотизму

Якщо росіян зіпсувало житлове питання, то українців – кадрове. За останні півроку навколо деяких владних крісел в Україні було зламано стільки списів, що, напевно, вистачило б відбити не одну атаку путінських найманців. Чим небезпечні для країни кадрові прорахунки правлячої верхівки?

Українці, звісно, ще не забули, що в часи Януковича основні державні посади займали його фаворити. Так Генеральна прокуратура країни, віддана на відкуп користолюбцеві Пшонці, перетворилася на корупційне гніздо, де прихильність до беззаконня вважалася особливим шиком. Так суди стали схожими на якусь подобу «мавпятника», де за суддівськими кафедрами сиділи «мавпи» в мантіях, готові виконати будь-яку команду дресирувальників. Так міліція, покликана захищати народ, переродилася в розстрільну команду...

Українське суспільство однозначно засудило кумівство і протекціонізм, в тенета яких потрапило у незапам'ятні часи. Цей осуд – теж одна з причин повалення ненависного режиму. Здавалося, після таких трагічних подій, що сталися в Києві з листопада минулого року по лютий нинішнього, українці вже ніколи не змиряться з путами непотизму, що не дають країні нормально розвиватися. На жаль, ці очікування поки що не виправдовуються.

На радість окупантам

Зізнаюся, я довго цього чекав. Дуже хотілося почути думку фахівця. Самому як людині, далекій від військової справи, було якось недоречно писати про те, що за Крим українці могли і повинні були побитися ще на самому початку окупації. Звісно, з'явилися б жертви, і навіть подумати про це страшно. Але хіба відразу не стало ясно, що кремлівський бандит не зупиниться на півострові? Хіба зараз немає жертв? Можливо, зараз їх навіть більше...

Сутичка України з путінською вояччиною могла проходити в умовах порівняно обмеженої території за підтримки кримських татар, для яких та земля – свята. У всякому разі, в сучасних умовах віддавати загарбникові частину території без опору – не зовсім патріотично. Не по-державному якось. Такі думки, вибачте, виникали у мене в ті сповнені гіркоти дні, і не тільки в мене.

Пригадуються пристрасні заяви нардепа Анатолія Гриценка. Екс-міністр оборони неодноразово виступав у ЗМІ з закликами рішуче діяти, давати відсіч «зеленим чоловічкам» на півострові. «Або ми здаємо країну, або захищаємо», – твердив парламентарій і підкреслював, що у держави є можливість гідно відповідати на путінську агресію.

І ось днями про те ж саме висловився інший військовий фахівець. В інтерв'ю «Українському тижню» ще один колишній глава Міністерства оборони України Михайло Коваль заявив, що українська армія могла запобігти анексії Криму.

«У Керченській протоці затопили б кілька поромів, поставили б «Рапіри» (протитанкові гармати – авт.), відкрили б вогонь по гвинтокрилах і літаках. Кілька згоріло б, інші не вилетіли б. Вважаю, що там було достатньо мужиків, готових виконати нормальний наказ», - зазначив екс-міністр.

Чому українська армія розписалася в безсиллі, може почасти прояснити біографія тодішнього міністра оборони Ігоря Тенюха. Майже вся кар'єра вихідця зі Львівщини була присвячена військово-морському флоту. В апараті МО він працював лише на других ролях. У квітні 2010 року був звільнений з військової служби в запас за станом здоров'я. Скажи тоді хтось, що ця людина повернеться на службу як глава оборонного відомства, його б просто засміяли.

Однак в кишені у хворого відставника лежала «запасна карта» – членський квиток партії «Свобода». Після втечі Януковича, коли лідери опозиції почали ділити портфелі, ця маленька книжечка зі зображенням трьох пальців у вигляді тризуба зіграла роль потужного козиря.
Пізніше квотно-партійний принцип вирішення кадрових проблем жорстко засудили багато українських політиків. Не минуло й місяця після призначення, як пана Тенюха відправили у відставку. Але була вже пізно: Крим він, за висловом його наступника Коваля, «просто прос*ав». На радість окупантам, звичайно.

Така ціна змови опозиційного тріумвірату («Батьківщина», УДАР і «Свобода»), який скористався перемогою народу в Революції гідності для прилаштовування своїх людей у високих кабінетах.
До речі, цей зговір відбився не тільки на обороноздатності країни.

Як відомо, ще один представник націоналістів, Олег Махніцький, після Євромайдану був призначений генпрокурором. За чотири місяці роботи на цій ключовій державній посаді він мало чим відзначився, хіба що було спущено на гальмах справу про дикий напад «свободівців» на керівника Національної телекомпанії України. Правове відомство виявилося серйозно дискредитованим.

А чого ви хочете? Якщо чиновник отримав посаду внаслідок кадрового дерибану, він завжди буде більше думати не про інтереси справи і країни, а про те, як віддячити своїм благодійникам.

Хто підігріває непотизм

Кадрова політика нового президента України теж не може не тішити внутрішніх і зовнішніх недругів. І справа навіть не в тому, що пан Порошенко просунув у міністри оборони цілковитого дилетанта у військовій справі, колишнього «мента» зі сумнівною репутацією Валерія Гелетея, на відставці якого вже не раз наполягало багато учасників АТО. Питання стоїть ширше. Колишній «шоколадний» олігарх підтягує людей на ключові державні посади не за принципом професійної підготовки та моральності, а за принципом знайомства й особистої відданості. В результаті деякі держструктури, наприклад, АПУ, Держуправління справами і Нацраду з телерадіомовлення, можна вважати продовженням його бізнес-імперії. Добром це напевно не скінчиться.

«Кадрова політика визначається інтересами фінансово-промислових груп, які намагаються розставити своїх людей з тих чи інших державних посад з метою лобіювання власних інтересів, – зазначав нещодавно київський політолог Юрій Романенко, висновки якого завжди вирізняються зваженістю. – Тому РНБО та інші інститути сьогодні неефективні, оскільки не можуть діяти як повноцінні органи влади, оскільки влада розподілена між фінансово-промисловими групами. Кадрова політика Петра Порошенка точно так само визначається цим олігархічним консенсусом, який сформувався після зникнення Віктора Януковича».

Наразі, зауважив політолог, спостерігаються спроби законсервувати чинну владу «за допомогою такого нехитрого кроку, як дострокові парламентські вибори, які є очевидною спробою не допустити до Верховної Ради партії нового типу і нову політичну еліту». Адже олігархічні кола розуміють, що якщо провести вибори раніше, то є шанс гарантовано і повторно провести в парламент ті політичні сили, які там вже перебувають.

За оцінками політолога, це не загрожує новим Майданом. Відтепер в Україні все може протікати набагато радикальніше, адже на руках у населення виявилося чимало бойової зброї. «Якщо в найближчий місяць-два Порошенко не почне якісь принципові дії, якщо не поміняє характер своєї політики, то максимум до травня-червня наступного року він втратить трон», – підсумовує експерт.

Недооцінювати такі прогнози не можна. Якщо судити за таким барометром настроїв у суспільстві, як соціальні мережі, то в Україні цілком очевидно зріє невдоволення щодо Порошенка і його команди. Занадто непродумано і нерішуче влада нерідко діє.

Важко забути, наприклад, що внаслідок одностороннього перемир'я, ініційованого президентом в червні, російські найманці отримали можливість відпочити й отримати підкріплення, а з українського боку загинули близько 20 солдатів та офіцерів. Під час сьогоднішнього «перемир'я», яке фактично також виявилося одностороннім, кількість російських військ не зменшується. Територія, яку контролюють бойовики, істотно розширилася. Не надає оптимізму і прийнятий, як повідомлялося, з порушеннями регламенту закон про особливий статус Донбасу. Якщо він щось і гарантує, то тільки перетворення сходу країни в нове Придністров'я... Путінські плани захопити Україну цим не зупиниш.

На відміну від деяких коментаторів, я не вважаю, що Порошенко свідомо діє на шкоду Україні. Ні, мені здається, він цілком щирий у своєму прагненні зупинити війну й підняти країну. Але в силу, мабуть, менталітету президент оточив себе «любими друзями», які не володіють необхідною кваліфікацією, належною мотивацією та моральними хмрактеристиками. Вони й «забезпечують», схоже, чималу частку прорахунків і недоробок центральної влади. Як не крути, а короля завжди робить оточення.

Як спонукати Порошенка зійти зі «слизької стежки»?

Звичайно, пан Порошенко – не хлопчик, щоб не розуміти, що деякі високі чиновники відверто «не тягнуть». А це, своєю чергою, обертається великими втратами в зоні АТО і зволіканням з реформами.

Очевидно, з багатьма «хвостами», що дісталися від колишнього режиму, він і сам мириться. Наприклад, боротьба з «п'ятою колоною» (друга задача нової влади, крім відбиття зовнішньої агресії) якщо і ведеться, то тільки на словах. На практиці старі чиновники, котрі достатньо себе скомпрометували, знову опиняються на високих посадах. У Верховну Раду рвуться посіпаки прихованих і явних недоброзичливців України: Путіна, Фірташа, Льовочкіна, Медведчука... На телеекранах мерехтять і вчать українців жити ті, хто допомагав Януковичу грабувати країну. Навіть такий сумнівний тип, як Ринат Ахметов, помічений у зв'язках з сепаратистами, котрий фактично зрадив свою країну, чомусь досі не притягнутий до суду...

Українцям не варто чекати милості від олігарха Порошенка у вигляді рішучого наступу на «п'яту колону». Кажуть, ворон ворону око не виклюне. У народу є можливість змусити владу поважати себе, боротися з корупцією і казнокрадством, суворо виконувати волю Євромайдану. Таку можливість, крім усього іншого, дають майбутні парламентські вибори.

Дивлячись на список того ж Блоку Порошенка, починаєш розуміти, що в Україні готується повзуча контрреволюція. Переважна більшість у цьому переліку становлять чиновники, політики і бізнесмени, які вже достобіса, як мовиться, набридли українцям, потенційні «тушки» та зрадники. Деякі активісти й учасники АТО включені в нього абсолютно для окозамилювання.

Такі ж протекціоністські «тенета» готують людям «Батьківщина» і нібито новий «Народний фронт». Ну який він новий? Все ті ж Арсеній Яценюк, Олександр Турчинов, Арсен Аваков та їхні люди...

Перед виборами українцям варто згадати, що одним з головних досягнень Євромайдану стало перетворення президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. У жовтні люди можуть проголосувати так, щоб у новій Верховній Раді не виникла керована з Банкової більшість. Нинішній президентській гілці влади потрібна противага не менша, аніж банді Януковича. Але, звісно, не у вигляді людей Фірташа-Льовочкіна-Медведчука, а противага демократична і проукраїнська.

Реальна можливість створення саме такої більшості в парламенті з'явиться, якщо активісти пояснять людям, що не варто «вестися» на імена героїв у партійних списках – нерідко вони включені туди лише для «приманки».

Є інші варіанти. У цих виборах візьмуть участь нові партії, що складаються з людей прогресивних, які довели свою відданість Україні і не заплямували себе. Ну, а справжні герої можуть йти на вибори не за списками «начальницьких» партійок, а у мажоритарці.