<

Якоб Пройс: Ваш капіталізм – поки що взагалі без якихось правил і умов

IQЮлія Абібок, 13 червня 201121110

- Результат показу цього фільму міг би бути прецедентом, коли хтось йде з влади в результаті журналістських викриттів. Але виявляється, що ця держава нефункціональна до такої міри, що будь-який чиновник або політик може дозволити собі все, що завгодно, і йому за це нічого не буде. І у нього завжди є достатньо грошей, щоб заплатити ЗМІ й обернути ситуацію на свою користь.

«Я тут тепер на зразок поп-зірки», - жартує автор фільму «Інший Челсі» Якоб Пройс, німецький режисер і юрист. Перед нашою зустріччю один із центральних журналів відрядив до нього відразу чотирьох журналістів. Фільм Пройса «Інший Челсі – Історія з Донецька», після низки успішних показів у країнах ЄС був уперше презентований в Україні у Києві два місяці тому у межах фестивалю документального кіно DocudaysUA. Зал на майже сім сотень місць був переповнений, близько двох годин народ, який у нього не вмістився, простояв у проходах. Такий самий ажіотаж викликав «Інший Челсі» у Донецьку. Фільм досі цитують і обговорюють у ЗМІ. Цього літа він, можливо, вийде у повномасштабний прокат в Україні. 

Фільм знімали у Донецьку в 2007-2009 роках. Його головними героями стали скандально відомий секретар Донецької міської ради Микола Левченко (у фільмі просто Коля) і шахтарі місцевої шахти «Путилівська» Саша, Степанович, Валя і Лукич. Канвою для фільму були політичні події в Україні у 2004-2009 роках, а головним фоном стали матчі футбольного клубу «Шахтар», який 2009 року завоював кубок УЄФА. Футбол – це те, що об’єднує героїв. Вони живуть фактично у різних світах – одні у розкоші, інші у злиднях. І стадіон, мабуть, єдине місце, де ці світи так чи інакше перетинаються.

В «Іншому Челсі» багато іронії і позитивного гумору. «Працюємо ми, звичайно, важко, але відпочиваємо весело», - сказала Валя після презентації фільму у Києві. Але якщо у їх підземелля завжди проникає світло, темним виявляється донецький владний Олімп. Любов Левченка до самопіару вилилася у череду гучних самовикриттів – з демонстрацією непристойної для його посади розкоші, з чванькуватими розповідями про бізнес, який він як чиновник не має права вести, з вирішенням особистих справ у робочий час… У результаті до відбілювання свого іміджу секретар Донецької міськради підключив весь можливий ресурс місцевих ЗМІ. На його захист виступив «сам» Рінат Ахметов. Це означає, що наслідків Микола Левченко може не боятися…

З фільму (коментар режисера): «Сотні тисяч людей в ейфорії на вулицях Києва. Політичний Вудсток в українській столиці. Люди виступають проти фальсифікації виборів і втручання Росії. Це Помаранчева революція. Донецьк. Глибоко на сході країни, одне з найбільших міст держави. Тут ніхто не виходив на вулиці, тут голосують за «синіх» і говорять про «помаранчевий переворот». Тоді я приїхав у Донецьк вперше як спостерігач на виборах. До цього я мало знав про «синій» бік. П’ять років потому «сині» знову борються за владу. Певну роль відіграє і футбольний клуб «Шахтар Донецьк». «Кольори клуба «Шахтар» - помаранчевий і чорний, кольори полум’я і вугілля. Помаранчевий став у Донецьку трохи недоречним після революції, але традиція є традиція».  

 

- Якоб, ти насправді навмисне обрав найгіршу шахту у Донецьку, як про це сказав Микола Левченко?

- Насправді я бачив не так багато шахт. Під час підготовки до зйомок ми були на якійсь добрій шахті, яку нам показала обласна адміністрація. Мене вразило, що там облаштовано храм, і люди майже проходять повз нього, спускаючись у забій. Не дуже релігійним людям це має бути неприємно.

Я не шукав цієї шахти. Одного разу я зустрів на стадіоні Сашу, обрав його для головної ролі, почав робити перші записи – це було 2007 року. Я не жив у Донецьку три роки, я час від часу приїжджав туди на тиждень-два – всього я прожив там, мабуть, не більше п’яти місяців.

Коля на прес-конференції сказав, що ми знімали п’ять років – це дурниця. Хто б це фінансував? Усе, що ввійшло у фільм, знімалося у 2008-2009 роках, окрім 30-секундного епізоду з Сашею, який був знятий у 2007 році.

Я не шукав жодної убогої шахти, я шукав хороших головних героїв, і потім виявилося, що вони працюють у такій шахті. Це справляло враження, і це стало вдалим контрастом футбольному клубу і побуту Колі Левченка.

З фільму (коментар режисера): «Саша обіцяв взяти мене з собою на роботу, якщо «Шахтар» переможе. Йому трохи ніяково. Сьогодні шахта – не взірцево-показовий об’єкт. Саші 55. Тепер він нечасто спускається у шахту, працює в конторі… «Коли «Шахтар» перемагає, видобуток вугілля зростає» - це як прислів’я у Донецьку. «Шахтар» виграв – і як?»

З фільму (Степанович): «Ну, раніше з технікою безпеки набагато краще було. По стволу трапи лежали, по стволу світло горіло. Далі… Сигналізація була, тролея мідна, а зараз трапів немає, світла немає, тролею он поміняли на тросик, так що… Інспекція приходить, штрафує за те, що, припустімо, нема світла на приймальному майданчику, штрафують, а для того, щоб було світло, нічого не роблять. Тому доводиться самому йти на базар і купувати лампочки, щоб поставити, щоб було світло, щоб інспекція не оштрафувала. Так що скоро ми будемо стрічки купувати у шахту, двигуни купувати, ну і, можливо, зроблять платний спуск у шахту». 

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук