Єврейські погроми у давньому Львові

Широкомасштабний терористичний напад ХАМАСу на мирних ізраїльтян 7 жовтня 2023 року продемонстрував, що світ у моральному плані не дуже змінюється, і в наш час наче коїться те ж саме, що коїлося і сто, і триста, і п’ятсот років тому. Отож цікаво буде поглянути на єврейські погроми у Львові минулих часів, і що тут найцікавіше, що львівські євреї не завжди були лише жертвами погромників, але й деколи чинили їм мужній спротив.

У XVII столітті у Львові, а саме: у місті в мурах, де кожен квадратний метр був на вагу золота, панувала тіснота, що деколи призводило до неабияких ексцесів. Євреї мали якось ховати своїх померлих: зі своєї дільниці насамперед вони повинні були дістатися через Домініканську площу до Краківської брами, а відтак процесія прямувала на єврейське окописько, розташоване на Краківському передмісті. 26 травня 1636 року жалобна процесія з померлою єврейською дівчиною на Домініканський площі зіткнулася з католицьким хресним ходом зі Святими Дарами. Євреї йшли, як зазвичай, голосно плачучи і жестикулюючи, католики поволі й поперек усієї вулиці. Уникнути зіткнення було неможливо. У тисняві хтось з євреїв ненавмисне штовхнув ксьондза. Християни вхопилися за шаблі і почали сікти євреїв, ранити в голови, відрізати вуха. Ті почали тікати й ледве донесли ноги до Краківської брами. Домініканці, вважаючи це зіткнення провокацією і зневаженням християнської релігії, оскаржили євреїв у королівському трибуналі.

На єврейські поховальні процесії часто нападали учні єзуїтської колегії, били євреїв, відтинали їм бороди і волосся, жінкам обривали рукави суконь, видирали гроші, на самому цвинтарі вибивали двері, вікна, розбивали скрині з грошима, валили намогильні камені. Міський інстигатор (прокурор), зважаючи на «такі великі й часті злочини учнів львівської школи», наказав керівництву колегії доправляти винних до в’язниці, аби там їх «карати на горлі». Однак цей наказ, як і багато інших, залишився лише декларацією. Найбільш активних розбишак ректор садив до шкільної в’язниці а потім давав їм утекти.

Міські акти 1635 року сповіщають про те, що «якісь свавільні люди вночі трупи померлих євреїв із гробів виймали, одежу з них здирали, а потім голих до гробів назад клали, потім багато речей у свавільників було опізнано». Зважаючи на те, що євреїв ховають лише у білизні без жодних прикрас, важко собі уявити причину такого огидного злочину. Король Владислав IV закликав суворо покарати цих злочинців, «аби такі неймовірно зухвалі вчинки не траплялися в майбутньому». Однак голова судової влади Львова, міський війт Павло Боїм дозволив злочинцям утекти з в’язниці, на що король дає Боїмові категоричний наказ повернути злочинців і всі акти справи скерувати до надвірного королівського суду. За іншими даними, міська влада випустила мародерів на волю через те, що євреї відмовилися давати так звані «стравні гроші» на харчування в’язнів.

Та євреї у Львові не завше були лише жертвами. За мурами міста, на лівому березі Полтви в районі сучасних вулиць Куліша і Джерельної мешкало міське шумовиння, посеред якого було чимало євреїв – розбійників, конокрадів та інших пройдисвітів. Деякі з них відзначалися фантастичною сміливістю і зневагою до влади. Такий собі Мошко вночі вкрав пару волів у коломийських містян Павла і Стечка. Коли ж ті виявили його злочин, Мошко побив потерпілих, а з ними й міську сторожу. До суду не з’явився, а коли до нього з судовим вироком прийшов возний разом зі шляхтичами, то побив і їх «до крові». Таке свавілля і безкарність пояснювали тим, що «має банду цілу, що промишляє в околиці, бояться його і євреї, і християни».

На Краківському передмісті мешкав славетний розбійник Давид Мошкович, на прізвисько Конфедерат. Він зібрав цілу банду до себе подібних розбійників щось на кшталт конфедерації і грабував подорожніх на Глинянському шляху в лісі поблизу села Білки Королівської. Окрім розбою, займався перепродажем коней шляхтичам.

Добре відомі були також євреї-розбійники Абрагам Данкович і зять якоїсь Рози Гешель Юсько. Вони вважалися пострахом передмістя, і 2 травня 1591 року у спілці з Іцком з Любліна в білий день замордували купця Шимона Соломоновича, званого Лана.

1641 року вихрест Матвій Рубен украв з костелу святого Станіслава на передмісті келихи разом з оплатками і заставив їх у лихваря Баруха Абрагамовича. Схоплений викрадач на тортурах зізнався у злочині, додавши, що так вчинити порадив йому власне Барух. Матвія спалили на львівському Ринку за святотатство, а Барух, усвідомивши, що на нього чекає, утік разом із жінкою, покинувши свій будинок і усе майно. До речі, і в міжвоєнний час, і в часи СРСР, і в часи української незалежності серед знаних кримінальних авторитетів Львова були євреї.

Найзатятішими ворогами львівських євреїв були студенти, спочатку катедральної, а з заснуванням 1609 року єзуїтського колегіуму і єзуїтської шкіл. Власне вони були ініціаторами найбільших єврейських погромів у Львові. Євреї, аби запобігти погромам, від найдавніших часів платили школам певні данини, зокрема щороку давали ректорові міської школи чотири фунти перцю і чотири лоти шафрану, шкільній молоді також чотирма внесками 30 злотих, а шкільному сповідникові 22 злоті, і так тривало до 1611 року, аж поки капітула і міська Рада змусили євреїв збільшити данину за спокій. Відтоді лише ректорові міські євреї платили 20 злотих, а передміські чотири дукати, за що отримали гарантію, що студенти ані в неділі не ходитимуть до їхніх будинків «з кропилом по коляду», ані переслідуватимуть їх в день Успіння. Євреї також звільнялися від позичання одягу студентам і ректорові для комедій.

Данина за спокій, однак, була замалим порятунком, бо принаймні раз на рік, а то й частіше відбувалися напади на євреїв та їхні будівлі. 1638 року студенти єзуїтського колегіуму разом із передміським шумовинням зі шаблями, киями, рушницями напали на єврейські будинки і всю ніч били євреїв, грабували їхнє майно: золото, срібло, перли, одяг, у тому числі заставлені християнами у лихварів дорогі речі. Багатьох євреїв сильно побили, завдали важких ран, а «невірну Рифку», яка від погромників утікала, скинули зі сходів, від чого та померла. Також в домі Юдки Абрагамовича ударом в голову вбили служницю грецького обряду, про що було вказано у протестації євреїв, хоча протилежна сторона переконувала, що євреї самі вбили цю дівку, а її батько, «працьовитий» Олекса Щуржук з Мальчиць, позиває цього Юдку до старостинського суду, що нібито він замордував його доньку, задушивши бавовняною шаллю. На похороні дівчини возний висуває Юдці звинувачення, а той, відчувши, що йому загрожує смертна кара, втікає, залишивши весь свій маєток.

З приводу цього погрому євреї скаржаться королю, той наказує міській Раді покарати винних, аби запобігти подібним безчинствам, утім королівський декрет залишився невиконаним. Під час цього нападу деякі євреї давали відсіч погромникам. Абрагам Чапник, Осія Борухович та інші схопили на гарячому одного зі студентів, добряче побили його, відпровадивши згодом до замкової в’язниці. Тобто не завжди євреї були лише невинними пасивними жертвами. Так 1613 року євреї Нота і Мойсей золотник, маючи намір помститися нападникам, вриваються до помешкання вдови Урсули Филипківни і там б’ють і ранять студента шляхтича. Колеги захищають його, виникає кривава бійка, в якій перемагають євреї. Ректор єзуїтської колегії вносить скаргу про порушення спокою і образу шляхетського і християнського станів. А 1592 року євреї побили і поранили львівського схоластика, який підбурював студентів до погромів.

Під час своїх нападів студенти не лише били і вбивали, але й не гребували розбоєм і крадіжками. Після погрому 1641 року у студентів були вилучені речі євреїв, здебільшого сукні, а 1618 року студент-погромник обдарував служницю писаря Гречини декількома речами, вкраденими у євреїв.

Рік у рік напади студентів єзуїтської колегії, а згодом академії, стають все більш кривавими і врешті стаються два найбільш жахливі львівські погроми 1664 року. Перший із них стався 3 травня. Того дня на передмісті зібралося багато люду, католики святкували свято Святого Хреста, а українці Святого Юрія. Саме цього дня в суботу передміські євреї вирішили провести тренування зі стрільби з мушкетів, вочевидь, вони побоювалися нападів підпилих християн і своїм войовничим виглядом хотіли попередити можливе насильство.

Польський історик Францішек Яворський наводить свідчення, що євреї ще заздалегідь пильно готувалися до можливих погромів. Нещодавній погром євреїв у Кракові кинув переляк на львівських євреїв настільки, що вони «бердишами, шаблями, рушницями сокирами забезпечувалися, і навіть сікачі на великі палі набивали й готувалися, як на війну, а понапивавшись уночі, зчиняли галас, стріляли, кричали і християнських людей били».

Власне третього травня подивитися на єврейські стрільби прийшло чимало охочих. Студенти та інші християнські юнаки почали глузувати з євреїв, ображати, кидати у них камінці. Євреї не стрималися й кинулися бити хлопців-християн. Цього було достатньо, аби виникло спонтанне заворушення, в якому взяло участь декілька тисяч осіб: студентів, прислуги з багатьох шляхетських садиб на передмісті, селян, які прийшли сюди з нагоди свята. Міська влада хотіла запобігти кривавому насильству, однак терміново вислані декілька десятків слуг і ціпаків не змогли зарадити лихові. Внаслідок жорстокої різні загинули 78 євреїв.

Яворський наводить свідчення очевидця, як саме вибухнуло насильство: «В той же час двоє якихось німців приїхали верхи і дивувалися єврейським лавам. А потім, знизавши раменами, зійшли з коней і стали пішки перед брамою. Аж тут висипала велика громада студентів зі шаблями, з луками з міста, до яких оці згадані німці промовили: «Бачите, панове, як кров християнська проливається. А ви, до речі, панове, куди прямуєте? Слушно було б за цю християнську кров помститися…» А потім один німець одну громаду завів у тил вулиці, де були євреї, а другий німець – в іншу вулицю, де євреї за хлопчаками ганялися, другу громаду завів, де вони швидко оточили євреїв, там же їх у вулицях, загнавши в глухий кут, били, сікли». Що ж, вочевидь, переводити стрілки антисемітизму на німців поляки вчилися віддавна.

Після цього майже всі євреї Краківського передмістя, а це принаймні декілька сотень людей, повтікали до єврейської дільниці у мурах. Це був один із нечисленних випадків, коли виявилася солідарність обох єврейських громад Львова, які зазвичай не дуже прихильно ставилися одна до одної.

Для замордованих під час погрому визначили окреме місце поховання і на нагробних плитах вибили одну й ту саму дату. Пам’ятна книга львівської передміської синагоги містить 48 імен цього погрому 3 травня 1664 року, які до початку XX століття згадували при богослужінні за померлими.