Євробляхи та невміння вчитися на власних помилках

Після введення воєнного стану протести власників авто на іноземній реєстрації поступово затихли. Але внесені до Митного й Податкового кодексів компромісні (начебто) правки лиш тимчасово розрядили атмосферу. Соціум же вкотре поділився на два табори, замість того, аби скористатися із ситуації й вирішити дотичні проблеми. Адже тема євроблях дуже широка. Вона виходить далеко за вутлі рамки того, чи власники авто на іноземній реєстрації жлоби, котрі не хочуть платити податки. Чи жлоби таки ті, хто годується з митних поборів та «захисту вітчизняного виробника».

Не дарма ця тема така популярна в нашому суспільстві, і срачі довкола неї здіймають бурі емоцій. Адже вона заторкує дуже багато важливих дотичних сфер життя, а точніше проблем, у котрих українське законодавство або слабке, або не виконується. Вона чітко вказує на болючі точки вітчизняного соціуму, про які всім відомо, але для розв’язання проблем з якими, по суті, нічого не робиться.

Натомість значна частина оглядачів, говорячи про євробляхи, намагаються розглядати цю тему вузько, залишаючи поза межами своїх матеріалів важливі питання та нюанси. На неї ж слід поглянути більш комплексно, аби побачити з усіх можливих сторін, а не тільки висмикувати те, що вигідне авторам численних колонок та постів у соцмережах.

Рішення врешті прийнято. Але вирішення більшості проблем, котрі виринули із цією темою, так і не знайдено. Зрештою, їх і не шукали. Невже завдяки поправкам до Митного і Податкового кодексів зменшаться викиди від старих ВАЗів? Чи хтось почне дійсно вимірювати рівень забруднення в наших містах і вчиняти щодо цього якісь дії? Чи, може, зменшаться побори на митниці? З’явиться гідний національний виробник? Українці почнуть менше вмирати на дорогах? До слова, нещодавно Рада провалила голосування за законопроект № 8492, котрий передбачав збільшення штрафів за непристебнутий пасок безпеки.

Ми є нацією, котра не сприймає виклики за шанс. Не воліє вчитися навіть на власних помилках. Влада радісно відкладає проблеми в довгий ящик, для «наступників», аби вже вони морочили собі голову. Латає все лише в авральному порядку, ніби прорив труби ганчір’ям, що трапило під руку. І рано чи пізно все це назбирається та прорве.

Проте соціум діє не ліпше. Основний розвиток подій, коли трапляється якась конфліктна ситуація, традиційний: поділ на два табори й суперечки, хто більший олень. Цього разу програли власники авто на іноземній реєстрації, їх швидко нарекли «євробляхерами» та звинуватили у всіх смертних гріхах на дорозі. Хто переміг – той і травить іншого. А справжнє вирішення проблем протиборчих сторін наче і не цікавило, адже протести врешті теж переросли в незрозуміло що.

Травма Союзом вбила в українцях нормальне сприйняття соціальних гасел. Це можна помітити по ставленню не лише до вітчизняних мітингів, котрі підіймають відповідні проблеми, а й до, наприклад, французьких протестів «жовтих жилетів». Маємо в країні тотальну відсутність дієвих профспілок та адекватних лівих політичних сил. Ось де велетенська незайнята ніша. Якби з’явилася політсила, котра послідовно відстоювала б соціальні стандарти та захист працівників і при тому не орієнтувалася на Москву, а стояла на засадах національних інтересів, то цілком спокійно могла б зменшити до сміховинних розмірів електоральну базу різноманітних кремлівських підстилок та зубожілок.

Іноді складається враження, що для того, аби якесь важливе для українців питання врешті вдалося вирішити – необхідно, щоб ЄС чи МВФ записали його до переліку обов’язкових до прийняття, інакше ніяка макрофінансова допомога не світить. Так хочеш – не хочеш, а станеш прихильником іноземного керування країною.