Минуло вже багато часу від моменту, коли «католицько-буржуазна реакція», очолювана Ватиканом, перестала бути для мешканців українських територій загрозою. Тепер можна відшуковувати беззмістовні ідеологічні конструкти, подібні до наведеного вище, у нікому не потрібних книгах брехливої епохи рад і сміятися з їхньої абсурдності. Хоча ще декілька десятиліть тому у ці непоєднувані, з погляду логіки й історичного досвіду, «марксизми-ленінізми» вірили. На них орієнтувались і ними керувалися. Відголоски такого зустрічалися й за незалежної України. Подекуди це відбувається досі. Хоч і рідше.
Нікчемні партійні діди, які тихо вмирали на засіданнях комуністичних «шабашів», відійшли. З ними й «лякали». Одна з таких – ізоляціонізм, який намагалися прищепити довірливим українцям. Наприклад, твердження імперської пропаганди, що всі довкола бажають нам зла та становлять загрозу, а єдине спасіння – у союзі з росіянами. Немов усі контакти мешканців наших теренів з іншими культурами та народами – винятково загарбання й окупація, претензія на знищення нас. Як наслідок, у незалежній Україні довго з недовірою ставились до цивілізованого світу і лавірували між Європою й Росією. Україна не працювала над стратегією сталого й надійного партнерства, укладенням союзів чи визначенням чіткого зовнішньополітичного курсу. Врешті, Росія на нас напала.
Кордони змісту та безодні
Окремо від світу і всупереч йому, рух своїм тупиковим шляхом – ось суть людей, які проживали на теренах сучасної Росії. Про мешканців території України так не скажеш. Поки там чекали на Пьотра І який мав розколупати дірку в Європу, тут були люди, які ставали професорами й ректорами найдавніших університетів. У галицького князя Ярослава Осмомисла у ХІІ столітті «гостював» візантійський імператор (1183-1185) Андронік Комнін, справи якого вдома не складалися. У 1429 році до Луцька, на з’їзд монархів, приїжджав імператор Священної Римської імперії Сиґізмунд. Контакти людей, які жили на теренах сучасної України, з мешканцями інших країв завжди були інтенсивними і плідними.
Слов’яно-греко-латинські школи, які відкривали на землях колишньої Русі, але які не прижилися в Московії, були типовим зразком гуманістичної вченості. Згодом українські землі Речі Посполитої покрила мережа навчальних осередків Товариства Ісусового. Такі заклади існували по всьому простору, який зараз називаємо Європою. Модель єзуїтського шкільництва мала вплив на митрополита Київського, Галицького та всієї Русі (1633-1647) Петра Могилу, коли він закладав школу в Києві. Натомість контакти представників Товариства Ісусового з Московією були поодинокими. Можна згадати місію Антоніо Поссевіно (Antonio Possevino) у 1580-х. З Іваном Ґрозним вони не зійшлися. Посcевіно уклав твір «Московія» (Вільно, 1586), де описав усі свої жахи від того, на що в Москві перетворили християнство. Він писав, що шлях до Московії лежить через Русь і контактував з руськими магнатами. Острозькими зокрема. Чи вірив у діалог з правителями Московії насправді? Радше ні! Це як з Путіним домовлятися.
Минуть роки і у Львові, в родині Боїмів, народиться хлопчик, якого назвуть Михайлом. Він здобуде блискучу освіту, опанує декілька мов і стане членом Товариства Ісусового. Напередодні Хмельниччини поїде на землі сучасних Індії й Китаю. Внесок Михайла Боїма (Michael Boym, 1614-1659) в орієнталістику світ не оцінив досі. Хоча він був персоною рівня Марко Поло (Marco Polo, 1254-1324) й Матео Річчі (Matteo Ricci, 1552-1610). Менш відомий, але його спадщина не поступається доробку згаданих діячів: твори Боїма, його описи флори і фауни, культурологічні й лінгвістичні розвідки тощо. За життя Боїма про нього знав і користувався його працями відомий інтелектуал того часу Атанасій Кірхер (Athanasius Kircher, 1602-1680), а нам ще належить прийти до цілісного «відкриття» цього діяча.
Свої «чужі» і чужі «свої»
Подібних прикладів можна наводити багато. Ще важливіше, що вони свідчать про близькість та порозуміння між людьми, які мешкали на землях України, й жителями будь-якого іншого куточка того, що звемо Європою. Для цього простору була властива відносно тотожна система освіти, не надто різнилися й цінності. Освічені люди читали ті самі тексти, а їхня увага була прикута до одного кола авторитетних мислителів. Будували у схожому стилі, на одну манеру одягалися, дотримувалися подібного етикету й норм. Дихали міським повітрям, яке робило вільним. Попри локальну специфіку, загальні тенденції не надто різнилися, а люди ладнали між собою. Умовно, був єдиний культурний простір.
Натомість мешканців, які проживали на землях теперішньої України, впродовж тривалого часу розділяла «стіна» з простором, який звався Московією. «Стіна» культурна, бо в Московії не знали магдебурзького права, гуманізму, Реформації тощо. Також «стіна» мовна і дипломатична. Гетьману Богдану Хмельницькому для порозуміння з московитами був потрібен перекладач. У баченні устрою держави та в політичних традиціях між елітами на цих теренах – прірва. Закономірно, що контакти між, скажімо, Руссю і Московією до середини XVII століття були млявими. Це різні світи. Очевидні відмінності бачили «свої» і «чужі».
У першій половині XVII століття на українських землях Речі Посполитої був Гійом де Боплан (Guillaume de Beauplan, 1600-1673/1685). Французький інженер, який будував тут укріплення й палаци. Боплан також знайомився із життям місцевих людей, історією й географією краю. Відтак залишив цінні описи і карти українських територій того часу. Відомості з маркування простору в його працях особливо цінні. Навіть назва твору «Опис України…». «Україна» Боплана, тобто декілька воєводств Речі Посполитої, тягнеться «від кордонів Московії і до границь Трансильванії».
Ще цікавіше в отця Яна (Зуховича) (Jan Zuchowicz) з Товариства Ісуса. Він займав високі посади в структурі ордену єзуїтів і є автором знакових творів. Найцінніша «Реляція…» (Relatio de caedibus patrum ac fratrum S.I. in provincia Poloniae, 1665). Це опис єзуїтських осередків у роки Хмельниччини: збитки, вбивства, оцінка зусиль, необхідних для відновлення діяльності тощо. Є відомості про відносини між представниками різних конфесій, цікавий підхід до маркування простору та викладу історії. Отець Зухович пише про «Роксоланію»/«Русь» у складі Польського королівства. Цей регіон складається з Поділля, Підляшшя, Полісся, Волині, інших територій, а ще – України у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Цю «Русь» єзуїт локалізує між річкою Сян і кордонами Московії, між кордонами Угорщини і Литви.
Ця вибірка не є репрезентативною. Проте в текстах іноземного інженера, який приїхав на наші землі, а також ченця, який більшу частину життя провів тут, є закономірність. Вони обоє пишуть про кордон, межу, яка в XVII столітті розділяла Русь і Московію. Очевидно, до цього географічного й політичного кордону варто додавати й метафоричну «стіну», яка була між мешканцями вказаних територій – у культурному і світоглядному сенсі.
Картина світу російського пропагандиста
Що би не вигадували радянські і російські пропагандисти про спільну колиску та братні народи, але в людей, які мешкали на теренах сучасної України й Росії, до моменту перебування в межах однією імперії, було більше відмінного. Життя під різними правителями, у відмінних державних утвореннях та культурних і світоглядних середовищах. Про єдність чи спільний простір не може бути й мови. Перманентного бажання й героїчної боротьби за об’єднання цих теренів не було і бути не могло. Це штучно накинуте. Суперечить історичному контексту й думка, що українці нікому не потрібні, світ нам чужий, а всі навколо думають про поділ наших земель та їх приєднання. Такий підхід – просування шкідливого ізоляціонізму.
Це вигідно Росії і її пропагандистам, але не Україні. Так виходить, що впродовж історії нас «хотіли» захопити поляки й угорці, за якими був Ватикан. Напередодні подій Революції гідності та російського вторгнення до України у 2014 році панували настрої, що ворог – НАТО, за яким стоїть Америка. Ні Ватикан, ні США на Україну не напали. Росія, що в заплутаній картині світу імперських і радянських пропагандистів – чи не єдиний наш друг та союзник, зараз хижо й лицемірно, досить навіть безкарно вбиває українців і спустошує нашу країну. Що ж, яких ще доказів не вистачає, щоб зрозуміти, кому вигідно підігрівати віру українців в ізоляціонізм? Ізоляціонізм, який на практиці виявився не просто шкідливим, але й убивчим.
Ми використовуємо