Зачаровані на Схід

У своїй боротьбі з російською агресію Україна здобула симпатії і підтримку не лише урядів і парламентів країн Заходу, а й більшості західних інтелектуалів, незрідка вельми критичних щодо зовнішньої політики власних урядів. Не секрет, однак, що ця підтримка далеко не одностайна – чимало європейських інтелектуалів вірить, чи вдає, що вірить, нібито Росія вкупі з населенням сходу України веде боротьбу з міфічним «українським фашизмом». Набагато одностайніша в засудженні російської агресії інтелектуальна еліта США, але й тут не бракує захисників Путіна й викривачів «київської хунти», причому серед них немало таких, хто вважає себе щирими демократами, лівими лібералами й антифашистами. «Один із найсумніших наслідків цієї війни [Росії проти України – О.З.] – це те, що в усіх політичних таборах, і в Європі, і у США, постала ціла армія захисників Путіна, для яких Сполучені Штати майже ніколи не мають рації, а Росія майже ніколи не помиляється», – пишуть експерти Американської ради зовнішньої політики Стівен Бланк і Пітер Г’юсі у статті «Правда про Україну», опублікованій 25 серпня.

Має рацію Юрій Мацієвський, який у недавній статті на ZAXID.NET, зазначив, що гірший вплив на громадську думку Заходу, ніж замовні проросійські матеріали у ЗМІ, «мають статті авторитетних політиків, дипломатів чи вчених, які створюють “когнітивний дисонанс” у свідомості читачів, стаючи таким чином “агентами” впливу Путіна на Заході». Думка слушна, от тільки слово «агенти», автор даремно бере в лапки. Йдеться про справжніх агентів впливу Кремля, дарма, що дехто з них можливо й не усвідомлює своєї ролі, вірячи, що діє в національних інтересах чи в інтересах збереження миру.

Чим пояснити добровільну участь у «армії захисників Путіна» таких людей, як згадані Мацієвським професори Джон Мершаймер, Стівен Коен, та інших авторитетних інтелектуалів? Найпростіше і досить поширене пояснення: ці люди – добре проплачені агенти Кремля. Мабуть у деяких чи й багатьох випадках це справді так, але було б помилкою зводити все до шкурних інтересів. Припускаю, що дехто з тих, хто підтримує Путіна, робить це в добрій вірі й безкорисливо. А що ці люди можуть мати вплив на громадську думку, а відтак і на урядову політику, то нехтувати їхніми виступами не варто.

Бланк і Г’юсі у своїй статті теж наводять яскраві приклади путінських агентів впливу – це правоконсервативний політик, кількаразовий кандидат у президенти США Патрик Б’юкенен і той-таки Стівен Коен – прінстонський професор-емерит, історик з репутацією крайньо лівого (звісно, за американськими мірками). Постаті справді досить показові.

Консерватор Пат Б’юкенен змальовує Путіна захисником християнських цінностей, природним союзником США і закликає не втручатися у внутрішні справи Росії, підтримуючи російську опозицію, тим паче, що «росіяни, 80 відсотків яких сьогодні підтримують Путіна, здаються щасливішими зі своїм урядом, ніж ми, американці, з нашим». (Хочеться побажати американцям ніколи не зазнати такого «щастя»). Ще наполегливіше Б’юкенен закликає не втручатися в російсько-український конфлікт, мовляв, «Росія і Україна тисячу років були сіамськими близнюками», і не наша, американців, справа перейматися їх розділенням.

Значно цікавіший випадок Стівена Коена, якого називають головним апологетом Путіна у США. У 1970-х рр. він написав дуже цікаву біографію Миколи Бухаріна, яка згодом, у роки горбачовської перебудови, стала чи не першою ластівкою західної радянології, що подолала «залізну завісу», вийшовши в російському перекладі. (Свого часу вона вплинула й на мої історичні й політичні погляди.) Дещо ідеалізуючи (як я тепер розумію) свого героя, Коен вбачав у його поглядах демократичну альтернативу сталінізмові і підводив до думки, що саме бухарінська альтернатива, щось на кшталт «соціалізму з людським обличчям», могла б стати оптимальним шляхом розвитку для Радянського Союзу, і не лише для нього. Цілком логічно Коен гаряче підтримав Горбачова і його перебудову, однак її результати – крах радянського соціалізму і розвал СРСР – стали для нього прикрим розчаруванням, тому він, як і багато росіян, і досі вважає розпад Союзу трагедією. Незважаючи на те, що багато оцінок і прогнозів Коена щодо СРСР і Росії справдилися «з точністю до навпаки», його й сьогодні вважають провідним експертом у справах Росії.

Після кількох резонансних виступів на захист путінської політики щодо України 12 серпня Коен опублікував у ліволіберальному журналі «The Nation» програмну статтю «Нова Холодна війна» – фактично розширений текст своєї доповіді на щорічному Форумі «США – Росія» в червні цього року. Стаття цікава тим, що, балансуючи на межі плагіату, майже дослівно повторює думки російського президента і його пропагандистів. Ось лише деякі тези Коена:

• Україна – це «регіон, абсолютно важливий з погляду Москви на власну національну безпеку і навіть на власну цивілізацію».
• Саме недолуга політика Вашингтона, зокрема в Україні та інших регіонах сфери російських інтересів, призвела до нинішньої кризи й до нової холодної війни.
• Нинішній київський режим прийшов до влади незаконним шляхом, у результаті путчу.
• Цей підтримуваний США режим руйнує власну країну, викликає гуманітарну катастрофу й чинить воєнні злочини щодо власних громадян у східній Україні.
• Усі дії Путіна, включно з анексією Криму, є вимушеною і природною відповіддю на дії Заходу і підтримуваного ним київського режиму.

Знайомі тези, чи не так? Ми не раз їх чули з уст і самого Путіна, і його поплічників.

Коен закінчує свій текст переліком найбільших західних «помилок» (fallacies) і протиставних їм «фактів» щодо Росії й України. З них найбільше вражає до болю знайомою риторикою така пара «помилка/факт»:

«Помилка № 2: Існує нація, що називається “Україною”, і “український народ”, який прагне позбутися кілкасотлітнього російської впливу і приєднатися до Заходу.

Факт: Як знає кожна інформована людина, Україна – це країна, розділена давніми етнічними, мовними, релігійними, культурними, економічними і політичними відмінностями, особливо між її західними і східними регіонами, але не тільки. Коли нинішня криза почалася в 2013 році, Україна була однією державою, але вона не була єдиним народом чи єдиною нацією».

Зауважмо, що «факт», який слідом за путінською пропагандою повторює Коен, не є цілковитою брехнею. Так, Україна століттями була розділеною, і наслідки цих поділів особливо болісно відчуваються в наші дні. Але і Путін, і його найбільший американський апологет воліють не помічати іншого факту: саме внаслідок російської агресії відбувається небачена раніше консолідація української нації, якої «впритул не бачить» Коен.

Якщо відкинути припущення про елементарну продажність, я не можу пояснити позицію американського історика інакше, як хибною інерцією його давніх прорадянських симпатій. Коен замолоду належав до тих лівих інтелектуалів, які, критикуючи «ексцеси» сталінізму, все ж покладали надії на демократичне реформування радянського соціалізму, вбачаючи в цьому реальну альтернативу «антигуманному» західному капіталізмові. Переживши крах своїх надій, дехто з цих «зачарованих на Схід» західних інтелігентів так і не спромігся зрозуміти, що фашизоїдне суспільство сучасної Росії є цілковитою протилежністю того, про що мріяли ідеологи «гуманного, демократичного соціалізму» часів горбачовської перебудови.

Що тішить у тексті Коена – це його гірке визнання, що він і його однодумці становлять нечисленну й маловпливову групу «єретиків», що силкуються протистояти панівній ортодоксії. Чи значить це, що можна поблажливо відмахнутися від цієї інтелектуальної течії, мовляв, нехай собі брешуть, все одно їх ніхто не слухає?

В жодному разі. З історії знаємо, що кожна панівна ортодоксія колись починала з маловпливової єресі, тож і новітня проросійська «єресь» на Заході має всі шанси розростися, тим паче за умов багатомільйонних російських фінансових ін’єкцій. «Армії захисників Путіна» можна протиставити лише набагато чисельнішу й не менш енергійну армію захисників України, а радше захисників правди, які не залишать без відповіді жодну пропутінську брехню.

Бланк і Г’юсі закінчують свою статтю цитатою з Антона Чехова: «Тля їсть траву, іржа – їсть залізо, а брехня – душу». Душі Путіна та його прислужників уже навряд чи можна врятувати, а от за роз’їджені їхньою брехнею душі мільйонів чесних людей варто поборотися.