Наприкінці 2004 року в Харкові мені довелося розмовляти з курсантом місцевої академії (чи як воно тоді називалося) МВС. Тобто майбутнім міліціонером. Так сталося, що він вирішив пояснити мені переваги кандидата в президенти Віктора Януковича над кандидатом Віктором Ющенком. Аргументи були гідні майбутнього правоохоронця часів Кравченка-Кучми: Янукович був «відний, крисівий мужик», який «може». Натомість Ющенко після діоксину виглядав дійсно кепсько. За Януковича, казав курсант, йому «не стидно би було». Чим це все закінчилося і до чого призводять вибори за принципом «подобається / не подобається», ми вже знаємо. І росіяни знають, і білоруси.
Спостерігаючи за реакцією на переговори Байдена з Путіним, точніше за інформаційним шумом навколо, знову виникає запитання: а для чого нам президент? Чого ми від нього чекаємо?
Зі Штатами все більш-менш зрозуміло і навіть нудно. Президент на чолі своєї адміністрації вирішує складні питання, які постають перед США по цілому світі. Треба збалансувати інтереси, прорахувати ризики, зважити на репутацію. А потім ще й «продати» це все своєму виборцю.
У Росії ще зрозуміліше й набагато веселіше. Президент для свого близького оточення повинен створити враження, що він «красівий і відний мужик», який «може». Щоб усі боялись, щоб не насміхались. Цар мусить періодично показувати «кузькіну мать», у крайньому разі – вести переговори на рівних зі світовими лідерами і «нагинати» тих, до кого можна дотягнутися. Інакше оточення такого царя може почати шукати іншого.
А в нас? Для чого нам президент? Є «відчуття пекучого сорому» від того, що Джозеф Байден не передзвонив Володимирові Зеленському одразу після переговорів з Путіним? Хотілося б президента, за якого «не стидно би було»? То, може, недалеко втекли ми від способу мислення харківського курсанта міліції зразка 2004 року? Ну і від росіян, очевидно. Після двох Майданів і семи років війни.
Так склалося, що з керівниками країн говорять не тому, що вони красиві, розумні, стильні чи дотепні. А тому, що вони керівники країн. І що потужнішу країну представляє керівник, то охочіше з ним ідуть на діалог. Або якщо країна є важливим елементом в геополітичній грі, як Україна, наприклад. Сама персона «гетьмана» в цьому випадку не ключова. Тому говорили з українськими президентами завжди, не завжди охоче, але говорили. Тому і Дональд Трамп як президент США був найвпливовішою людиною на планеті – посада зобов’язувала. Та оскільки українське суспільство і надалі живе в режимі, ніби вибори президента 2019 року ще не відбулися, маємо те, що маємо.
Дивовижно, але багато хто вірить, що нові американські санкції не вводяться через те, що українська влада недостатньо рішуча, чи непереконлива, чи ще якась. При тому, що за сім років можна було б уже зрозуміти логіку американців. Вони санкціями лякають і стримують, а не карають. Слово «карати» вони вживають винятково для електорату.
Вітчизняні експерти володіють якоюсь унікальною здатністю поєднувати протилежні бажання, називаючи це аналітикою. Хочуть, щоб Росія не починала наступ, але паралельно критикують США, які не дають приводу Путіну цей наступ розпочати.
Експерти переживають, що про Україну говорять без України. Але всіх навколо запевняють, що Зеленський здасть державу, як склотару. Ну, так радіти треба, я вважаю. Якщо той здасть, а ті не здадуть, то це ж навіть на краще. Ні?
І навіть слова Байдена про те, що ідея розташування американських військових на території України зараз не розглядається, теж викликали в суспільстві потужне зітхання. Добре, аналітики, а що він мав сказати? «Я поговорив з Путіним. Сказав, що НАТО не загрожує Росії, тому його дії ми сприймаємо як ескалацію агресії. Але тепер ми розмістимо війська в Харківській області й нехай тільки спробує». Так воно мало бути, товариші міжнародні оглядачі і стратеги-політологи? Ну, і про суб’єктність не варто забувати. Яка в нас чомусь має триматися не на інституціях, а на волі конкретного «пахана», який або дає раду з суддею Вовком (тоді це сильний лідер), або не дає (слабак).
У цьому контексті згадується землячка Ганна Герман, яка першою, здається, привідкрила суспільству таємницю перебування Віктора Федоровича «в местах не столь отдаленных». Для неї Віктор Янукович був не лише загадковим, як Африка, але й втілював аристократизм самою своєю масивною фігурою і рельєфним профілем обличчя. Так і живемо.
Українські аналітики люблять згадувати 2008 рік і пшик замість Плану дій щодо членства України в НАТО. Про ультиматум Путіна пам’ятають, і про «зраду європейців». А про палкі дебати в українському парламенті, надуті кульки з написами «Нет НАТО» і заблоковану трибуну чомусь говорять рідше. Так-от, Шуфрич (він не один, просто згадався) як тоді супив брови, так і зараз їх насуплює. І все в нього чудово попри Революцію гідності та багато років перебування при владі патріотів різних мастей і характеру.
То що мало зробити уявне НАТО під час розмови Байдена з Путіним? Прийняти у свої ряди державу, де військові склади «будує» вже другий президент? Вислати своїх вояків захищати Шуфрича? США намагаються зняти напругу на кордонах, взялися за Портнова з Тупицьким, то подякуйте тихенько і забудьте слово «суб’єктність». Особливо, якщо під ним розуміється вміння гарно виглядати в очах електорату.
P.S. У міфах стародавньої Греції йдеться не про богів Олімпу. Вони розповідають про суспільство стародавніх греків, наприклад, про тодішні уявлення про добре і погане. Тому боги підслуховують, пакостять, заздрять, організовують різні підстави. А ще Зевс завжди правий, тому що найсильніший.
Десь так само і в нас. Обговорення політики Байдена практично нічого не говорить про політику Байдена. Зате стан справ на нашому «Олімпі» розкрито більш ніж достатньо.
Ми використовуємо