Зустріч друзів у Львові, в листопаді, або Про поблажливість

Я прокинувся рано, повітря було, ні, не синє навіть, а чорне. Нічні приморозки вкрили рейки тонким блискучим льодом, і тепер було неясно, чи зможуть трамваї проїхати. Зі Сихова до центру – тільки на трамваї, я іншого шляху не знав. Чув про автобусні маршрути, звісно, але ніколи не їздив. Говорили, що так і дорожче, і довше.

Мені пощастило, під’їхав сучасний жовтий трамвай з помаранчевими трафаретними буквами на лобі, а не звичайна для цих місць радянська руїна. Хороших трамваїв на лінії всього два чи три. У них на череві електричний підігрів, і взагалі вони з усякого погляду дуже приємні. Весь той час, поки трамвай спазматично, ривками, повз по місту, під підлогою шепотіло й охало, пестячи змерзлий за ніч метал.

Олаф вже був у місті – він приїхав з Києва раннім поїздом, о шостій тридцять, з якихось церковних справ, зустрітися з панотцями, про щось переговорити – і запросив мене на сніданок.

Поки я їхав до нього, Львів розквітав. Ранкові сутінки розсіялися, повітря стало об’ємним, прозорим і гострим, листопадові зрілі листя цукрувалися на деревах, а будинки, переповнені ранковою свіжістю, лоскотали очі приємними відтінками, з жовтизною і кобальтом. На рейках горіли краплі холодного сонця. Вітру не було.

Напівсвітло, яке не можна розбавляти...

Ми зустрілися на площі Ринок і довго шукали кафе – все-таки для центру було ще дуже рано. Довго ходили вузькими вуличками, вдивляючись у темні вікна, забігали за ріг і панорамно оглядали чергову вулицю, смикали за бронзові ручки дверей, плутали, і, нарешті, знайшли відмінне місце, просторий, зі смаком зроблений зал, трошки ар-деко і трохи нейтральне ретро, приємне димно-молочне напівсвітло (Олаф навіть попросив офіціантів не давати додаткового освітлення), делікатний і попереджувальний сервіс. Загалом, ми чудово і смачно посиділи, а потім вирішили зайти у Вірменську церкву – вхід в неї був прямо навпроти – я дуже люблю там настінні розписи, католицький антураж тонко екзотизований, строкате вітражне коло на стелі – як мармелад. Але найбільше в цій церкві мене заворожує наочна тяглість. Така ж наочність була у прерафаелітів – у роботах Фра Анжелліко проступає Вільям Голман Гант, Данте Ґабріель Россетті, перш ніж написати вірш, маринує рядки в ренесансному розсолі, Едвард Берн-Джонс перефарбовує євангельських святих в лицарів Круглого Столу. Так-то, у такому положенні речей немає нічого дивного, не тільки в Еліоті – Шекспір, а й в Шекспірі – Еліот, мистецтво, література – ростуть з часу як гігантські густо розгалужені дерева. Якщо не вибрати для себе лінії майстерності і не врости в неї по самі корені, нічого не вийде. А у Львові старі напівстерті фрески анонімних майстрів сусідять з модерністськими роботами Яна Розена, і це гармонійне сусідство, і цей факт – німа, але найвища похвала.

Церква й мармелад

Олафу потрібно було йти в Собор святого Юра, там мали відбутися всі його важливі зустрічі. Я вирішив піти з ним, побродити по двору і в храмі, може, навіть поставити свічку, давно я не бував у церкві, добре буде посидіти на лавці перед входом, помилуватися на вершкове бароко храмових стін і двору, і – здалеку, навшпиньки – на забраного в бронзовий камуфляж святого Георгія.

Ось тут, як свідчить пам’ятна табличка, Моцарт-син диригував оркестром, ось звідси козаки вирушили під Відень, на битву з турками – і перемогли, а Папа Римський, знаменитий Іоанн Павло Другий, прихильно похитував головою, коли йому показували у 2001-му цей собор. Загалом, я раптом зрозумів, навіщо потрібні ці дивні вазони на соборній огорожі, не те урни для праху, не те керамічні ліхтарі, вони потрібні для того, щоб збирати і зберігати історію, щоб згущувати її в собі для майбутніх поколінь, як згущують мед або витримують в бочках хороше вино.

Посуд для зберігання історії

Олаф був зайнятий досить довго, я встиг зробити кілька кіл по двору, послухати проповідь, погуляти в парку відразу за пам’ятником митрополиту Андрею, а коли він нарешті звільнився, ми вирішили зайти в класичну львівську кав’ярню. Вів він, я погано орієнтуюся в місті. Це було десь в самому центрі, недалеко від Ратуші. Ми зайшли, Олаф з ходу замовив каву і торт, він уже тут бував і знав, що варто брати. Ми сіли в невеличкому алькові біля вікна. Тутешні інтер’єри нагадували мені одне празьке дисидентське місце, де бували Гавел, Кундера й інші, на стінах висіли впереміж засвободуборчні й еротичні фотографії, є велика спокуса не проводити між ними розділової лінії, але сьогоднішній наш досвід показує, що провести лінію все-таки потрібно, що це таки різні речі, у будь-якому разі. Але я хотів сказати не про це, на стіні, у Львові, в кав’ярні, на рівні моїх очей висіла фотографія Інґмара Берґмана, він кудись ішов по вулиці, щасливо посміхаючись і стискаючи у своїй руці руку коханої жінки. Мені здалося, що він йшов прямо в моє серце, і я сказав про це Олафу, але він відмахнувся і приклав палець до губ. Йому саме подзвонили з Парижа, куди він везе виставку в грудні. Ось так щасливчик, він взагалі-то класний концептуальний художник і авангардний письменник, по-справжньому розумна людина, та й без всяких прикметників – справжня людина, а якщо зовсім чесно, він просто мій друг.

Кохання сильніше за смерть! Львів, листопад

Він приїхав до Львова одним днем, і нам пора було висуватися на вокзал. Ми йшли старим містом, зріле листопадове сонце одомашнювало його, по відчуттях це було схоже на камінні сполохи і шотландський плед, тільки не було мряки або хуртовини за вікном. Погода була чудова, і місцями – старі будинки на перехрестях, профіль палацу Потоцьких, позолочені надвечірнім серпанком шматочки плантів – виступав паризький першообраз. Взагалі, Париж ніби лопнув, у всьому винна захмарна витонченість. Цей світ не прощає такої відвертої зневаги. Париж лопнув і осколками розлетівся по інших містах, і заронив у кожному мрію про велику красу. Щось долетіло і до цього міста, і наскільки ж це прекрасно!

Сутінки повільно густіли, Олаф вів мене на вокзал цікавою дорогою, розмахував руками на всі боки зі словами «подивись, як красиво, тут, тут і тут…». Запалилися вуличні ліхтарі, вони були схожі на розпечені монети, а зостале листя на деревах стало неначе кованим. Все навколо насторожено завмерло у тривожному передчутті ночі, й існувало тільки два ключі від захованої в її надрах любові – Моцарт і Еллінґтон, саме так, тільки вони...

Я зателефонував своєму старому другові, ще зі шкільних часів, і запропонував йому зробити разом есей, «Сприйняття Львова донецькими очима», так звучала тема, якщо сказати дуже грубо. Він уже кілька років жив у Львові і мав що сказати. Ми вирішили розкреслити таблицю і занести в неї свої найяскравіші враження, отримані результати ж проаналізувати.

Коли я почав думати про все це, то зрозумів, що текст повинен бути зовсім іншим. Це повинен бути текст про поблажливість, і моє завдання – вказати причину, чому потрібно цю поблажливість проявити.

Дорога на львівський вокзал

Як приємно було читати про церкви, палаци і собори, про тугий культурний клубок, про алмазний горішок львівського центру! Краса, історія, традиція, гордість – цілий хоровод важливих і потрібних слів. А тепер уявіть, що нічого цього не було, ні Вірменської церкви, ні пам’ятних табличок, ні найкрасивішого в світі пам’ятника Міцкевичу – нічого. Уявіть, що все місто складається з околичних спальних районів, і тільки. Нема за що зачепитися. Це і буде Донецьк, Донбас.

Стародавні християни не писали ікон доти, доки не знайшли перший нерукотворний образ Спасителя. Тому що вони не знали як писати. Їм потрібен був першообраз. Цей принцип є актуальним для людини в найбільш глобальному масштабі. Людина завжди наслідує зразки, і дуже добре, якщо, зайшовши в умовах тоталітарної держави в стару церкву і розглядаючи фрески, вона зможе побачити в них відблиск всієї світової культури, і Джотто, і Вотергауса і всіх інших. Дуже добре, якщо вона зможе побачити альтернативу навколишній дійсності й винести з цієї церкви насіннячко краси у своєму серці. Але якщо в неї немає й ніколи не було такої можливості, чи можемо ми засуджувати її? Або навіть не так – чи можемо ми засуджувати її із злістю?