Постмодернізм йде!

Ми звикли думати про постмодернізм як про щось теоретичне й умоглядне.

Є кілька тисяч людей, для яких усі ці пастиші, інтертекстуальні ігри, алюзії і перверзії – реальність. Але в житті, якщо не брати до уваги касту літературознавців і філософів, в основному так не буває. Світ – це не текст, як його не крути. А іронія має свої межі, підгорнуті з усіх боків порожнечею.

Постмодернізм уже років десять, напевно, як скис. Усі його прийоми і філософські обґрунтування викликають тільки поблажливу посмішку. Щороку дедалі впевненіше заявляють про себе нові щирості й нові сентиментальності. Як гриби після дощу, народжуються інкарнації модернізму та романтизму.

І раптом відбувається це. Заплутане вбивство в культурологічному антуражі, як за лекалом злизане з постмодерністських теорій. Олег Соколов, знаменитий історик і реконструктор, котрий поклоняється Наполеону, вбиває свою студентку, коханку, Жозефіну, розчленовує її і намагається по частинах викинути в річку. Його, п'яного, виловлюють з річки з відрізаними жіночими руками в заплічній сумці. Уся дія відбувається в Петербурзі, за три кроки від будинку, в якому, за Достоєвським, жив напівголодний літературний персонаж Родіон Раскольников, і від іншого будинку, у якому вже абсолютно реальний князь Юсупов вбивав не менш реального селянського старця Григорія Распутіна.

У такому несподіваному і, як здається, запізнілому прориві постмодернізму у справжнє життя немає нічого дивного.

Апогей реалізму – точка, у якій він застрибнув у реальність – смерть французького художника Фредеріка Базиля в листопаді 1870 року, під час франко-прусської війни. Буденність цієї смерті, смерті рядового солдата на полі бою, пунктирно підкреслюють імпресіоністські лінії його новаторських і, може, навіть вічних картин. Рок не втрутився, не врятував молодого генія, але бездушний Випадок, мимохідь, напів всліпу, вибив з нього дух. Реалістична література в цей час вже агонізувала, поступаючись місцем декадансу і символізму.

Те саме і з модерністською епохою. На 30-ті й 40-ві роки – час диктаторів, котрі радикально втілили модерністське «світ-як-нав'язування-світу-себе», – у мистецтві припадає занепад модернізму, останні модерністські сполохи.

Справа Соколова в цьому ряді виглядає дуже органічно. Вона перенасичена подробицями і деталями, як англійський постколоніальний роман. Тут і роздвоєння особистості (Соколов під час реконструкцій битв початку ХІХ століття вдавав зі себе «нібито» Наполеона) і нелегальна торгівля зброєю (у нього в квартирі кілька років тому знайшли цілий склад зброї), і можливе приятелювання з Путіним у 90-х, і звинувачення в недбалості, яка призвела до смерті відомого біолога, і скрупульозні історичні дослідження, співпраця з ВВС, History Channel, французькими документалістами, орден Почесного легіону за внесок в науку, ексцентричність, грубість на лекціях, культовий статус у деяких (на щастя, досить вузьких) колах, et cetera, et cetera, et cetera. Цілий Сад Розбіжних Стежок.

Це все дуже докладно описано в пресі, і я не буду пережовувати соковиту справу ще раз. Те, що мене по-справжньому турбує, – це чимраз частіші прояви постмодерністської логіки й етики в повсякденному, реальному, а не в уявному й інтелектуальному житті. Це і наслідування на межі карикатури (Борис Джонсон тримає в умі Вінстона Черчилля), і непослідовність поведінкової лінії (головний опонент історика Соколова Євген Понасенков – ліберал і викривач путінської влади, водночас позер і пустодзвін), і, нарешті, в українському контексті, тотальний симулякр державних і творчих інституцій, коли ми тільки робимо вигляд, що робимо, абсорбуємось від усіх проблем відеороликами в ютубі або патріотичним пафосом, іншими словами, смакуємо шкірку мандарина замість його м’якоті.

У перспективі така поведінка загрожує обнуленням досягнень загальної освіти і сповзанням у середньовічну екзальтацію, коли логічні ланцюжки і моральні норми остаточно будуть затерті релятивістською ідеологією.

Ось про це дійсно варто подумати.

А щодо справи Соколова в його громадському, а не в онтологічному значенні, вбивство це – один з результатів (чи то ще буде!) російського хтонічного, яке без жодних обмежень бушує в Росії з 2014 року.

І взагалі, з двох Наполеонів геніальним був Третій. Адже Париж такий прекрасний!