А що таке, власне, культура?

Читаю пристрасті з приводу скандалу навколо “антиклерикальних”  висловлювань Ірини Магдиш, керівника львівського міського управління культури, й у мене настирливо крутиться в голові оце питання, поставлене у заголовку. А ще невідворотно сверлить пам'ять думка: та це ж і ти сам є винуватцем цього скандалу. І виникає спогад: 24 квітня 1990 року сесія Львівської обласної Ради народних депутатів призначила мене заступником голови облвиконкому з гуманітарних питань (головою Ради перед тим був обраний Вячеслав Чорновіл), а Ірину Калинець вже за моєю рекомендацією – начальником обласного Управління освіти.

Ми з Іриною представляли депутатам програму наших дій: треба ж було витягати освіту й культуру з тенет московсько-комуністичного совєтизму. Два основні принципи пам’ятаються досі: введення в шкільне навчання (нехай навіть спочатку на факультативній основі) уроків християнської моралі й етики та військово-патріотичного виховання. Це за ініціативою Ірини Онуфріївни у Львові був створений військово               -патріотичний ліцей імені Героїв Крут. Це вона,- ну може, ми з нею разом, як депутати Верховної Ради, - “вибили” у Кабміні фінансування цього закладу, ввели його у перелік державних навчальних установ України. Це вона, Ірина Калинець, вимагала, аби не лише у вестибюлі кожної школи, а навіть у кожному класі замість портретів “класиків“ кацапського мракобісся з’явилися християнські ікони й статуетки, насамперед Пресвятої Богородиці. Це тоді (а виявляється і дотепер) доводилося долати величезну силу спротиву. А ще сотні храмів у Львові й області, які були за совітів “перепрофільовані“ в спортивні зали, склади продукції (зерна, вугілля, кінескопів, книжок, кінотек, навіть водні басейни), довелося відбивати у їхніх новітніх власників і повертати церковним громадам. Та ще брати участь в організації й реєстрації цих громад, полагоджувати конфлікти між московськими православниками й греко-католиками, які виводили свою Церкву з катакомб.

А у Верховній Раді довелося працювати над Законом “Про свободу совісті і релігійні організації“, в якому добиватися законодавчої норми, згідно з якою батьки мають право виховувати своїх дітей у релігійному дусі. В тому числі і в школі. Себто, прищеплювати дітям свій релігійний світогляд.

2013 року у серії  “Бібліотека газети “Літературна Україна“ було опубліковано мій документальний нарис “Петро. З грецької - скеля“, в якому відтворено основні події нашого релігійно-церковного відродження у цих роках.

Проминуло 25 років. Виявляється, московський совєтизм живучий. А соцмережі стверджують, що (цитую): “Є очевидний конфлікт поколінь та цінностей у Львові“. Конфлікт яких цінностей, дозвольте запитатися: конфлікт між духовністю і бездуховністю? Нинішній керівник міського управління культури висловлює і публікує в “Українській правді“ думки щодо релігії і Церкви, за які Ірина Калинець, не маю сумніву, не пропонувала б їй писати заяву на звільнення з посади за власним бажанням,а сама звільнила би такого управлінця через “професійну непридатність“. Навряд чи це “конфлікт поколінь“. Якщо державний службовець на керівній посаді в культурі сприймає релігію і Церкву як досконалий засіб “жирувати“ і щось подібне публікує видання, яке називається “Українська правда“, то це просто-напросто примітивне дикунство, яке проявляється серед усіх поколінь.

Кажуть, Ірина Магдиш добрий менеджер. Не сперечатимусь. Не знаю. Але знову запитаюся: а що таке, власне, культура? Це оті заклади, де співають, танцюють, малюють, читають? Так, безперечно, вони також. Але хіба культура – це не є насамперед духовність, віра в Бога, Церква? Та ми, галичани, саме тому й збереглися як нація, зберегли свою мову, історичну пам'ять, самосвідомість, народні традиції, власне, свою культуру у всеохопному значенні цього поняття, що в її основі була наша національна святиня – створена предками Українська Греко-Католицька Церква. Це тепер визнають наші брати зі Східних теренів України.

Нещодавно, 29 липня ц.р., до 150-річного ювілею Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького я опублікував статтю “Богом покликаний“, одне твердження з якої варто повторити.

Митрополит Андрей Шептицький сформував справді Українську, україномовну, базовану на українських історичних традиціях, українській народній культурі греко-католицьку Церкву, яка стала національною святинею Українського Народу. Цією Церквою, при цій Церкві, безпосередньо в середовищі цієї Церкви виховалося нове покоління української інтелігенції, яке поставило питання про відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Яскравий приклад – історія родини Степана Бандери, точніше – доля його батька, січового стрільця, греко-католицького священика, замордованого большевиками Андрія Бандери. Так, тоді це відразу не вдалося. Але вдалося тепер вихованим на традиціях УГКЦ новим поколінням українців.

У цьому розумінні Митрополит Андрей Шептицький є тією особистістю, яка змінила хід української історії.

Не сперечаймося, чи це була, чи не була політика. Набридли лементації: “Ах! Не пхайте політику до Церкви“. З авторів таких лементів говорить примітивізм, безпам’ятство, безкультур’я.

Звісно, у Шептицького і його Церкви – це інша політика, аніж дехто спроможний про неї думати. 13 грудня 1913 року, на свято небесного покровителя Андрія Первозванного, Митрополит Андрей відкриває у Львові Національний музей українського мистецтва (тепер названий його іменем), створений його стараннями і на його кошти. Під час виступу на відкритті Митрополит говорить слова, які лягли в основу оновлення й українського суспільства, й Української Церкви: Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!

Культурних, освітніх, суспільно-громадських інституцій, відкритих у Галичині завдяки “княжих дарів“ Князя Церкви Андрея Шептицького – десятки. Без нього ми не мали б у нашій культурі цілої плеяди знаменитих художників, вихованих у Мистецькій школі Олекси Новаківського, яку Митрополит не лише організував, фінансував, ба, навіть сам читав у ній лекції з історії світового мистецтва. А організація у святоюрських палатах об’єднання письменників “Логос“ на чолі з талановитим прозаїком і драматургом  Григором Лужницьким. А книжкове видавництво “Бібльос“. А Народна лічниця. А сиротинці для обездолених дітей. А табори “Пласту“. Кажу: десятки культурних організацій, програм. І тепер хтось хоче вивести Церкви зі школи й культури?

Слуга Божий змінив хід української історії за допомогою КУЛЬТУРИ. Бог і Україна – гасло, що стало програмною засадою українських патріотів, вихованих в освітніх організаціях “Пласт“, якими так щедро опікувалися Шептицький і його Церква. Культура – це насамперед віра в Бога, християнська мораль, українська мова, українська історія, традиції, національні види мистецтва.

Якщо хтось має власні поняття про одну із найосновніших складових культури нашого краю – Церкву – то що ж, майте, але не йдіть у такому разі керувати культурою. І не говоріть при тому про демократію, свободу слова (висловлювань). Це несумісні речі. Можна застосувати свій організаторський талант, про який свідчать колеги, десь в інших галузях. І нехай Вам щастить!