Абсурд як метод

Андрій Бондар, 22 жовтня 201037120

Один знайомий іноземець нещодавно написав мені розпачливого листа. Розпач його стосувався української політики. Знайомий просто волав про допомогу в одній справі, яку вже не перший місяць намагається розв’язати, але в нього зовсім нічого не виходить. Він прочитав уже все, що тільки можна прочитати на ту тему, але не збагнув головної ідеї. Йшлося про відому справу з газом компанії «РосУкрЕнерго» та Стокгольмським судом. «Чия людина Фірташ!? – криком кричав мій знайомий. – На чиєму боці Янукович?! Як до цього ставиться Азаров?!». Він ставив запитання, на які мені треба було дати прості відповіді. Я ж бо звідси! Я ж маю розуміти всі перипетії цієї витонченої візантійської політики!..

Причиною його розпачу було те, що ця історія ніяк не вкладалася йому в голову. Позаяк вступала в повну суперечність із принципами формальної логіки, на якій стоїть уся західна раціональна культурна свідомість взагалі і його свідомість зокрема. З одного боку, якщо там насправді конфлікт, то він завжди мусить відбуватися між ворогуючими сторонами, конкурентами. Однак, насправді в цьому «конфлікті», що розв’язується на міжнародному рівні, фігурують лише прізвища з ОДНОГО олігархічно-політичного середовища! І як я міг пояснити європейцеві те, що сам за жодних обставин не міг і досі не можу зрозуміти? З другого боку, знайомому до зарізу треба знайти ці прості відповіді, бо в нього така професія. Він політолог-совєтолог, і від вдалої відповіді на ці питання залежить його професійна кар’єра. Його дослідницький гонор, урешті-решт, не дасть йому заспокоїтись і вмити руки. І я певен: рано чи пізно він викрутиться і знайде ці відповіді.

Але що робити мені й мільйонам українських людей, які так само чують мало не щодня про перипетії цього конфлікту і вже навіть не ставлять цих наївних питань у стилі «кому тут хто конкурент, друг, сват і брат? чий це газ? на чию користь видано вердикт Стокгольмського суду?». Нас уже й не дивує цей всепереможний абсурд, який оселився в нашій політичній реальності, де права рука не відає, чим займається ліва. Або вдає що не відає? Мені іноді думається: а може, вони насправді не знають, що роблять, що й кому продають, за що відповідають? Але якщо не знають, то навіщо вони там сидять? Навіщо надимають щоки? Навіщо гримають кулаками по столу? Навіщо лякають «залізною рукою» і «закручуванням гайок»? Чи не тому, що відчувають: що сильнішим буде градус усезагального абсурду, то глибшою буде суспільна апатія? А відтак вони, можливо, й не свідомо, але користуються цим тваринним інстинктом, нагнітаючи абсурд усе більше й більше?

Там, де я мешкаю (це Київська область), 90% зовнішньої реклами захоплено Партією регіонів. Сказати, що реклама цієї «політичної сили» (вже сьогодні це словосполучення можна взяти в лапки, адже воно передбачає існування конкурентних політичних сил, яких, здається, в нашій країні вже й не існує) перед виборами до місцевих і обласних рад зовсім не враховує жодних принципів раціональності – це не сказати нічого. Ось політик-регіонал, який балотується на посаду селищного голови курортного Ворзеля. Перед в’їздом до його майбутньої вотчини висить борд, на якому під світлиною фігуранта написано: «Ворзелю бути курортом!». Якраз навпроти борду висить металева конструкція: «Курорт Ворзель». А в самому селищі – санаторії й бази відпочинку. А в самому селищі – курортники. А він каже: «Ні, Ворзелю бути курортом!». Після обрання цього пана головою Ворзеля можна очікувати із стовідсотковою впевненістю, що селище НЕ буде курортом.

Інший випадок – губернатор області, оточений зграйкою дітей. На борді напис: «Діти – найвища цінність». Узагалі, складається стійке враження, що регіонали перед цими виборами чимдуж намагаються повернути нарешті нашому заблукалому народові одвічні й мудрі істини. У цьому, либонь, вбачається їхня головна мета. Побільше абстракції, смислової порожнечі, пафосу – поменше конкретики. «Вірю в духовну силу народу», – каже з афіші Юрій Бойко (до речі, учасник газового «конфлікту») на тлі православного храму, наче народ, до якого він апелює тільки це й сподівається від нього почути.

Ні, наш народ сподівається іншого. Він понад усе хоче, по-перше, щоб його не били боляче, а по-друге, залишили у спокої. Наш духовний народ, якщо не здогадується, то, напевно, відчуває, що хто як хто, а ці точно будуть бити. Тому цей народ уже втиснув голову у плечі й чекає. Духовності чекає? На Варшавській трасі – між Микуличами і Клавдієвим Бородянського району між собою про духовність спілкуються три борди Бойка. На кого все це розраховано? На міжнародних спостерігачів, які, нарешті, визнають, що в нас таки найдуховніший народ і не менш духовна влада? Чи на самого Бойка, який милується своєю парсуною, їздячи до Бородянки у справах партії?

Одна надія на те, що весь цей розгул абсурду все-таки не дозволить нам розгубитись і настрашитись. 21 жовтня в моєму рідному Кам’янці-Подільському представники малого та середнього бізнесу заблокували в’їзди до міста, протестуючи проти нового податкового кодексу. Про це не повідомили в жодних теленовинах. Про це не написав жоден сайт. Бо в цьому немає абсурдності й нелогічності. А є чисто конкретне незадоволення. І з цим, здається, перестали рахуватись. Якщо ж мій знайомий іноземець запитає мене в наступному листі про причину цих протестів, я дуже легко йому все поясню.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 20

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук