Аґент Заходу

Ярослав Грицак, 21 лютого 201452084

Виступ на панахиді в Українському Католицькому Університеті, 21 лютого 2014 р.

Ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять нашого викладача й колеґи Богдана Сольчаника. Він народився 25 липня 1985 р. У момент, коли його найшла снайперська куля на Майдані, йому йшов 29 рік.

 Інші дати з його короткого але яскравого життя можна знайти на сайті нашої кафедри в УКУ: бакалавріат з історії, магістерка з соціології, обидві здобуті у Львівському національному університеті імені Івана Франка, незакінчений докторат у Варшаві. Багато конференцій в Україні та закордоном. Декілька дослідницьких стипендій. Літні школи у Вільнюсі і Лаврівському монастирі. Курси для студентів в УКУ.

Ми би не хотіли, однак, щоб пам'ять про Богдана звелася до цих сухих даних. Ми хочемо вшанувати його таким, яким він був для нас. Тому ми попросили усіх тих, хто знав його, хто вчився з ним, вчив його або вчився у нього, написати про нього спогади. До цього часу ми уже дістали декілька спогадів, до кінця дня очікуємо більше. Тут дозвольте, що зачитаю фрагменти декотрих з них а також поділюся своїми.

Я пам’ятаю його з 2004 р. Він тоді поступав на Програму Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних студій (МІГУС) – програму, яка діє спільно при УКУ та Львівському національному університеті, у тісній співпраці з Університетом Варшавським. Ця програма є дуже змагальною: на ній вчаться найкращі з найкращих, і кількість охочих завжди перевищує тих, хто у ній вчиться. Так що факт, що Богдан поступив на неї, вже тоді багато говорило про нього.

Був ще один момент. Він поступав на рік пізніше, аніж прийнято. За правилами, ми приймали тільки тих, хто закінчив перший курс університету. Богдан був на рік старшим, й не підпадав під умови конкурсу. Мимо всього він все таки прийшов на співбесіду і відповідав так добре, що ми, члени комісії, вирішили зробити для нього виняток.

 Бо він дійсно був винятковим. З усіх його рис мені найбільше запам’яталася його посмішка. У ній була якась сором’язливість, яку рідко зараз зустрінеш серед людей, а особливо молодих людей. І було у цій посмішці якась недомовленість: він посміхався так, якби знав більше, аніж міг дозволити собі сказати. Я собі уявляв, що так усміхаються люди, яким щаслива доля обдаровує ранньою мудрістю.

Його колежанка, теж студентка з МІГУС-у Іванка Рудкевич, написала те саме, не змовляючись зі мною: «я знала Богдана - він - такий усміхнений - якось одразу запам'ятався. Якось я поїхала у Варшаву. Йду по бібліотеці, уся заморочена якимись проблемами. Бачу назустріч ніби й знайоме обличчя. Але йду далі, бо ж ми ніби не знаємося. А Богдан не кремпується, перший підходить, і каже: "Привіт! як справи?" Ось так: ніякого гонору чи підтекстів. Просто і щиро. Ну і усміхнувся. Якось так це запам'ятала...»

З бібліотеками як і з усмішкою – це теж не випадковість. Найчастіше я бачив Богдана у науковій бібліотеці Львівського університету та нашій бібліотеці – а потім, коли приїжджав до Польщі, бачив його у бібліотеці Варшавського університету. Йому мало було формальної освіти, і він багато надолужував самоосвітою.

Я згадую його з презентації книжки Лешека Колаковського на одному з вечорів, який зорганізовував його приятель Юрій Кучерявий у кав’ярні «Кабінет». Пам’ятаю, бо він був єдиним з присутніх, хто задав мені питання, на яке я не вмів відповісти.

Думаю, що його поява на презентації Колаковського теж не була випадковою. Богдан мав симпатію до лівих, навіть якщо вони були колишніми. Мені прислала свого листа Анастасія Рябчук, у колишньому наша магістрантка, яку як виявляється, власне я познайомив з Богданом Сольчаником тут в УКУ. Вона згадує свою останню зустріч з Богданом, на київському Майдані наприкінці грудня, коли вернулася з Йоганнесбургу. Вона розповідала йому про Африку і переклад книги Бурд’є, він - про організацію турпоїздок Західною Україною, дисертацію, викладання в УКУ, свою дівчину. Згадували похід у Кримських горах і зустрічі у Варшаві. Критикували «Правий сектор», який декількома днями раніше напав на нас на Майдані як на «комуняк» і «провокаторів» ... Сміялися, як студенти прогнали зі сцени Михальчишина. «Поглянь, які чудові люди стоять на Майдані, яку солідарність вони проявляють - з цими людьми треба бути і за цю країну треба боротись» - оптимістично підсумовував Богдан. Я завжди дивувалась його оптимізму і вірі, вмінню відфільтрувати зовнішні подразники і не стуттєві перешкоди, зосередившись на тому, що він вважав дійсно важливим.»

Настя написала з Йоґанесбургу, з Південної Африки, де проводить свої дослідження. Зранку я дістав співчуття з приводу смерті Богдана від моїх швейцарських колег, для яких він працював у рамках спільного наукового проекту. А у Варшаві, у церкві на Медовій, проходитиме панахида за Богданом, на яку прийдуть його польські колеґи, українські студенти і докторанти, котрі як і він, навчаються у Варшаві.

Я хочу Вас звернути увагу на цю географію: південноафриканський Йоганнесбург, швейцарський Сент Ґалле, докторські студії у Варшаві. Боюся, що в Україні не є аж так багато істориків та соціологів, які мають такі широкі зв’язки, як Богдан. А у його випадку ми говоримо про людину, які ще не виповнилося навіть 30 років! З перспективи історичної науки, де науковці дозрівають дуже поволі, це є дуже молодий, майже дитячий вік.

Тому ми можемо зараз собі тільки уявляти, як далеко би він пішов у своїй науковій кар’єрі. Іноземним вченим довелося б вивчати напам’ять його прізвище, щоб вимовляти його без помилок на міжнародних наукових конференціях. Його список публікацій був би довгим і багатим на важливі праці. Його студенти а особливо студентки бігали б за ним на перервах. Його порад слухали б його колеги з кафедри і факультету. Він мав би влаштоване життя і заслужене визнання.

Всього цього уже ніколи не станеться. Куля обірвала його життя.

Його застрелив снайпер, який стояв на захисті режиму Януковича. Ми називаємо цей режим злочинним. Але нині як ніколи видно у чому полягає його злочин: він вбиває найкраще, що є у нас. Стріляли у людей різного віку, навіть у неповнолітніх. Стріляли без розбору у юнаків і мужчин, дівчат та жінок. Але стріляли у першу чергу – у її майбутнє. У молодих людей, які, як Богдан Сольчаник могли міцно пов’язати Україну з зовнішнім світом. У покоління, яке могло покінчити з спадком штучної ізоляції та провінціалізму, на котрий штучно Україну прирікав її північний сусід.

Коли готувався виступати, приятель переслав російський відеоролик з Youtube про «Силовой захват Украины западом» та те, як «наемные боевики США и Германии, творят переворот в Украине». Я собі уявив, як «найомний бойовик Запада» Богдан Сольчаник, критик Михальчишина, з томиком Колаковського і Бурд’є, йде штурмувати законнообрядний і законослухняний (як твердить Кремль) уряд Януковича.

Богдан Сольдчаник дійсно був агентом Заходу – тільки не в тому сенсі, в якому пишуть московські пропагандисти. Цим Заходом є Європа мислителів і митців, котрі не здригаються перед лицем смерті. Вони зневажають смерть, бо знають, що є речі цінніші і вічні. Це Європа Сократа і св. Августина, Боеція та Івана Гуса, Альбера Камю і Марка Блока. Від позавчорашнього дня до цієї духовної Європи приєднався наш Богдан Сольчаник.

Мені не приходить до голови кращого способу вшанувати пам'ять Богдана Сольчаника, як зацитувати слова людини, котра стояла при витоках європейської цивілізації – слова, які були виголошені в умовах, схожі на наші. Маю на увазі промову Перікла на похоронах афінян, які загинули за свободу свого міста-республіки:

«В нас державний устрій не схожий на спосіб життя наших сусідів: ми живемо вільні в нашій деражаві:

Ми досягли могутності, для якої не треба ні багато доказів, ні свідоцтв, і за це нам дивуватимуться і наші сучасники і наші нащадки.

Ось за таку державу загинули на полі бою ці воїни, які вважали своїм обов'язком бути до кінця вірними державі, а кожен, хто залишився живий, повинен віддати йому всі свої сили.

Вони вирішили краще загинути, відбиваючи ворогів, ніж відступити і врятувати своє життя. Вони уникли ганебних слів, рятуючи справу, вони згубили своє тіло і в коротку вирішальну хвилину не стільки позбавилися страху, скільки досягли вершини своєї слави. І ось вони показали себе цілком гідними своєї держави.

Щодня захоплено споглядайте велич нашої держави в дії, любіть її щиро і, коли зрозумієте його велику славу, не забудьте, що це здобули відвагою та розумінням обов'язків люди, які в своїх вчинках ставили честь над усе.

Про їх славу та їх подвиги свідчитиме не лише надмогильний пам'ятник у рідному краї і напис на ньому, але й у суміжних краях неписана пам'ять кожної людини: бо для славних людей вся земля - пам'ятник.

Їх щастя було в свободі, а їх свобода - у величі духу».

 

Спогади про Богдана Сольчаника

Я завжди знала, що Богдан був святим чоловіком, бо був небайдужий і принциповий у всьому, що робив. Я завжди мала відчуття, що він в тому світі розумів більше, за інших. Не просто знав, а розумів. І у тому була його сила, яка поширювалася на всі його слова, дії, людей, які були поруч…

Я часто з посмішкою згадую, як ми вперше побачилися. Це було ще до МІГуСу в бібліотеці Драгоманова. Його завжди там можна було зустріти. Я стояла в черзі по якусь книжку і ще тоді подумала, що то за невихований хлопець йде без черги? Він те саме подумав про мене. Ми обмінялися ввічливими докорами. А тоді виявилося, що там було дві черги…

А ще його очі завжди були глибокими і світлими - геть як він сам. Всі пам’ятають Богданові очі! У них завжди можна було знайти мудрість і спокій. А ще любов. Він любив людей, любив те, що робив, любив свою країну. І ми його любили!

Ірина Патроник, випускниця програми МІГуС 2009 року.

 

З Бодею я познайомилася під час подій 2004 року. Ми тоді разом були у ПОРІ. Зі спогадів - ніколи не бачила цю людину без щирої посмішки на обличчі. Часто посміхалися самі лише очі - добротою, внутрішнім світлом. До Боді завжди можна було підійти, маючи будь-який настрій всередині. У нього була така завжди світла, позитивна аура, енергія, від якої хороший настрій помножувався, а поганий відступав. Ми давно з ним не бачилися. Але новина про його загибель просто шокувала. Адже він один із мільйона, про яких немає бодай одного темного спогаду. Бодя був справжнім носієм світла Божого, тому я впевнена - він у ніжних обіймах нашого Отця зараз...

Люба Єремічева, активістка ПОРИ у 2004 році, м. Херсон

 

Wlasciwie nie pamietam dokladnie, kiedy poznalam Bohdana, ale musialo tobyc rowno 10 lat temu, gdy w ramach nieoficjalnej, nielegalnej i nigdy potem nie powtorzonej wymiany studenckiej przyjechalam na studia do Lwowa – nanowo powstaly lwowski MIHUS. Ten rok byl dla mnie wielka przygoda i poczatkiem moich naukowych przygod z Ukraina. Wszystko to dzieki atmosferze lwowskiegoMIHUSa, ktora tworzyl rowniez Bohdan. 

 

Kilka lat temu Bohdan zorganizowal razem z innymi absolwentami lwowskiego MISHu szkole letnia dla MIHUSowcow - bezpieniedzy, grantow i wsparcia, w starym klasztorze w Lawrowie, w ktorym za czasow sowieckich miescilsie szpital psychiatryczny, a ktory wtedy wlasnie zaczal sie odradzac. Prowadzilam tam wowczas warsztaty z historii mowionej. Zapamietalam te kilka dni w Lawrowie jako czas najbardziej inspirujacych intelektualnie rozmow i dyskusji - i znow, Bohdan byl dusza tegо przedsiewziecia. Pamietam jego zaangazowanie w organizacje calosci - a rzecznie byla latwa! – jego optymizm, pelna wsparcia obecnosc, madre uwagi podczas naszych akademickich i nieakademickich dyskusji o historii, pamieci, lokalnej tozsamosci...

Dzis, gdyotworzylammaila z wiadomoscia o jegosmierci, odkopalam na swoim twardym dysku zdjecia Bohdana z tamtego lata. Patrzenanie i wciaz nie moge uwierzyc, ze on nie zyje. Jeszcze w sierpniu pomagal mi znalezc rozmowcow we Lwowie do mojego nowego projektu badawczego. Jeszcze z tych kontaktow nieskorzystalam, moze w tymroku, gdy pojade do Starego Sambora, usiade z tymi ludzmi i powiem im: Bohdan nie zyje. To tez byla jego cecha charakterystyczna: zawsze pomagal...

Siedze sobie bezpiecznie i komfortowo w Waszyngtonie, setki kilometrow od Kijowa, i czuje sie tak strasznie bezsilna. To, co moge stad zrobic, to pamietac, modlicsie, mowic o tym, co sie dzieje na Ukrainie.

Dr. AnnaWylegała, Warszawa-Waszyngton, у минулому – відповідальна за контакти зі львівським МІГуС-ом

 

Я не дуже близько зналася з Богданом. Ми просто обоє вчилися на МІГУСі. І знаєте, як то буває, просто знаєш людину на лице. Так і я знала Богдана - він - такий усміхнений - якось одразу запам'ятався. Якось я поїхала у Варшаву. Йду по бібліотеці, уся заморочена якимись проблемами. Бачу назустріч ніби й знайоме обличчя. Але йду далі, бо ж ми ніби не знаємося. А Богдан не кремпується, перший підходить, і каже: "Привіт! як справи?" Ось так: ніякого гонору чи підтекстів. Просто і щиро. Ну і усміхнувся. Якось так це запам'ятала... Ту його щирість.. Він з Господом у небі.

Іванка Рудакевич, випускниця програми МІГуС

 

Я не була знайома з Сольчаником Богданом, але я його знаю. Це людина, яка мене навчила читати.
Вступивши на перший курс до університету Івана Франка я записалася до бібліотеки (так робив кожен студент в ті часи).
Прийшовши туди одного разу я замітила милого хлопця, який щось читав.
Другий раз я теж побачила його з купою книжок.
Він мене дуже зацікавив. І я частіше почала приходити у бібліотеку. І не просто приходити, а читати! Дивитися, що читає він, порівнювати з тим, що читаю я. Він читав дуже і дуже багато. Його знало купа моїх друзів, які розповіли, що він навчається на історичному і що це нормально стільки читати. Кожен раз, коли я приходила у бібліотеку я пробувала наслідувати його у читанні, читати багато книг. Він мене навчив читати (сам того не знаючи)

...а сьогодні поминальна служба Божа за ним...він помер... його вбили у Києві, де він відстоював цінності, які набрав із тисячі книг.

Марічка Мельник, випускниця історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка

 

Насте, чим ти там займаєшся в Йоганесбурзі? Чому не пишеш? Невже не знаєш, що відбувається в Києві, невже тебе не цікавить як ми тут, чи з нами все гаразд?» - написала мені обуреного листа мама вранці 19 листопада. Я переживаю і цікавлюся, але на такій великій відстані від
дому важко встежити за новинами, важко зрозуміти, що відбувається.
Інтернет тут поганий, у віддалених куточках Замбії чи Мозамбіку його взагалі немає. Останній місяць в Африці я докладала неабияких зусиль, щоб раз на два дні знайти десь інтернет-кафе хоча б на десять хвилин і
повідомити батькам, що зі мною все гаразд. А 18 лютого, коли почалась
ескалація насильства, у нашому районі Йоганесбурга цілий день не було електрики. Новини надходили уривчасто і немов з іншого світу. І коротке повідомлення з твітера про смерть Богдана в правому куточку на
сайті «Української правда»  в обід 20 лютого я могла б і не помітити,
якби зайшла в інтернет годиною раніше чи пізніше. Зараз не опишу того шоку, що я відчула. Невже це правда? Як таке могло статись? Тремтячими руками набирала ім'я Богдана в гуглі, шукала якоїсь додаткової
інформації у фейсбуці, читала останні листи від Богдана в моїй
електорнній пошті і не могла повірити. Події, що видавалися далекими,я раптом відчула фізично, коли закалатало серце, запаморочилась голова, затремтіли руки. Події, що видавалися незрозумілими, стали на
диво чіткими і очевидними, коли всі дискусії про роль правих, лібералів, опозиційних лідерів, пошуки «стратегії» стали просто неумісними, а залишились лише люди і злочинний режим, лише друзі, що відбудовують зруйновані барикади, і снайпери, що по них стріляють. Богдан не нападав, не кидав у міліцію бруківки, не тримав у руках
зброї, тож влада не зможе сказати, що вбила його випадково з метою самозахисту. Смерть Богдана для мене остаточно проявила справжнє
обличчя злочинного режиму, готового холоднокровно вбивати своїх
громадян, називаючи всіх нас терористами. Наприкінці грудня я зустріла Богдана на Майдані, запросила в гості на
чай, щоб зігрітися, обговорити політичні події і поділитись новинами з
особистого життя. Я розповідала про Африку і переклад книги Бурдьє, Богдан - про організацію турпоїздок Західною Україною, дисертацію, викладання в УКУ, свою дівчину. Згадували похід у Кримських горах і
зустрічі у Варшаві. Критикували «Правий сектор», який декількома днями
раніше напав нас на Майдані як на «комун як» і «провокаторів» за плакати з соціально-економічними і феміністичними гаслами. Сміялися, як студенти прогнали зі сцени Михальчишина. «Поглянь, які чудові люди
стоять на Майдані, яку солідарність вони проявляють - з цими людьми треба бути і за цю країну треба боротись» - оптимістично підсумовував Богдан. Я завжди дивувалась його оптимізму і вірі, вмінню відфільтрувати зовнішні подразники і несуттєві перешкоди, зосередившись на тому, що він вважав дійсно важливим. З Богданом мене познайомив Ярослав Грицак, який представив його як дуже розумного і цікавого дослідника. Ми з ним дійсно багато спілкувались як колеги, розпитували одне одного про дослідження, про прочитані книги, він завжди приходив на презентації нашого журналу у Львові і виражав пітдримку, хоч і не завжди поділяв наші політичні
погляди. «Коли так багато людей зневірених і пасивних, кожен прояв громадянської позиції слід вітати, навіть якщо не у всьому згоден з поглядами чи методами. Люди дійсно змінюються, коли виходять на вулиці, малюють плакати, пишуть листи до влади, видають власні газети
і журнали, коли усвідомлюють свої інтереси і свої права.»  Коли він так говорив, я знала, що він значно більше ніж колега. Богдан був товаришем, на якого завжди можна було покластися, він був чесним із собою, готовим відстояти свої погляди, але також поставитись із повагою до поглядів опонента.
Можливо, мої слова звучать надто емоційно і пафосно. Коли людина помирає за свої політичні погляди і громадянську позицію, надто легко перетворити її на мученика і героя. Нещодавно я відвідала музей Гектора Пітерсона у Совето - Південно-західній околиці Йоганесбурга, де за апартеїду мусило жити чорношкіре населення. З цієї дільниці
походив і Нельсон Мандела, який на власному досвіді знав, що означає не мати доступу до якісної освіти і медицини, бути обмеженим у пересуванні власною країною, тільки тому, що ти чорний. 16 червня 1976 року, школярі Совето вийшли на протест проти викладання у школі африкансом - мовою колонізаторів. «Африканс смердить!» кричали вони,
що, можливо, було так само неполіткоректно як деякі лозунги на Майдані. Звісно, проблема була не в самому африкансі, а в системі освіти, що не давала жодних перспектив чорношкірим дітям. Поліція відкрила по них вогонь. За офіційними даними, вбито 176 людей, неофіційні джерела говорили про сімсот загиблих. Фотографія школяра з тілом застреленого тринадцятирічного Гектора Пітерсона на руках
облетіла весь світ і жахи апартеїду вже неможливо було приховувати.
Але в музеї, на стіні поруч із цією фотографією читаємо слова сестри «Гектор не був героєм, яким його зараз намагаються зробити, він був звичайною дитиною, яку застрелила випадкова куля - одна з тисяч, вистрелених поліцією в напрямку школярів». Те саме можна сказати і про Богдана. Він не був героєм, він був звичайною людиною, як і всі інші люди, що були в той день на Майдані. І як би хотілося, щоб саме такі люди жили в нашій країні і на нашій планеті, щоб їх було якнайбільше і щоб їх ніколи не вбивали «випадкові»  кулі.

Анастасія Рябчук, старша викладачка, факультет соціальних наук та соціальних технологій НаУКМА, магістр філософії, Кембриджський університет, 2006; магістр історії, Український католицький університет, 2008; текст надрукований також на сайті

 

22 лютого, у гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11) о 9.00 год. заупокійне Богослуження за загиблим Богданом Сольчаником, панахида та прощання з покійним.

Божественна Літургія та похорон відбудеться в неділю, 23 лютого, в м. Старий Самбір у церкві св. Миколая о 12.00 год.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 4

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук