Приблизно тиждень тому добова кількість втрат російської армії не театрі бойових дій «спеціальної військової операції» почала зростати. Двічі, 6 та 10 лютого, Сили оборони України знищували аж понад тисячу окупантів. Виникло закономірне запитання – де і що таке сталося, в чому причина?
Відповідь на перші два запитання з'явилася за кілька днів, причому з різних джерел, і українських, і російських, зокрема про це говорив відомий антагоніст Міноборони РФ Ігор Гіркін (Стрєлков). Російські підрозділи зазнали нищівної поразки під Вугледаром. Цю операція, яку в Росії уже назвали «вугледарською катастрофою», ще буде детально розібрано й оцінено військовими істориками майбутнього, ми ж зазначимо лише факт успішної протидії українських військ, які фактично знищили на цьому напрямку цілу 155-ту окрему бригаду морської піхоти РФ, перекинуту на Донеччину аж із Далекого Сходу. Ось так буває – замість захищати давно вкрадене (частину Курильських островів, які насправді є Північними територіями Японії) потяглися за новим і поплатилися.
Але мова зараз не про міжконтинентальний вояж на концерт до Кобзона, як полюбляють іронічно називати ліквідацію окупантів в українському інфопросторі. Важливе в цій ситуації інше – те, що такі великі втрати російських військ під Вугледаром не в останню чергу спричинені діями самих росіян, точніше військового командування окупаційних сил.
Із доступної на цей час інформації можна зробити висновок, що підрозділи армії РФ на Вугледарському напрямку банально підставилися під удар Сил оборони України, ставши фактично живими мішенями в цьому велетенському природному тирі. Той же Гіркін заявляє, що українці у «вугледарській катастрофі» не зазнали взагалі жодних втрат. Вірити Гіркіну на слово, звісна річ, не варто, але можна спробувати вирахувати співвідношення можливих втрат.
За січень, згідно з даними Генштабу ЗСУ, було знищено орієнтовно 22 тисячі російських військових. Себто близько 700 за добу. Російське Міноборони стверджує, що втрати Сил оборони України за січень становлять понад 6500 – тобто близько 200 за добу. Це якщо вірити росіянам. Насправді ж, зважаючи на те, як Кремль любить перебільшувати чужі невдачі (і применшувати свої), втрати української армії, імовірно, становлять не більше ніж 50-70 загиблих за добу. Тож бачимо співвідношення близько 1:10. До речі, в середині січня Олексій Резніков говорив приблизно те саме.
У лютому кількість знищених росіян зросла – і становить уже понад 800 «двохсотих» за добу. Якщо зважити на зручні позиції українських військ у районі Вугледару, про що заявляє той же Гіркін (якому немає жодного резону вихваляти ворога), то співвідношення втрат української і російської армій може розбігтися до справді катастрофічних показників, де 1:20 виглядатиме ще дуже непоганим для агресора результатом. Справді, росіяни – рідкісний випадок, але факт є фактом – говорять чисту правду, називаючи спробу наступу на це невеличке донбаське містечко «вугледарською катастрофою». Навіть для них, для їхніх методів ведення війни такі втрати є чимось позамежним. Так у чому ж тут причина?
Для цього ми повернемося на початок 2023 року і згадаємо, що 11 січня міністр оборони Російської Федерації Сєргєй Шойгу призначив командувачем окупаційного контингенту російської армії в Україні начальника Генерального штабу Збройних сил РФ, генерала армії Валерія Герасимова. Того самого Герасимова, який, як стверджують джерела, розробляв чи як мінімум керував розробкою плану повномасштабного вторгнення на територію України, розпочатого 24 лютого минулого року.
Згадаймо ті буремні події. Однією з характерних особливостей лютнево-березневих боїв стало знищення великої кількості російської військової техніки (і, відповідно, живої сили), яка рухалася колонами по дорогах. Тоді багато окупаційних підрозділів стало справжньою мішенню для українських захисників. Згадайте березневий бій у Скибині, коли було знищено кілька полків 90-ї танкової дивізії РФ. Чи ж не нагадують ті весняні події в передмісті Києва нинішню ситуацію під Вугледаром?
Схоже, Валерій Герасимов, який після провалу бліцкригу навіть отримав підвищення – із заступника став начальником Генерального штабу, – не зробив жодних висновків із тієї болючої поразки, яка перекреслила всі плани Володимира Путіна захопити Київ… ні, не за три дні, а хоча б просто захопити. Бо тактика російських військ у цій фактично першій після призначення генерала Герасимова масштабній операції дуже схожа на дії окупантів на початку війни. З аналогічними наслідками у вигляді кількості власних убитих.
І тут варто відзначити два головні моменти. По-перше, аж такими великими втрати російської армії на театрі бойових дій після березневої поразки в битві за Київ – не були ніколи. По-друге, навіть відступ окупантів із правобережжя Херсонської області, яким би він не був важким для російських підрозділів – не обернувся великою кількістю втрат, принаймні у зведеннях Генштабу ЗСУ різкого збільшення ліквідованих окупантів не було помічено.
І по-третє, варто нагадати, що під час херсонського відступу командувачем окупаційного контингенту був інший російський генерал, Сєргєй Суровікін. Той, якого нібито зняли з цієї посади не за військові невдачі, а за близькість до власника ПВК «Вагнер» Євгєнія Прігожина. Того самого Прігожина, який в останні місяці був активним – і далеко не завжди витриманим у словах – опонентом військового міністерства і персонально Сєргєя Шойгу.
Призначення Герасимова замість Суровікіна називали перемогою Шойгу над Прігожиним та силами, які збираються навколо «кухаря Путіна». Але ця кадрова перемога в боротьбі за панівне становище у кремлівській еліті обернулася катастрофою на полі бою. А війна незбагненним чином (бо ж, якщо вірити західним аналітикам, Путін ніби зробив певні висновки з провалу «війни за три дні») перетворилася на так званий «День бабака». Коли хоч березень 2022-го, хоч лютий 2023-го – ідуть колони, горять колони, нічого не змінюється.
Хоча – чому не змінюється. От Прігожин заявив про припинення вербування зеків до своєї ПВК. За неофіційною інформацією, це сталося тому, що йому і на цьому напрямку прищемили хвоста. Тож ця внутрішньокремлівська війна, на відміну від реальної російсько-української, – якраз розвивається, має свої інтриги, успіхи і поразки. Через деякий час, імовірно, варто очікувати якоїсь консолідованої відповіді від блоку Прігожина-Кадирова і, можливо, частини силовиків.
А на фронті тим часом кожного дня Сили оборони України знищують до, а чи й більше тисячі російських окупантів. І немає цій історії ні кінця, ні краю. Бо росіяни – хоч під триколором, хоч під червоним прапором – тільки так і вміють воювати. І тут уже цей кривавий «День бабака» розростається до, а насправді далеко за Другу світову війну, усі ті ржевсько-сичовські катастрофи чи мільйон покладених у землю Жуковим солдатів у безглуздій битві за Берлін. Що ж, генерал Герасимов може з чистим сумлінням заявити, що він якраз і дотримується цієї негласної доктрини, відомої під гаслом «Діди воювали». З часів тієї війни, у якій справді брав участь його рідний дід, анічогісінько не змінилося. Навіть танки, кажуть, з Лаосу привезли ті самі, «тридцятьчетвірки». Щоб уже по повній програмі у Groundhog Day.
Ми використовуємо