Турецький гамбіт 2.0: війна в Україні

За рік повномасштабної війни, на щастя, притихла хвиля закидів від європейських лібералів та активістів/політиків лівого спрямування про те, що «спеціальна військова операція» – це, мовляв, війна Володимира Путіна (або, ширше, Кремля, російської влади), а не російського народу. Після Бучі й Ірпеня, Маріуполя й Ізюма, Херсона та інших гарячих, навіть кривавих точок на мапі України подібна позиція уже не може викликати підтримки навіть у відносно нейтральної європейської публіки. Але в цій ситуації мало лише збагнути, що війну проти України веде Росія. Важливо зрозуміти, чому в російському суспільстві немає жодного реального спротиву «СВО», чому воно толерує цю воістину страшну війну, яку веде їхня, російська, армія.

Українська розвідка перехоплює (і публікує) велику кількість телефонних розмов військовослужбовців окупаційних підрозділів з родичами – матерями, дружинами/подругами. У цих розмовах, здається, жодного разу не було засудження самого факту війни, а от напівжартівливі дозволи ґвалтувати українок (хоча нам, людям із цього, цивілізованого, боку барикади, важко зрозуміти, як можна жартувати на такі теми) та вказівки, що саме треба вкрасти в будинках і квартирах «звільнених» українців, – були. І це відповідно формує наше сприйняття росіян у цій війні, їхнього ставлення до війни, до нас. Але насправді ситуація дещо багатогранніша. І тим складніша для розуміння – як нами, так і європейцями.

В одному з нещодавно опублікованих аудіозаписів розмов окупантів з ріднею промелькнув дуже цікавий момент. Звісно, абсолютна більшість звернула увагу на слова про вбивства дітей, у чому військовослужбовець російської армії, ймовірно, зізнався в розмові (оприлюднена не вся розмова, а лише частина, але відповідний висновок зробити можна). Та ми з вами подивимося на іншу частину цього запису. Ту, де йдеться про західну допомогу Україні.

Але спочатку відзначимо один важливий аспект: ця дружина чи подруга окупанта говорить досить правильною мовою, грамотно формулює свої думки, не збивається на примітивні фрази, не вживає (принаймні в оприлюдненому уривку розмови) обсценну лексику. Тобто можна зробити висновок, що ця росіянка – не середньостатистична особина, які в попередніх оприлюднених розмовах матюкаються цілком співставно зі своїми чоловіками чи навіть синами. Ймовірно, ця людина має освіту, можливо, навіть вищу. На це також може натякати і її реакція на інформацію про вбивства близькою людиною українських дітей (а вона, будемо відвертими, шокована).

А тепер розберемося, що ж такого вона сказала. Йшлося про західну військову допомогу. Про її існування, ймовірно, навіть про її обсяги родичка окупанта також має інформацію. Але разом з тим цю інформацію вона, при всій непересічності, як для середньостатистичних мешканців путінської імперії, своєї розумової діяльності, пропускає через відповідний фільтр.

Так, європейську допомогу – найімовірніше, танки, про які багато говорено і писано в останні тижні, – вона сприймає як щось таке, за що Україна обов'язково має розплатитися. Тобто сприйняти як факт допомогу Євросоюзу для того, щоб війна завершилася на території України – тобто як форму самозахисту і прихованої участі у війні (про що, до речі, прямо заявив новий міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус) – ця російська громадянка не може. Вона шукає якісь «підводні камені», щось, що має обов'язково ударити по Україні, по її інтересах. Бо не може ж просто так одна країна – а тим паче так багато країн – допомагати іншій.

А чим же має розплатитися з Європою за військову допомогу Україна? На думку цієї росіянки – це території. Причому в її уяві ця гіпотетична ситуація є цілком реальною, настільки, що вона прямо говорить – все одно територію втрачати, віддали б, мовляв, нам. Тобто якби відразу погодилися на втрату частини своєї землі (що для громадянки Росії є неминучим підсумком війни, питання тільки, хто цю землю відбере), то не було б жодних обстрілів, бомбардувань, убивств. Зокрема, маленьких українських дітей, до яких виявився причетним її родич-військовик.

У цих словах невідомої нам росіянки про те, що «в будь-якому випадку ви віддасте якусь частину території» – і є глибинна суть не тільки нинішнього конфлікту, а й усієї російської філософії. Яка, хай як комусь хотілось би довести зворотне, сформувала нинішню кремлівську владу. Дехто вважає, що предтечею Путіна і взагалі усіх новітніх російських агресивних воєн від 1999 року є кінодилогія режисера Олексія Балабанова «Брат»/«Брат-2». Це не зовсім так. Не Балабанов своїми «Братами» сформував путінську Росію. Це в самій Росії він підгледів відповідні патерни, висвітлив їх на кіноекрані, а потім ці ж світоглядні позиції дозволили Путіну не тільки захопити владу, а й створити, за влучним висловом Аркадія Бабченка, «новий рейх».

Так і в ситуації з війною. Вона тому й виникла спочатку як теоретичний варіант розвитку подій, а потім і втілилася у життя – бо для росіян немає нічого дивного, незвичайного чи неприйнятного в такому форматі освоєння дійсності. Що й підтвердила ця культурна і навіть дещо емфатична росіянка.

Вона, як і все тамтешнє суспільство, тільки формально, на рівні використання ґаджетів чи інших надбань цивілізації, живе у ХХІ столітті. Насправді, подібна логіка існування і розвитку держав, про яку вона говорить, віджила своє ще в першій половині ХХ століття. У цивілізованому світі давно ніхто не міряє успішність державних проєктів наявною (чи, що ще гірше, захопленою) територією. Територія перестала бути головним ресурсом. Ба більше, ними перестають бути навіть енергоресурси чи, ширше, корисні копалини – що, до речі, уже серйозний крок уперед. І Росія цей крок, будемо чесними, свого часу зробила. Принаймні спробу – контролювати Європу не через захоплення територій, а за допомогою постачання викопного палива. Але після того, як ця спроба навіть не була доведена до свого логічного завершення («Північний потік-2», цей головний інструмент, спрямований проти України, так і не був запущений в експлуатацію) – Росія швидко відкотилася з ХХ століття в попередні, воістину темні часи.

І найголовніше, що для самих росіян у цьому факті немає нічого дивного чи дикого. Навіть ця, очевидно освічена громадянка країни-агресора, як «само собой разумеющееся» сприймає те, що Україні «доведеться поділитися територіями». З ким? З Німеччиною чи Британією, які найбільше допомагають нашій державі? Які українські території і, головне, навіщо потрібні цим країнам? Що вони будуть з ними робити? Я вже не кажу про США, які досі не приєднали до себе навіть Пуерто-Ріко, яке саме цього хоче, аж референдум за статус 51-го штату організувало (і завершило позитивним результатом).

Для Росії і росіян у цьому жодних сумнівів немає. Звісно, територіями – чим іще буде розплачуватися Україна. І як тут не згадати, що вся історія Росії є лише низкою воєн, метою яких було захоплення тих чи інших територій. Навіть таких нібито, на перший погляд, благородних військових конфліктів, як війна проти Туреччини 1877–1878 років. Росія, прикриваючись незалежністю чи автономією балканських країн, просто прагнула встановити свій контроль над цією територією, а потім піти далі, «прибити щит на воротах Царгорода».

До речі, саме про це дуже добре написав один із небагатьох умовно притомних росіян, Григорій Чхартішвілі, більше відомий як Борис Акунін. У його «Турецькому гамбіті» головний антигерой, Анвар-ефенді, досить чітко пояснює своїй співрозмовниці, чому він намагався протидіяти російській армії. Процитую найяскравіший момент цього пояснення:

«Ви тільки послухайте душку Мішеля (Михайла Соболєва, прототипом якого є відомий російський генерал Скобелєв, – авт.), який мітить у нові Бонапарти! Місія російського народу – взяття Царгорода та об'єднання слов'ян? Заради чого? Заради того, щоби Романови знову диктували свою волю Європі? Жахлива перспектива!»

І далі – про страшну загрозу для цивілізації, дикі, руйнівні сили та необхідність «вкоротити Росії руки», щоб вона не заважала цивілізованому Заходу і надалі розвиватися.

Цікаво, що увесь цей епізод, який повністю розкриває суть діяльності головного антагоніста, не увійшов до фільму, знятого за книжкою Акуніна. У сценарії навіть змінили сюжет, зробивши – абсолютно беззубо і нецікаво, як на мій хлопський смак, – злим генієм зовсім іншого персонажа.

Звісно, завжди можна відмахнутися, що це лише художній твір, автор міг нафантазувати бозна-чого. Але не залишає думка, що Акунін своїми фантазіями влучив у найболючіше місце, у «смерь Кощеєву» або не влучив, а просто знав, про що він пише). Бо, як показує звичайна нібито, одна з багатьох, розмова середньостатистичного окупанта зі своєю родичкою – росіяни справді живуть у якійсь аж доіндустріальній епосі. Де, як в «старі добрі» часи «освоєння Сибіру» (що насправді було просто низкою колоніальних воєн із подальшою анексією територій; просто Буча й Ізюм тоді були не між Поліськими болотами і Чорним морем, а десь далеко на північному сході Ойкумени), єдине значення має лише територія.

І лише територією міряє свій успіх Володимир Путін. Згадайте недавню інформацію про наказ повністю захопити Донецьку та Луганську області до кінця лютого, тобто до першої річниці початку війни. Звісно, ця територія, якщо вони зможуть її захопити, попередньо самими росіянами буде доведена до стану Маріуполя, а то й гіршого. Але все це неважливо. Важлива – територія. Не промисловість, не соціальний капітал, тобто люди, які там могли жити – а лише територія. Це єдине мірило успішності у воістину середньовічній Росії. Як для влади, так і для народу. Які, мабуть, чи не вперше за останні півтора століття є настільки близькими аж до повного екстатичного злиття у «спеціальній військовій операції».