Росія потрапляє у пастку власної війни

Чотири роки російсько-української війни та супутні події серйозно підірвали загальноприйняті в геополітиці переконання та часто повторювані стереотипи. На наших очах розпадаються неписані поділи на геополітичні ліги й нав’язані згори окремим державам ролі переможців і переможених. Росія досі не може перемогти Україну на полі бою чи спровокувати повстання проти влади в Києві. Понад рік президент Дональд Трамп не здатний змусити українців піти на мир на умовах Кремля, а на додачу втягнув США у війну з Іраном. На цьому тлі Україна дедалі сильніше підкреслює свою суб’єктність.

З моменту здобуття незалежності 1991 року суверенітет України піддавався сумніву – не лише з боку Росії, а й з боку Заходу. Ця країна сприймалася як російська зона впливу, а українці – як боязкий, корумпований, некомпетентний і позбавлений національної самосвідомості народ, над яким завжди хтось повинен був тримати опіку. На зміну сприйняття України й українців лише незначно вплинули Помаранчева революція у 2004–2005 роках, Революція гідності (2013–2014) та наступна російсько-українська війна. Тому таким великим шоком виявився 2022 рік, коли за короткий час зруйнувалося кілька міфів – про нібито другу армію світу (якою вважалися Збройні сили Російської Федерації), російську «душу» й негативний образ українців.

Проте у 2022–2024 роках не бракувало інформаційних заходів і позицій, що принижували військові зусилля народу з-над Дніпра. Створювалися різноманітні «страшилки» й наративи, покликані довести, що успіхи України є заслугою тільки Заходу. У Польщі досі популярним є значне спрощення, згідно з яким успіхи України є наслідком транзиту західної підтримки через територію Польщі. Американський генерал Марк Міллі, за даними американського журналіста Саймона Шустера, після відступу росіян з-під Києва нібито сказав генералу Валерію Залужному: «Сину, тобі пощастило». Багато аналітиків вважали, що після припинення США військової та фінансової допомоги Україна піддасться Росії. Однак час показав, що українці вже пережили кілька епізодів призупинення американської допомоги, зокрема найсерйозніший – з листопада 2023-го до квітня 2024 року – який я називаю «найчорнішою годиною». Також американський аналітик Майкл Кофман визнав цей час найважчим для наших сусідів і визнав, що Україна продемонструвала більшу стійкість у 2025 році, ніж прогнозувалося. Зросли також можливості України реагувати на агресію Росії, а разом з ними – самостійність Києва.

Росія має серйозні проблеми на фронті

Перелом 2025 і 2026 років виявився для росіян надзвичайно болючим. Хоча в січні 2026 року їм вдалося, після понад півтора року важких боїв і величезних втрат, захопити Покровську агломерацію, водночас на іншому відрізку вони зазнали болючого удару, який підірвав моральний дух навіть найфанатичніших прихильників вторгнення в Україну. В останньому кварталі 2025 року українська армія розпочала операцію, спрямовану на відрізання російських позицій у Куп’янську та знищення сил окупантів у міській місцевості. Після кількох місяців обережних дій та інформаційної стриманості з боку українського командування Куп’янськ опинився під повним контролем українців. Коли російські солдати опинилися в пастці, а спроби прорвати кільце оточення зазнали невдачі, генерал Валерій Герасимов доповів Володимиру Путіну про повне захоплення міста.

Приховування правди в поєднанні з критичною ситуацією на Куп’янському напрямку призвело до зростання невдоволення серед російських військових кореспондентів, блогерів та журналістів, які займаються не лише висвітленням подій на фронті, а насамперед пропагандою. Яскравим прикладом є Міхаіл «Рибарь» Звінчук, який на своєму каналі в Telegram подавав бачення війни, у якій Росія повільно, але рухається до перемоги, водночас оминаючи інформацію про велетенські втрати й перебільшуючи успіхи російських військ.

У лютому 2026 року міністр оборони України Михайло Федоров домовився з Ілоном Маском, власником компанії SpaceX, про відключення на території України неавторизованих пристроїв Starlink. Завдяки цьому російські війська були позбавлені тисяч пристроїв, що забезпечували зв’язок, миттєву передачу даних і підтримку підрозділів, які використовують дрони. Координація та передача інформації між командувачами й підлеглими їм підрозділами зазнали краху. Незабаром після цього українці скористалися цими обставинами для проведення успішного наступу на території між Гуляйполем і Покровською агломерацією.

Втрати Росії, які вже 2025 року становили 418 170 осіб, що означає, що завоювання 4336 квадратних кілометрів обійшлося росіянам у середньому в 96 загиблих та інвалідів на квадратний кілометр, у першому кварталі 2026 року виявилися ще більш значними (122 740 загиблих та інвалідів). Зважаючи на українські контрнаступи, ці втрати не перетворилися на територіальні здобутки або були вкрай мізерними. Дані, які надає український Генеральний штаб, уже не викликають недовіри західних аналітиків, зокрема Майкла Кофмана. Своєю чергою, німецький аналітик Яніс Клюґе звернув увагу, що протягом кількох місяців кількість підписаних контрактів на службу в російській армії (що найчастіше є рівнозначним підписанню згоди на відправку на фронт) є значно нижчою, ніж минулого року, тобто приблизно на 20 відсотків, що дає в середньому 24–25 тисяч нових рекрутів щомісяця. А це означає, що набір менший за щомісячні безповоротні втрати.

Втрати особового складу російських сил, до речі, стали однією з головних тем розчарованих військових кореспондентів. Ігорь Стєшін, кореспондент «Комсомольської правди», підтвердив, що вони є величезними, а через технологічну відсталість ситуацію неможливо швидко виправити. Наприклад, тоді як українці дедалі масовіше використовують дрони для логістичних завдань, росіяни використовують «бігунів», які мусять подолати 15-кілометрову «зону смерті», щоб доставити побратимам провізію та боєприпаси. Юрій Котенок скаржиться, що до того, як поповнення дістанеться лінії фронту, 80–90 відсотків особового складу загине або отримає важкі поранення. Наприкінці квітня один із провідних російських пропагандистів, уже згаданий Рибарь, на запитання журналіста державного телебачення про те, як розв’язати проблеми на фронті, заявив, що треба активізувати мобілізаційні заходи, й оцінив, що мільйон новобранців на рік має вистачити. Кілька днів по тому із цього приводу висловився ув’язнений Ігорь Гіркін, колишній російський солдат і прихильник масової мобілізації ще з 2022 року. На його думку, тактика затоплення українських позицій піхотою мала сенс до 2024 року, але через три роки втратила ефективність, оскільки Україна адаптувала свої війська до такого типу загроз.

Росіян також турбують дедалі більш руйнівні удари українських дронів і ракет, ефективність яких зростає з року в рік. Навіть коли світові ціни на нафту зросли після атаки США й Ізраїлю на Іран, Москва не змогла повною мірою скористатися цією нагодою. Українці завдали ударів дронами по нафтопереробних заводах і провели руйнівні удари по нафтових портах у Приморську, Усть-Лузі та Туапсе. Також зросла інтенсивність атак, спрямованих проти оборонної промисловості. Наприклад, у березні ракети Storm Shadow, надані Великою Британією, влучили в завод у Брянську, а у квітні було збомбардовано великий складальний цех російських дронів у Таганрозі. Атаки в глибині Росії не тільки мають психологічний ефект, а й змушують російське командування розсіювати свої сили протиповітряної та протиракетної оборони. Пріоритетом у сфері такого захисту залишаються Москва, Петербург і частково Крим, який є важливим тилом для частини російських військ, а також точкою на карті, яку росіяни прагнутимуть утримати за будь-яку ціну. Тим часом через численні авіаудари й ефективну роботу української розвідки півострів став «чорною дірою» для російських систем протиповітряної оборони, які регулярно зазнають українських атак.

Росія також стикається з наростаючими фінансовими й економічними проблемами. Уряд Федерації встановив річний план бюджетного дефіциту на 2026 рік у розмірі 3,8 трлн рублів (понад 51 млрд доларів). Однак уже після першого кварталу з’ясувалося, що дефіцит становить 4,6 трлн рублів, тобто еквівалент 58–59 млрд доларів. Зростання цін на нафту істотно не поліпшило ситуації через дії українців та санкції Європейської Унії. Обсяг експорту впав, а головним ринком збуту стала Азія, де багато країн і так купують нафту зі знижкою. Критичною є також ситуація з бюджетним дефіцитом багатьох місцевих органів влади й адміністративних одиниць РФ. Дуже низький рівень безробіття, своєю чергою, означає, що незабаром почнеться «конкуренція» між армією та промисловістю за рекрутів/працівників. Водночас набір іноземців до армії виявляється недостатнім.

Тим часом «чорний лебідь», на якого так сильно розраховували в Кремлі, тобто Трамп, не виправдав російських сподівань. Річ у тому, що 47-й президент США має дедалі обмеженіші можливості щодо тиску на Україну, НАТО та ЄУ. Восени відбудуться проміжні вибори до Конгресу, які можуть закінчитися болючою поразкою для Республіканської партії. Серйозними викликами для Трампа є Іран, «справа Епштейна» та розколи в русі MAGA. Засоби тиску на Україну (фінансово-військова та розвідувальна підтримка, підтримка Києва на міжнародній арені) вже використані, а українці все ще не капітулюють. До того ж можливості України вражати цілі в глибині Росії постійно зростають. Дедалі більш критичний тон висловлювань Володимира Зеленського на адресу Сполучених Штатів свідчить про те, що він навряд чи буде зацікавлений у задоволенні чергових примх Вашингтона. Про охолодження в американо-українських відносинах може також свідчити гостра реакція Києва на поставки вкраденого українського зерна, яке росіяни вивозять до Ізраїлю – наразі головного союзника Трампа.

Україна заповнює вакуум після великих держав?

У той же час Сполучені Штати занурюються в дедалі більший хаос і розбрат, а в діях Трампа на міжнародній арені видно більше імпровізації, ніж стратегії. Прикладом є Близький Схід, де американський президент фактично віддав ініціативу авантюрній політиці Ізраїлю, а той втягнув його у війну з Іраном. Трамп досі намагається дійти згоди з Тегераном, яку можна було б представити як велику перемогу.

Позиція США і Росії щодо конфлікту в Ірані сприяла певному повороту в їхніх відносинах з арабами. Досі країни Перської затоки уникали однозначного вибору на користь будь-якої зі сторін у російсько-українській війні, а іноді складалося враження, що для них думка Москви має більше значення, ніж думка Києва. Підтримка, яку Росія надала Ірану, зокрема під час бомбардувань території арабських держав, переповнила чашу терпіння, так само як і недбале ставлення американців до безпеки регіону та своїх зобов’язань.

Це призвело до того, що Саудівська Аравія, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт і Йорданія звернулися до України з проханням надати їм допомогу в боротьбі з іранськими дронами. Ідеться про купівлю не лише самих дронів-перехоплювачів, а цілої системи, до складу якої входять також радари, системи радіоелектронної боротьби та інші засоби, а також аналіз даних. Таку комплексну систему неможливо розгорнути без безпосередньої участі інструкторів, а то й цілих команд для боротьби з «Шахедами» і їхніми російськими аналогами – «Геранями». Із цієї причини Україна стала не лише експортером озброєння та військових рішень на Близький Схід, а й експортером безпеки. Це підвищує статус Києва на міжнародній арені.

Україна також діє в Африці, особливо в західній частині континенту. Активність українських спецслужб помітна там, де ослаб вплив європейських держав і США, а натомість з’явилися росіяни та китайці. Раніше оперативники Головного управління розвідки Міністерства оборони України вже були присутні в Судані, де їхньою метою було усунення російського впливу, навіть якщо це означало зміну сторін конфлікту. Зараз українські служби успішно діють у Субсахарській Африці — регіоні, який у XIX і XX століттях перебував під колоніальним пануванням Франції. У Малі, Нігері та Буркіна-Фасо владу захопили військові хунти, яких підтримують Росія і Китай. З огляду на жорстокість цих режимів, яка за масштабами перевершує дії місцевих ісламістських організацій, частина населення починає відвертатися від влади.

У Західній Африці поглиблюється хаос і дестабілізація (що в перспективі може становити загрозу також для Європи), а Росія та Китай не в змозі допомогти хунтам опанувати ситуацію. За цих обставин Україна звернула увагу на туарегів, пустельний народ, який прагне відокремити для себе частину Малі, щоб створити там власну державу. Вони воюють проти малійської хунти, а також укладають тактичні союзи з місцевим угрупованням «Аль-Каїди» (хоча буває, що вони також воюють проти ісламістів). Сьогодні вже не є таємницею, що туарегів навчають українці, і не можна відкидати, що їхні оператори дронів підтримують у бою сахарських бійців. Як неважко здогадатися, головною ціллю для прибульців з-за Дніпра є росіяни – насамперед «вагнерівці» з російського «Африканського корпусу», які підтримують злочинну хунту.

Ще одним важливим пунктом на карті Африки для українців стала Лівія. Київ разом з Анкарою підтримують законний уряд у Тріполі в боротьбі проти повсталого генерала Халіфи Хафтара, який базується в Тобруку. Лівійці надали українцям один зі своїх портів на Середземному морі, де ті створили базу для морських і повітряних дронів. І в цьому випадку ціллю є росіяни, але цього разу не на суші – ймовірно, саме з порту, розташованого на захід від Тріполі, атакуються танкери, які входять до складу російського тіньового флоту. Важливо також те, що за згодою Туреччини Київ також зміцнив відносини з новою владою Сирії, що, можливо, відкриє перед українцями нові можливості.

Угорщина – виборча поразка трьох потуг

12 квітня в Угорщині відбулися парламентські вибори. Проти партії Fidesz, яка править уже 16 років і домінувала на політичній арені, виступила партія «Тиса», очолювана Петером Мадяром. Це колишній політик Fidesz, чиї шляхи з прем’єр-міністром Віктором Орбаном і його соратниками розійшлися у 2024 році. Він швидко створив власну опозиційну партію, яка змогла вступити в боротьбу за консервативний електорат та об’єднати його з голосами прихильників опозиції. Мадяр мав величезні знання про Fidesz, його слабкості, корупцію, а також сильні сторони. Для багатьох виборців він здавався надійним політиком – його звинувачення на адресу влади переконали багатьох угорців, і тих, хто вагався, і тих, хто досі голосував за Fidesz. Мадяр вирішив агітувати не тільки у великих містах, де підтримка уряду вже роками є меншою, а й у селах і невеликих містечках, які досі були оплотами влади.

Результати парламентських виборів були для Орбана нищівними. Явка сягнула понад 70 відсотків і перевершила за цим показником попередні вибори й референдуми на Дунаї. Це сприяло приголомшливій поразці Fidesz, оскільки досі нерішучі й пасивні громадяни пішли на виборчі дільниці і в більшості віддали голос за «Тису». Саме тоді проти Орбана спрацювала виборча система, яка була модифікована кілька років тому так, щоб допомогти Fidesz маніпулювати результатами і здобути більшість у парламенті. Майже 2/3 мандатів здобувалися в одномандатних округах, а їхній переможець отримував бонус у вигляді додаткових відсотків, що передавалися до пропорційних округів, межі яких збігалися з одномандатними округами. Тим часом у більшості цих округів мандати отримали кандидати «Тиси», що лише посилило поразку Fidesz – виборчий закон поглинув свого творця.

Новий прем’єр-міністр Угорщини не має наміру повністю продовжувати політику свого попередника. Він хоче покласти край суперечкам з Європейською Унією і провести реформи, завдяки яким розблокує фінансову підтримку з Брюсселя. Величезні зміни помітні також у російсько-українському напрямку. Хоча Мадяр усвідомлює, що Орбан залишив йому Угорщину залежною від російських енергоносіїв, він усе ж хоче використати свій термін для диверсифікації поставок. Він також не продовжуватиме вкрай проросійську політику та використання Угорщини у грі Кремля проти України. Щодо Києва, то позитивним сигналом є готовність до переговорів на основі взаємної поваги, а також чітке визначення того, хто у війні, що триває з 2014 року, є жертвою, а хто – агресором. Мадяр також не має наміру блокувати пакет підтримки для України на 2026–2027 роки чи нові санкції проти Росії. Однак він є противником швидкого процесу вступу Києва до ЄУ, хоча варто наголосити, що не бракує країн Євроунії, які дотримуються подібної думки. Новообраний прем’єр також сподівається на мирне розв’язання проблем угорської національної меншини – хоча тут виникає питання, чи не є це лише гаслом, адресованим вітчизняним виборцям, адже саме Орбан і його міністр закордонних справ значною мірою спричиняли напруження в цьому питанні.

Із цих причин радість українців від результатів виборів в Угорщині не є чимось дивним.

Тим часом великими невдахами в цій історії можуть вважати себе три великі держави: США, Росія та Китай. Кожна з них робила ставку на Орбана, хоч і з різних причин. Поразка колишнього прем’єр-міністра Угорщини є, отже, яскравим прикладом поразки трьох держав, кожна з яких мала свої мотиви для підтримки політика з партії Fidesz. Росія та США хотіли мати джерело тиску на Європейську Унію у вигляді угорського «троянського коня». Вони також розраховували, що Орбан заблокує надання фінансової підтримки Україні на 2026 і 2027 роки в розмірі 90 мільярдів євро. Росія відправила на Дунай фахівців з виборів та дезінформації, щоб підтримати кампанію Fidesz. Зі США на конференцію правлячої партії прилетів віцепрезидент Джей Ді Венс, а Трамп оголосив, що укладе вигідні для Угорщини торговельні угоди. Навіть пряма підтримка обох цих держав не допомогла. Натомість з Китаєм Угорщина під керівництвом Fidesz уклала низку вигідних для Пекіна торговельних угод. Продовження цієї політики наразі є під знаком питання.

Поразка Орбана має наслідки також для проросійського й протрампівського політичного табору в Європі. Незважаючи на попередні зухвалі заяви Роберта Фіцо про «перейняття естафети» від Орбана в плані завдання шкоди Україні та блокування 20-го пакету санкцій ЄУ проти Росії, прем’єр-міністр Словаччини вже на початку травня оголосив, що його країна не блокуватиме євроінтеграцію сусіда. Фіцо також додав, що будь-яка угода з Росією неможлива без згоди України. Його тон змінився з войовничого на явно примирливий. Поразка Орбана також зменшила значення інших виборів, які, своєю чергою, пройшли за задумом Москви. У Болгарії перемогла партія колишнього президента Румена Радева, який не приховує своєї симпатії до Росії. Однак Болгарія надто залежна від фінансової підтримки ЄУ, без якої Радев як прем’єр може швидко втратити значну частину громадської підтримки – тому не ясно, чи готовий він піти на такий ризик, як відігравання ролі «Орбана 2.0». Прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш також воліє діяти більш прагматично, і сумнівно, що, з огляду на внутрішні проблеми, він буде готовий стати новим троянським конем на радість Трампу й Путіну.

Після чотирьох років війни Україна, хоч і ослаблена, а її суспільство втомлене збройним конфліктом, не виявляє ознак занепаду. Більшість українців досі проти територіальних поступок, а армія далека від розгрому. До того ж українські можливості для боротьби з Росією постійно зростають. Дух українців не зламали ані Трамп, ані зимові бомбардування, які, на думку американського генерала Кіта Келлоґа, мали стати для загарбників останньою нагодою змусити Київ капітулювати.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Ukraina walczy o swą podmiotowość