Берег дуже далеко

А хочеться, спокою. Як в німців. Вибори – не вибори, криза – не криза, а Меркель є, Меркель буде. Ну, а далі – як в рекламі «Мерседесів». Більше реалізму, менше популізму. Без драми і пафосу. На віки. Гроші ті самі, тобто за них знову, як і раніше, можна купити ящик, а не одну шоколадку. І слово кантор – це як екзотика, а не те місце, де цифри показують, що з нами буде, коли падає гривня. Є робота, є уряд, революція скасовується, будемо жити.

Тільки уявіть собі цю картину «в перерахунку» на наші реалії. От повернулися ви додому після кількох днів, тижнів відсутності, роки і місяці, це вже забагато, це дуже ризиковано, а там, той самий номер на будинку. І місто, і навіть вулицю за час вашої відсутності ніхто не перейменував, яму перед під’їздом також чомусь не засипали. Але це вже так, частина історичного ландшафту. Скільки ви себе пам’ятаєте, тут зажди була яма. Влада змінювалась, а ями, погана вода і труби, як піраміди і ЖЕКи, нас переживуть.

І нікого не посадили. З влади. Високі обрії там - в мерії, облраді, парламенті -  також не зазнали апокаліптичних змін, всі живі, працюють на себе. Нижче, там, де гроші кують, там також, як завжди, стрільба була, замовник невідомий, кілери чужі, небіжчика вже відспівали і успішно закопали на Личакові, бо видатний був чоловік. Власник магазину, заводу, партії. Звичайно, в простого чоловіка кинули б цеглою. А тут білий день, пістолет, рушниці з оптичним прицілом, переслідування, версії, ну нам українцям не звикати. Багато народу, точніше бізнесменів, так попрощалися з цим радісним світом.  

І найголовніше – ви вмикаєте телевізор, а там нормальні люди говорять про нормальні речі, а не титани думки і духу, які рятують націю, народ, Батьківщину, минуле і майбутнє, тільки не те, що є зараз, не нас з вами, від самих себе таких чудових, і так далі. Не говорять – пророчать. Такими словами не кидаються так просто, а то послухаєш – і таке враження складається, що в країні загальна мобілізація і по Городецькій чи Хрещатику, вже не маршрутки, а танки йдуть колоною.

Але ні, не хочеться, щоб нічого не змінювалось... Може, там, в Німеччині, де все, як в салоні мерседесу. Тут, в Україні, не те, що хочеться, тут має щось змінитися, люди мають змінитися, про владу і мови немає. Треба навчитися поважати свою працю тому, що вона комусь потрібна, а не тому, що вона важка, тому, що робити потрібно або добре, або ніяк. Тоді не Таврії будуть клепати, а справжні автомобілі, тротуари будуть рівними і ями зникнуть. І з людьми по-іншому поводитися, щоб у всіх впевненість була і спокій. Потрібно поважати своїх братів навіть по крові у всьому, навіть у побуті, коли не діє влада і немає верховенства права. Наприклад, не давити на переходах пішоходів, не влаштовувати карнавалів о 10 ранку з автомобільних клаксонів, бо в мене весілля, а в когось жалоба. А о третій ночі «я хочу співати».

І ще – потрібно змінити цей монохромний погляд на світ, коли вважається, що є дуже прості рішення для дуже складних проблем. Достатньо вибрати правильне місце народження і все – це древнє місто твоє по праву. Національність – і все, в цій країні ти і ніхто інший має право жити. Достатньо жити на Заході України  – і вже ти в Європі. Достатньо вивчити акцент, щоб тебе помітили …

Гірше, коли в людини влада верховна. І вона, а точніше вони, керівники, починають вважати, що все, що потрібно зробити, – це видавати укази, ніби це закони природи. Можна пофарбувати намети в зелений колір і думати: це вже ознака бойового духу.  Можна загнати дітей у шкільний кінозал дивитися патріотичний фільм тривалістю 5 годин. Не можна когось автоматично зробити патріотом ні за 5 годин, ні за 5 років, коли все патріотичне виховання обмежується словами і екранними образами, а реального наповнення цієї гордості нема. І здається, всі розуміють, що економіку лозунгами не піднімеш, престиж рекламою не створиш. І добровільно-примусове обговорення чиїх завгодно ініціатив – ми це вже проходили…

Але парадокс українського спокою у тому, що він радше нагадує спокій приречених, втомлених і виснажених, а тому і збайдужілих пасажирів корабля, який повільно, але впевнено, йде на дно. Але ж нічого, ніколи і ніде, само собою не закінчується, поки ми цього не захочемо, і наші весла в наших руках, але  ніхто, крім нас, не буде гребти. Нікому. Берег дуже далеко, але до нього можна доплисти.