Боятися – соромно

Якраз на наше Різдво я отримав кумедного листа з Польщі. Я називаю його «кумедним» не тому, що в ньому йшлося про смішні або веселі речі. Можливо, за інших обставин, я назвав би його «тривожним дзвіночком» або «небезпечним симптомом». Але тоді, 7 січня 2010 року, мені цей лист здався просто дитячим у своїй наївності й зайвим у своїй недоречності.

У листі, написаному польською діячкою на ниві культури, цілком у центральноєвропейському стилі з його багатими традиціями антикомуністичної солідарності, містився навіть заклик «прочитати й підписатися» під його вимогами. Йшлося в ньому про те, що група центральноєвропейських державних діячів і колишніх дисидентів-антикомуністів (у тому числі Арпада Ґьонца і Вацлава Гавела) вимагають від Євросоюзу рішучих дій у відповідь на прояви «повноцінної неліберальної демократії» в Угорщині, а саме – імплементувати, нарешті, європейські демократичні стандарти.

Що ж стало приводом для такого виступу? Невже репресивні дії влади щодо протестувальників? А може, цькування угорських письменників та обшуки у їхніх квартирах за інспірованими підозрами? Чи, бува, не арешти і переслідування опозиціонерів з політичних мотивів? Ні, центральноєвропейські інтелектуали виступили проти, на їхню думку, жорстокого, неліберального закону про засоби масової інформації, який начебто здатен обмежити свободу слова, а відтак нівелювати загальноєвропейські ліберальні вартості.

Читаєш цього листа і думаєш, наскільки наші європейські сусіди добре облаштували своє життя, наскільки міцну мають систему спротиву, наскільки чітку мають систему реагування, настільки в них чутлива до будь-яких можливих утисків свободи свідомість. У них деякі неліберальні елементи в законі однієї з країн викликають відчуття мало не катастрофи. Тоді як тут, буквально одразу за східним кордоном Угорщини, починається реальність, яка тим самим легендам дисидентського руху спокійно могла б нагадати і криваву розправу в Будапешті 1956 року, і розчавлену танками Празьку Весну 1968-го. Однак, наші проблеми їх не турбують. Не турбують ні євродисидентів, ні євробюрократів, ні єврооптимістів, ні євроскептиків.

Ми немовби опинилися віч-на-віч з усіма їхніми колишніми страхами, які вони пережили й побороли кількадесят років тому. Біда тільки в тому, що їхні страхи підсвідомі, а наші – реальні. Удвічі реальні ще й тому, що вже й нам, так само, як і їм було колись, боятися соромно. Соромно, читаючи новини про затримання журналістки Олени Білозерської, цькування Марії Матіос чи обшук у квартирі письменників Юрія Ноги і Марини Брацило, навіть уявляти, що можна знову опуститись до чогось такого, що в останнє особисто я переживав ще в 1990 році.

Тоді мене, десятикласника совєтської середньої школи, викликали до кабінету директора за участь у несанкціонованій демонстрації під українськими прапорами. Директор показав мені фотографії, зроблені якимось службістським фотографом, і сказав, що за таке я можу вилетіти зі школи. І я не розумію, чому я тоді не боявся! Тим більше не розумію, чому я сьогодні маю боятися, що за написане слово мене можуть кудись викликати або перевернути догори дригом усю квартиру в пошуках незрозуміло яких доказів? Чому знову українська мова стає ознакою нелояльності і приводом для підозр? Чому я, українська людина, почуваюся сьогодні в Україні так, ніби я в Чехії серпня 1968 року? А уявляєте, що буде коли вони виведуть на вулиці танки й оголосять комендантську годину? А якщо обмежать у доступі до Інтернету? А якщо взагалі його вимкнуть, і тоді жоден Арпад Ґьонц і Вацлав Гавел нічого про нас не довідається?

Вже сьогодні розмовляючи з колегами по телефону, ми не запитуємо одне одного про справи і здоров’я, а ще нібито жартома, але вже з певною наполегливістю цікавимось: «У тебе все спокійно? Тебе там ще не пресують? Твої статті ще друкують? Тобі ще не погрожували?». І не страшно при цьому. Зовсім, ні. При цьому страшенно соромно навіть подумати про страх. Але де гарантія, що він не з’явиться завтра? Невже хтось мені в цій країні може гарантувати, що завтра до мене в гості не прийдуть люди Хорошковського, Могильова чи Пшонки? А головне, я досі не уявляю, що я їм казатиму, як відповідатиму на їхні запитання і якими вони будуть, їхні запитання. Я не уявляю, якими можуть бути їхні можливі підозри і звинувачення. Може, мене звинуватять у причетності до вбивства Кірова чи в підпалі Райхстаґу?

А ще мені раптом закортіло підписати того їхнього листа з вимогою до Євросоюзу вплинути, нарешті, на ту неліберальну Угорщину. Думаю, а раптом Арпад Ґьонц і Вацлав Гавел бодай у такий спосіб довідаються про моє існування? Бо ж сподіватись більше немає на кого. Ну, ще хіба що, може, на Лєха Валенсу. Але він уже колись тут був, і, думаю, вдруге йому сюди їхати буде просто нецікаво.