Боятися – соромно

Андрій Бондар, 14 січня 20118580

Якраз на наше Різдво я отримав кумедного листа з Польщі. Я називаю його «кумедним» не тому, що в ньому йшлося про смішні або веселі речі. Можливо, за інших обставин, я назвав би його «тривожним дзвіночком» або «небезпечним симптомом». Але тоді, 7 січня 2010 року, мені цей лист здався просто дитячим у своїй наївності й зайвим у своїй недоречності.

У листі, написаному польською діячкою на ниві культури, цілком у центральноєвропейському стилі з його багатими традиціями антикомуністичної солідарності, містився навіть заклик «прочитати й підписатися» під його вимогами. Йшлося в ньому про те, що група центральноєвропейських державних діячів і колишніх дисидентів-антикомуністів (у тому числі Арпада Ґьонца і Вацлава Гавела) вимагають від Євросоюзу рішучих дій у відповідь на прояви «повноцінної неліберальної демократії» в Угорщині, а саме – імплементувати, нарешті, європейські демократичні стандарти.

Що ж стало приводом для такого виступу? Невже репресивні дії влади щодо протестувальників? А може, цькування угорських письменників та обшуки у їхніх квартирах за інспірованими підозрами? Чи, бува, не арешти і переслідування опозиціонерів з політичних мотивів? Ні, центральноєвропейські інтелектуали виступили проти, на їхню думку, жорстокого, неліберального закону про засоби масової інформації, який начебто здатен обмежити свободу слова, а відтак нівелювати загальноєвропейські ліберальні вартості.

Читаєш цього листа і думаєш, наскільки наші європейські сусіди добре облаштували своє життя, наскільки міцну мають систему спротиву, наскільки чітку мають систему реагування, настільки в них чутлива до будь-яких можливих утисків свободи свідомість. У них деякі неліберальні елементи в законі однієї з країн викликають відчуття мало не катастрофи. Тоді як тут, буквально одразу за східним кордоном Угорщини, починається реальність, яка тим самим легендам дисидентського руху спокійно могла б нагадати і криваву розправу в Будапешті 1956 року, і розчавлену танками Празьку Весну 1968-го. Однак, наші проблеми їх не турбують. Не турбують ні євродисидентів, ні євробюрократів, ні єврооптимістів, ні євроскептиків.

Ми немовби опинилися віч-на-віч з усіма їхніми колишніми страхами, які вони пережили й побороли кількадесят років тому. Біда тільки в тому, що їхні страхи підсвідомі, а наші – реальні. Удвічі реальні ще й тому, що вже й нам, так само, як і їм було колись, боятися соромно. Соромно, читаючи новини про затримання журналістки Олени Білозерської, цькування Марії Матіос чи обшук у квартирі письменників Юрія Ноги і Марини Брацило, навіть уявляти, що можна знову опуститись до чогось такого, що в останнє особисто я переживав ще в 1990 році.

Тоді мене, десятикласника совєтської середньої школи, викликали до кабінету директора за участь у несанкціонованій демонстрації під українськими прапорами. Директор показав мені фотографії, зроблені якимось службістським фотографом, і сказав, що за таке я можу вилетіти зі школи. І я не розумію, чому я тоді не боявся! Тим більше не розумію, чому я сьогодні маю боятися, що за написане слово мене можуть кудись викликати або перевернути догори дригом усю квартиру в пошуках незрозуміло яких доказів? Чому знову українська мова стає ознакою нелояльності і приводом для підозр? Чому я, українська людина, почуваюся сьогодні в Україні так, ніби я в Чехії серпня 1968 року? А уявляєте, що буде коли вони виведуть на вулиці танки й оголосять комендантську годину? А якщо обмежать у доступі до Інтернету? А якщо взагалі його вимкнуть, і тоді жоден Арпад Ґьонц і Вацлав Гавел нічого про нас не довідається?

Вже сьогодні розмовляючи з колегами по телефону, ми не запитуємо одне одного про справи і здоров’я, а ще нібито жартома, але вже з певною наполегливістю цікавимось: «У тебе все спокійно? Тебе там ще не пресують? Твої статті ще друкують? Тобі ще не погрожували?». І не страшно при цьому. Зовсім, ні. При цьому страшенно соромно навіть подумати про страх. Але де гарантія, що він не з’явиться завтра? Невже хтось мені в цій країні може гарантувати, що завтра до мене в гості не прийдуть люди Хорошковського, Могильова чи Пшонки? А головне, я досі не уявляю, що я їм казатиму, як відповідатиму на їхні запитання і якими вони будуть, їхні запитання. Я не уявляю, якими можуть бути їхні можливі підозри і звинувачення. Може, мене звинуватять у причетності до вбивства Кірова чи в підпалі Райхстаґу?

А ще мені раптом закортіло підписати того їхнього листа з вимогою до Євросоюзу вплинути, нарешті, на ту неліберальну Угорщину. Думаю, а раптом Арпад Ґьонц і Вацлав Гавел бодай у такий спосіб довідаються про моє існування? Бо ж сподіватись більше немає на кого. Ну, ще хіба що, може, на Лєха Валенсу. Але він уже колись тут був, і, думаю, вдруге йому сюди їхати буде просто нецікаво.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • mius_18 17 січня 2011, 21:34

    "...Завжди українці терпіли за свою щирість і доброту, за те, що ніколи не були окупантами, а лиш боронили свою рідну казкову землю..." - тогда это единственный такой народ в мировой истории...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Остап 17 січня 2011, 21:15

    „Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі“(Папа Пій ХІІ). Хто не любить Україну – той і Бога не любить, бо не має в своєму серці любові. За правду борись аж до смерті, тож за тебе й Господь Бог змагатиметься (Сирах 4:28). Завжди українці терпіли за свою щирість і доброту, за те, що ніколи не були окупантами, а лиш боронили свою рідну казкову землю. Історія України – це суцільні страждання, але покладаємо свою надію на Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який сказав: „Випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близько“ (Лк. 21:28)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Остап 17 січня 2011, 21:07

    * Если Россия убила 300 тыс. чеченцев, то это восстановление территориальной целостности.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук