Чи може Україна мати історію?

Нові національні історичні наративи України, як і наративи інших нових незалежних держав, мають знайти своє місце серед усталених наративів, часом суперечливих.

1995 року Марк фон Гаґен [Mark von Hagen] поставив провокаційне питання: "Чи має Україна історію?" Цей есей досліджує логічні наслідки і сумісність із наявними неукраїнськими історичними наративами нових історичних наративів незалежної України.¹ Я сконструював набір наративів "ідеального типу" – радянського, російського, польського, єврейського і західного – і дослідив ступінь, наскільки вони несумісні з українськими національними наративами ідеального типу. Більшість сучасних конфліктів в Україні через історію є результатом логічної несумісності між національними наративами, а спільний наратив можливий тільки для логічно сумісних наративів. Отже, Україна може мати історію тільки в контексті логічно сумісних неукраїнських історичних наративів.

Конфлікти через історію в Україні

За три минулі роки в Україні були чотири великі конфлікти через історію – два стосуються лідерів організованого українського націоналістичного руху, Романа Шухевича і Степана Бандери, один стосується гетьмана Івана Мазепи, ще один – Голодомору 1932-1933 років. У кожному разі українська держава – чи, якщо бути точнішим, тодішній президент Віктор Ющенко – організував відзначення на офіційному рівні. Хоча Ющенка, загалом, ідентифікували із цими питаннями, його ініціативи фактично ґрунтувалися на широких історичних дослідженнях і працях українських учених і публіцистів, які спробували інкорпорувати цих особистостей і події в нові українські національні наративи. Ці спроби неминуче спричинили протести сусідніх країн і неукраїнських істориків, які зазвичай розглядали їх як підлі, гіпернаціоналістичні зусилля, спрямовані на зміцнення позицій вузького українського націоналізму і відкидання наявного розуміння історії. Росія і російські історики, як і прорадянські українці, бурхливо відреагували на урочистості з приводу всіх чотирьох. Польща і польські історики, як і Ізраїль та ізраїльські/єврейські історики, сприйняли як образу зміну ставлення до Шухевича і Бандери, розглядаючи їх інкорпорацію в історичні наративи як спробу виправдати, вибілити чи зігнорувати антипольські й антиєврейські дії українського націоналістичного руху.

Той факт, що така інкорпорація – як схожі інкорпорування в національні наративи окремих осіб і подій у країнах Балтії й інших неросійських республіках – відбувалася за ідентичними траєкторіями і спровокували ідентичні реакції протесту, свідчить про те, що ці контроверсії не були справою талановитого задуму гіпернаціоналіста Ющенка, а, радше, проявами глибших тенденцій у межах логіки нових історичних наративів цих країн. Протести не були випадковими реакціями на випадкові події, а логічно зумовленими реакціями на логічно зумовлені події. Уважніший погляд на історію та національні наративи докладно пояснює цю тезу.

Що є історією?

Я приймаю погляд на історію, розроблений Артуром Данто [Arthur C. Danto] у книжці "Нарація та знання" [Narration and Knowledge].² Із цього погляду, немає і не може бути досконалої та повної "ідеальної хроніки" (за Леопольдом фон Ранке, wie es eigentlich gewesen sei – "того, як саме воно відбувалося"), оскільки хроніка кожного єдиного історичного факту просто зведеться до безкінечної колекції фактів. Насправді всі історики завжди й усюди пишуть недосконалі та неповні наративи, що має сенс для істориків, які пишуть з особливих перспектив і поглядів, що відображають їх час. Отже, кожна історія є неповною, і через це кожна історія є "тенденційною".

Хоча, на перший погляд, погляд Данто на історію може збігатися з імовірними постмодерністськими твердженнями про невизначеність, безглуздість, суб’єктивність і релятивізм, він, власне, сягає корінням традиційного розуміння історії. Факти таки існують, на думку Данто, й історики здатні визначити, чим вони є. Оскільки історики повинні поважати хронологічний час, вони мусять створювати зв’язні наративи, і вони мають продемонструвати, що факти, які вони вважають фактами, є дійсно фактами – тобто те, що їх підтримують переконливі докази. Отже, історії можуть бути "об’єктивними" звітами того, що сталося, але вони ніколи не будуть повними або остаточними звітами, створеними з певного трансцендентного погляду. Множинні історії будь-чого є неминучими, як багато ліній, що перетинаються в одній точці. І їх неможливо уникнути. Тобто феміністська історія може бути так само доброю чи поганою, як анти- чи нефеміністська. Націоналістична чи національна історія може, за тією самою логікою, бути так само доброю чи так само поганою, як антинаціоналістична чи ненаціональна історія.

Якщо цей погляд на історію є переконливим, тоді із цього випливає, що превалюючі, або домінантні – або гегемонічні – історичні наративи є історіями, що відповідають певним проблемам сьогодення, відображають, утілюють або інкорпорують їх. Такі наративи можуть бути, а можуть і не бути кращими, ніж організована хронологічна послідовність фактів, але вони виявляються кращими, оскільки ми вважаємо їх кращими (чи – що більш точно – так вважають історики і публіка). Ceteris paribus, певні історії вражають нас як "кращі", ніж інші, не тому, що вони пропонують суттєво ліпші наративи фактів як фактів, а тому, що вони більш релевантні теперішнім проблемам.

Неминучість домінантних наративів незмінно трансформує недомінантні наративи у виклики, що містять загрозу. Нові, недомінантні наративи, з погляду наявних домінантних наративів, завжди з’являються як вискочки – ревізіоністи, які загрожують покінчити з правильним і усталеним поглядом на речі. Власне так ставилися до феміністичної історії, аж поки вона, нарешті, не стала частиною мейнстриму. Так само кожна – в минулому колонізована – нація повинна заявити про свої права на історію, кинувши виклик наявному домінантному наративу, який, як не дивно, зазвичай був сформований колишньою імперією еліт, груп чи професій з усталеними історичними наративами.

Національні наративи: держава, народ або територія

Немає виразної причини, щоб писати "національні наративи"– урешті-решт, можна написати історію солі, статі, знаменитостей, невідомих кравців і так далі, але чи на краще, чи на гірше, багато, якщо не більшість історій написано в цьому стилі. Тобто є історії Франції, Росії, Англії, Італії, Японії, Бразилії, США і кожної іншої країни, і є історії частин і фрагментів загальних історій Франції, Росії, Англії, Італії, Японії, Бразилії, США і кожної іншої країни. Нічого дивного, що нові незалежні країни і держави схильні до цього типу наративів, тому що незалежність створює особливу перспективу чи панівний погляд для написання історії і, ймовірно, вимагає появи національних наративів, які мають забезпечити легітимність нових незалежних країн і держав.

Існують три умовні типи таких національних наративів. Розглянемо нову незалежну державу, названу Слоббовією. По-перше, можна написати історію держави Слоббовії. Це означатиме описування всіх політичних формувань, що якось спричинилися до появи і зміцнення адміністративного апарату й апарату примусу, відомого як держава Слоббовія. По-друге, можна написати історію народу Слоббовії чи нації. Це означатиме описування всіх соціальних, економічних, політичних і культурних досягнень, які зумовили появу і консолідацію самосвідомої етнокультурної громади, що зветься слоббовіанці. По-третє, можна написати історію території Слоббовії. Це означатиме опис усіх відносин між усіма людьми і народами, які населяють територію Слоббовії. Очевидно, історики можуть написати наративи, які спробують поєднати всі три напрями. Так само очевидно, що історики, які пишуть ці наративи, можуть бути, а можуть і не бути корінними слоббовіанцями.

Який із цих наративів є кращим чи найкращим? Відповідь така, що всі вони однаково добрі, ceteris paribus, або всі однаково погані. Якщо історики сумлінно виконають свою роботу, поводитимуться чесно і складуть справжні факти в логічно зв’язані хронологічні наративи, тоді є дійсним кожен наратив, який утвориться внаслідок цього. Очевидно, якщо перспективою історика є державність, то вибір за історією держави Слоббовія. Якщо історик цікавиться нацією, то оптимальним підходом є історія народу слоббовіанців. І якщо історик цікавиться територією, тоді вибір – історія території Слоббовії та її народів. Поєднання всіх трьох напрямів в один наратив не обов’язково краще – чи гірше – ніж будь-яка із цих трьох альтернатив. Меганаратив може виглядати краще, томy що він більш всеосяжний, але ми знаємо від Данто, щo всебічність є, мабуть, невловимою ціллю. Так само меганаратив може, власне, бути нецілісним і порушувати одну з ключових цілей історика – створити зв’язний наратив.

Візьмімо участь у двох інтелектуальних експериментах щодо відносин між домінантними наративами і новими національними наративами. Як зазначено вище, наративи будуть однаково добрими чи однаково поганими саме тому, що я додав до моїх доказів умову ceteris paribus. Тобто я відкидаю з розгляду, за визначенням, усі наративи, які навмисне і свідомо написані для того, щоб сприяти певним ідеологічним, політичним чи іншим цілям. У цьому інтелектуальному експерименті історики є лише чесними істориками, зацікавленими тільки у представленні хронологічно цілісного наративу певної держави, нації чи території. Вони не мають жодних корисливих інтересів, а тільки прагнуть розповісти історію. Якщо я зможу показати, що домінантні і нові історичні наративи, навіть за таких ідеальних умов, будуть сумісними чи несумісними, тоді, звичайно, включення політики й ідеології тільки поглибить сумісність і несумісність.

Наративи про Україну

Хоча українські історики створювали історії, починаючи з щонайменше ХІХ століття – на гадку спадають праці Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського і В’ячеслава Липинського, – вони ніколи не мали статусу домінантних наративів, окрім, можливо, такого статусу в українських емігрантів у Західній Європі чи Північній Америці. Як результат, Україна стала незалежною 1991 року в умовах уже наявного історичного й історіографічного середовища переважно неукраїнських наративів про її державу, націю і територію. Ці, вже наявні наративи сформували добірку домінантних, якщо дійсно не гегемонічних поглядів на Україну – не тому, повторюю, що за своєю натурою були правильнішими чи переконливими, а просто тому, що вони існували і були інституціоналізовані протягом декількох десятиліть чи, можливо, навіть століть. Так поява нових українських національних наративів кинула виклик першості історичного статус-кво, який представлений радянськими, російськими імперськими, російськими національними, польськими національними, єврейськими сіоністськими, єврейськими бундівськими і західними наративами.

Логічно, що нові українські історичні наративи повинні відповідати описаним вище трьом ідеальним типам національних наративів, які роблять наголос на державі, нації чи території. Отже, наратив української держави обов’язково почне українську історію з Київської Русі; продовжить її через козацькі повстання, особливо виокремивши Богдана Хмельницького й Івана Мазепу, невдалу спробу побудови держави в 1917-21 рр., діяльність інтегральних націоналістів у міжвоєнний період і під час Другої світової війни; і завершить колапсом Радянського Союзу і роллю в цьому українських дисидентів. Чесні історики не могли помилитися, включивши в державний наратив усі ці утворення та події, усіх цих особистостей. Вони можуть не погоджуватися щодо відносної важливості утворень, особистостей і подій, і вони могли по-різному оцінювати їх, але вони не могли помилитися, дійшовши висновку, що всі ці утворення, особистості й події повинні бути включені в державний наратив.

Наратив українського народу матиме той самий історичний план, що й державний наратив, фокусуючись при цьому на тому, як державне будівництво, разом із розвитком у суспільстві, культурі й економіці, зумовило появу національно свідомих українців (зокрема, самопроголошених націоналістів) і, врешті-решт, окремої української нації. Тут чесні історики також не можуть ігнорувати держави, еліти, будівничих держав і націоналістів, хоча вони можуть і не погоджуватися з їхніми оцінками.

Нарешті, наратив української території розкаже історію відносин між селянами, землевласниками, купцями, українцями, росіянами, поляками, євреями, русинами, католиками, православними і так далі. Чесні історики, радше за все, можуть применшити роль процесу побудови української держави, але вони не зможуть зігнорувати процес творення нації та націоналізм загалом, соціальні й економічні відносини, культурні тертя тощо – серед усіх цих націй, народів, класів і груп.

Таблиця 1. Відносини між українськими та неукраїнськими наративами

Радянський наратив, як його близнюк російський імперський наратив, суперечить державній і національній версії українського національного наративу і сумісний тільки з його територіальною версією. Тобто згідно з радянським/російським імперським наративом, особливо якщо його дотримуються чесні історики, які не мають на меті корисливих інтересів, Київська Русь – неукраїнське, російське або в кращому разі – багатонаціональне утворення; козаки (крім єдиного Хмельницького, який розумно обрав спілку з Росією) – бунтарі або зрадники; українські націоналісти Першої та Другої світових воєн – німецькі маріонетки або фашисти; і колапс Радянського Союзу, за словами Владіміра Путіна, – це "велика трагедія". З іншого боку, радянський і російський імперські наративи можуть легко сприйняти Україну як територію з багатьма народами, особливо якщо можна показати, що вони прагнули опинитися під російським правлінням.

На противагу цьому, будь-який чітко російський національний наратив – який зосереджується на російській державі, якою вона існує зараз, або російському народові, або території Росії – може легко співіснувати з будь-яким українським національним наративом. Звичайно, будуть суперечливі, спірні моменти, тому що російські відносини з Україною в будь-якій з трьох уявних версій включають конфлікт і кровопролиття, але жодне із цих суперечливих питань не обов’язково підриває логічно сумісні історичні наративи російської й української держав, націй чи територій. Та сама логіка стосується відносин, між якимсь польським історичним наративом і будь-яким українським. Якщо перший є імперським, тоді несумісності неминучі. Якщо він національний, існуватимуть розбіжності, але вони не обов’язково зашкодять логічній сумісності наративів.

На противагу логічно гармонійним відносинам між російськими/польськими і українськими національними наративами, відносинам між єврейським національним наративом і українським національним наративом притаманний конфлікт, якщо перший є "сіоністським". І вони потенційно сумісні, якщо він є "бундівським". Сіоністський наратив подає історію євреїв в Україні як історію антисемітизму і погромів. З такого погляду кожен можливий український наратив є тільки розділом в історії насильства, вчиненого українцями проти євреїв, телеологічною кульмінацією чого став Голокост. Натомість бундівський наратив, який робить наголос на відносинах між українцями та євреями на території під назвою Україна, може бути сумісним – але тільки якщо ці відносини розглядати в усій їхній складності і багатовимірності й уникати бінарностей (як от "погані українці і добрі євреї" або "погані євреї і добрі українці").

Превалюючі західні наративи можуть легко прийняти будь-який український наратив, принаймні загалом, оскільки західні наративи переважно відверто ігнорують Україну як державу, націю і територію. У цьому сенсі, очевидно, що хоча й упровадження України в західні наративи потребуватиме часу, тому що конвертація нічого у щось завжди є важким завданням, немає причини, чому Україна не може співіснувати як держава, нація чи територія в національних наративах Німеччини, Франції, США чи інших країн.

Чи можна створити спільні наративи?

Звичайно, спільні наративи – навіть припускаючи, що така річ можлива з погляду Артура Данто – можуть виникнути між деякими українськими і деякими неукраїнськими, тільки якщо ці наративи сумісні. Як свідчить таблиця 1, переважно такий проект теоретично можливий. Чи можливо це ще й практично – вже інше питання.

Радянський і російський імперські наративи можуть співіснувати з українським наративом території. Проте, на щастя чи на жаль, українці, віддані проекту державного чи національного будівництва, загалом, вважають це рішення неприйнятним. Тоді як українські та польські історики, як і українські та польські політики, без значних труднощів змогли створити щось, що нагадує "спільний наратив". Суперечливі моменти залишаються: такі як антипольська діяльність Організації Українських Націоналістів і Української Повстанської Армії перед Другою світовою війною і під час неї – але всі вони є неприємною дрібницею саме тому, що існує сумісність наративів.

За цією логікою, немає жодних шансів, що якийсь український наратив буде сумісний із сіоністським наративом. Якщо українці є державотворцями і творцями нації і можуть співіснувати з іншими народами на території, вони не можуть бути представлені зловісними антисемітами, які готуються до Голокосту. І якщо євреї є лише жертвами вікового українського антисемітизму, вони не можуть співіснувати з українськими спробами збудувати державу чи націю чи навіть існувати. Бундівський наратив, який розглядає українців і євреїв як сусідів – які, втім, часто ворогують, – може співіснувати з будь-яким українським наративом. Історія про добрих і поганих українців, які взаємодіють з добрими і поганими євреями, можлива настільки, наскільки обидві сторони готові визнати можливість існування добра і зла у своїх національних наративах.

І насамкінець, не існує логічної причини, чому Україна не може бути залучена в західні наративи. Залучення буде важким із тієї простої причини, що західні історики і західна громадськість є приголомшливими неуками в питанні України і через це не усвідомлюють потреби у спільному наративі.

Розгляньмо це у світлі Голодомору 1932-1933 років. Наративи української держави і нації, загалом, розглядають Голодомор як геноцид. Проте голодомор як геноцид обов’язково несумісний з радянським і російським імперськими наративами. Ці наративи можуть прийняти Голодомор, тільки якщо його зведено до голоду, який вразив більш-менш однаково всі нації. На противагу цьому Голодомор як український геноцид може вповні співіснувати з російським національним наративом, який має власний голод-геноцид, спрямований проти росіян більшовиками або імперським режимом. Голодомор як геноцид загрожує сіоністським наративам, які наполягають на унікальності Голокосту і розглядають будь-яке порівняння як спробу релятивізації Голокосту і сприяння антисемітизму. Натомість Голодомор як геноцид може легко співіснувати з бундівськими наративами, настільки, наскільки вони розглядають взаємодію євреїв і українців під час голоду. Нарешті, немає перешкод, окрім звичайного неуцтва, включити Голодомор як геноцид у західні наративи.

Чи може Україна мати історію?

Нічого дивного, що українці пишуть власні історичні наративи саме тому, що написання нових історичних наративів типове для всіх народів нових незалежних країн – чи це США у ХІХ столітті, чи свіжіший приклад колишніх колоній у Латинській Америці, Азії чи Африці. Така тенденція до написання наративів існує в усіх колишніх радянських республіках і колишніх комуністичних країнах Східної Європи. Хоча спроби написати, переписати історію часто розглядають як спроби виправдати націоналістичні ексцеси чи колабораціонізм із нацистами, насправді вони передусім є спробами написати національні історії і створити національні наративи. Немає нічого суттєво зловісного в такій справі, навіть якщо такі зусилля дійсно викликають підозру з погляду вже наявних, усталених, домінантних наративів. Якщо можуть існувати радянський, російський імперський, російський і польський національні, сіоністський і бундівський наративи, тоді також можуть існувати українські, естонські, казахські та грузинські національні наративи. Проте, на лихо чи на добро, поява останніх неминуче зумовить тертя з попередніми, навіть якщо всі наративи створено цілком чесними істориками, які не мають абсолютно жодних ідеологічних чи політичних інтересів.

Як я доводив, неможливо просто ігнорувати Мазепу, Шухевича і Бандеру при написанні будь-якого типу українського національного наративу. Незважаючи на їхні моральні, політичні чи інші помилки, вони відіграли критично важливу роль – і, ймовірно, конструктивну – в подвійному проекті побудови української держави і нації. Роль Мазепи в історії України як території є позитивною чи нейтральною щодо поляків і негативною чи нейтральною щодо росіян, тоді як роль Шухевича і Бандери є, безсумнівно, негативною щодо росіян, поляків і євреїв. Інкорпорація Бандери і Шухевича в наративи державотворення і національного будівництва не означає вибілювання їхньої поведінки з опонентами: поляками, євреями і росіянами. Це означає тільки конструювання інших історичних наративів, логіка яких висвітлює роль держави та нації і применшує роль міжетнічних відносин. Наприклад, американці не можуть не зображати Томаса Джефферсона як батька-засновника держави і нації, хоча його місце в територіальному наративі, звичайно, заплямоване тим, що він був власником рабів. Гаррі Трумен допоміг США стати великою потугою і сильною, впевненою в собі нацією, хоча знищення Хіросіми і Нагасакі було, ймовірно, злочином проти цивільного населення Японії.

Державні та національні наративи не кращі і не гірші, ніж територіальні, вони просто інші. Проте, як репертуари в побудові національних наративів, вони неминуче з’являться, отже, конфлікти неминучі. Тертя не можна подолати вмовлянням українців і неросіян створювати історичні наративи, які сумісні з гегемонічними світоглядами. Несумісності можна подолати тільки двома способами, що не вимагають державного втручання чи силових методів. По-перше, спільні наративи можуть бути створені тільки на базі сумісних версій, як це показано в Таблиці 1. Жодна добра воля не може змусити співіснувати дві несумісні версії. По-друге, ймовірно, що з часом деякі версії зникнуть або втратять свій гегемонічний статус. Що далі від нас радянський досвід, то менш переконливими видаватимуться радянські наративи. Що довше існуватиме Російська Федерація як національна держава, то менш привабливим буде російський імперський наратив. Що довше українсько-єврейські відносини видаватимуться "нормальними", то більше бундівська версія видаватиметься правдоподібнішою, ніж сіоністська. Що довше Україна й інші пострадянські держави існуватимуть як незалежні, то ймовірніше, що західні наративи почнуть їх інкорпорувати. Зі свого боку, українські національні наративи розвиватимуться – неминуче і цього не уникнути – так довго, як довго існуватиме Україна як незалежна держава.

Чи може Україна мати історію? Так, але тільки в контексті логічно сумісних неукраїнських історичних наративів.

Автор: Олександр Мотиль [Alexander J. Motyl]
Назва оригіналу: Can Ukraine Have a History?
Джерело:Problems of Post-Communism, vol. 57, no. 3, May/June 2010

----------------------------------------------------------------------

¹ Mark von Hagen, "Does Ukraine Have a History?" Slavic Review 54, no. 3 (autumn 1995): 658–73.
² Arthur Danto, Narration and Knowledge (New York: Columbia University Press, 1985)