Чи потрібні вороги?

Ще за правління Кучми та Ющенка мене дивувало тяжіння певних політичних сил в Україні до боротьби із, загально беручи, ліберальним дискурсом. Не лише ліберальною ідеологією, прописаною у програмах політичних партій (бо хто заперечить, що її елементи містяться й у писаних принципах, приміром, Партії регіонів), а засадничими для західної цивілізації індивідуальними свободами людини, таким собі необхідним суспільним мінімумом. І коли ми сьогодні говоримо про згортання демократії при новій владі, то маємо також на увазі й наступ на елементарні вартості, якого суспільна свідомість або просто не помічає, або свідомо уникає.

Саме «лібералізм» як система чужинецьких вартостей, начебто нав’язаних високоморальному і духовному українському народу, став таким собі елементарним замінником «руки прогнилого Заходу», чиїм завданням є різноманітне «руйнування основ». А відтак «святе місце» совєтських ідеологічних жупелів, як і тоді, в часи «холодної війни», знову заповнене зручною конструкцією. І на місце цим крихким свободам, не забезпеченим ні традицією, ні законами, з правого ідеологічного боку приходить дивний конгломерат антиліберальної, квазіпатріотичної риторики, покликаної будь-що змістити акценти з проблем принципових на проблеми віртуальні або цілком вигадані.

Формується універсальна «мова ненависті», яка заганяє український проект у ґетто, ізолює від світу, який, до речі, характеризується тим, що незалежно від конкретної політичної погоди, там виконується отой ліберальний мінімум, що його в український умовах зведено до рівня страшилок у вигляді «толерастії» (або «ліберастії») та «ґрантожерства». Саме їм – цим гротескним утворенням – судилося стати таким собі замінником «страшних гріхів» «правильного українця». І цей «правильний українець» мислить і діє абсолютно синхронно, приміром, із «правильним росіянином» путінської епохи, яка досягла карколомної майстерності у справі накопичення й випускання суспільної пари. А насправді забезпечуючи наявному політичному тандему ідеологічне тло. «Мова ненависті» завжди пропонує елементарні розв’язання і завжди підігрує владному дискурсу. З одного боку, влада завжди може сказати: «якщо не ми, тоді вони». З другого, нейтралізується можливість виникнення справжньої опозиції під гаслами свободи, а не ненависті.

 Цю мову вигадали не сьогодні і так само не сьогодні навчилися нею маніпулювати. Гімном цієї ідеології, яка легко перетворюється на обивательську, міг би бути віршик «Если в кране нет воды». І складений він дуже давно. Тому владі вигідно мати хоч десять «Свобод», аби тільки не отримати один справжній Майдан.

Коли влада намагається реально «закрутити гайки» всьому суспільству, ультраправі відіграють таку собі роль «зондеркомандо», виконуючи точкові удари. І в цьому вони напрочуд суголосні, приміром, із комуністами Симоненка або прогресивними соціалістами Вітренко, які влаштовують подібні речі. Згадати б бодай «цензурне» подання комуніста Цибенка. Проросійські псевдо-ліві так само виконують приписи «мови ненависті» – тільки зі свого ідеологічного боку.

Ідеологи і ВО «Свобода», і низки інших ультраправих організацій, які останнім часом вбиваються в пір’я, стаючи справжніми володарями дум, чітко дотримуються програми боротьби з «інакшими». Хто потрапляє під ці точкові удари? Практично всі, хто не відповідає стандартові «лицарів грізних залізної остроги»: носії нетрадиційної сексуальної орієнтації, «травокури», нелегальні мігранти... Саме ультраправа ідеологія стала такою собі каналізацією обивательських страхів, пропонуючи прості й старі, як світ рецепти боротьби: вигнати, знищити неправильного, відібрати йому свободу – бажано разом із життям. Чи не того самого домагається і сьогоднішня влада, як ніколи зацікавлена у поглиблені наявних історичних розламів в українському суспільстві й загостренні протиріч?

По суті, всі ці «козлы, которые мешають нам жить». Дарма що козли трохи інші, ніж у Януковича. Наголос якраз на тому, що «мешають нам жить». Звідси й використання відповідної лексики: «шабаш», «прихвосні», «моральні олігофрени»…

Апогеєм став антимогилянський анонімний лист групи «патріотів». Досі ніхто не взяв відповідальності за нього, втім, як досі ніхто не спростував його як провокацію. Проте цілком симптоматичним у цьому листі, крім усього іншого, є його початок: «Ми, представники українських патріотичних організацій та патріотично налаштованої громадськості, науковці, журналісти, митці, підтримуємо рішення Міністерства освіти та науки України щодо ліквідації так званої НАУКМА, як навчального закладу, існування якого протирічить законодавству української держави. При цьому вважаємо за доцільне наголосити на тому, що НАУКМА порушує не лише українське законодавство, але є не тільки й не стільки навчальною та науковою установою, скільки фактично ворожим центром по боротьбі з українською культурою та історією…» Хто вміє читати, дочитає це до кінця. Але головний висновок один: деякі ультраправі українські патріоти виступають за ліквідацію Могилянки, підтримуючи «правильне» рішення Табачника.

Чи потрібні вороги, коли є такі «друзі»?