Чому футбол у Львові переміг політику?

Христина Нога, 12 червня 2012718346

Окрім матчів Євро-2012, а, відповідно, фанатського екстазу, футбольних пісень і тотальної ейфорії цими вихідними у Львові трапилась ще одна подія. Не така масштабна та насичена емоціями, але тим не менш - знакова: мітинг на захист української мови.

10 червня на площу Ринок прийшло близько тисячі осіб… Хто бував у Львові на схожих збіговиськах, знає, що для міста – це не масштаб. Тим більше для події-реакції на таку дражливу для західноукраїнського вуха тематику, як українська мова. Для прикладу, у лютому мітинг КОДу зібрав, за найскромнішими підрахунками, утричі більше прихильників, день народження Степана Бандери 1 січня святкувало понад 2000 мешканців Львова, навіть так званий підприємницький мітинг відвідало близько тисячі осіб. І якщо теза про те, що Львів любить мітингувати, – занадто гучна, то твердження, що висловлювати свою незгоду з офіційним центром львів’яни вважають за святе – цілком справедлива.

Все зрозуміло: відірватися від євроейфорії, в якій вже близько тижня перебуває місто, – нелегко. Але я хочу сказати не про мову і не про людські пріоритети, а про тих, хто все-таки зібрався на площі Ринок. Точніше, про одну деталь, якою відзначалося зібрання: більшій частині мітингувальників на вигляд було за 50 років. Спочатку подібне викликало здивування, як поодинокий факт. Ще в маршрутці у напрямку центру зі мною їхали дві бабусі і дідусь – всі у вишиванках, що підкреслювало дисонанс з розмальованою під німецько-португальсько-українські прапори молоддю, котра теж прямувала у центр. Наведу тільки уривок з розмови стареньких, як особливо красномовний: «На мітинг?» - «І ми туди» - «Дійсно, хто ще, як не ми?».

Прийшовши на площу Ринок, зрозуміла: те, що я вважала подиноким випадком, – тенденція. Для себе я пояснюю цей факт просто: мітингувати прийшли ті, хто на своїй шкурі відчув, а отже, ще пам’ятає, що таке утиски рідної мови. Не зі сторінок підручника історії, не зі світлин у газетах, не з розповіді старших – а з власної пам'яті. Люди того покоління занадто добре відчули, що насправді означають слова «державна цензура», «підпілля», «самвидав», вони ще пам’ятають, чого вартувала боротьба  за те, щоб підняти прапор над Ратушею у 90-му. Не берусь стверджувати, що щось подібне загрожує Україні сьогодні, мова про інші виміри і поняття, але є гарна і доречна українська приказка: той, хто обпікся на молоці, і на воду дмухатиме.

Тому, власне, ті, хто здобували незалежність і знають, у яких муках вона народжується, так бояться її втратити. А от покоління Pepsi і McDonalds, цифрових технологій і тотального Internet просто цього не уявляє. Звідки людям, народженим в останні роки XX століття, розуміти,  що таке – заборона природного людського права – говорити так, як хочеш, як вважаєш за потрібне. Не уявляють, але розуміють, що заборона фізична і витіснення ментальне – мають значно більше спільного, ніж здається. І що створення культу меншовартісності чи непопулярності, і така, на перший погляд, толерантна пропозиція мультикультурності, криє в собі щось глибше.

І справа не в байдужості молодого покоління, як скаже більшість, не в безпринципності, аморальності, пустоголовості. Для багатьох із нас мова – не менш важливий пріоритет. Справа радше в розчаруванні і недовірі до того, що за полум’яними словами, котрі звучатимуть на мітингу, криється щось більше, ніж піар. Або що тисяча чи кілька тисяч людей на площі у Львові зможуть щось змінити. А старшим просто більше болить, от і вся різниця.

А друга причина, якою, вочевидь, керувалися люди, обираючи між Євро і політикою - це  впевненість, що більшість із них зможе відвідати подібну подію вперше і, мабуть, востаннє в житті. І ще одне найелементарніше пояснення – звичайні людські емоції. Люди просто втомились від негативу, від розчарування в політиці, економіці, людях загалом і зокрема. Так хочеться хоч на кілька тижнів поринути у свято, пройнятись атмосферою радості. Тим більше, якщо вона, ота атмосфера, не по телевізору, а поруч – на відстані простягнутої руки. А, можливо, хочеться просто відчути себе в Європі чи Європу в собі, якщо не на політичному рівні, то хоча б на футбольному.

Саме тому мова цієї неділі отримала значно менше прихильників, ніж футбол, бо не в останню чергу зусиллями наших політиків мова стала темою, що роз’єднує, а футбол, і це яскраво показав вчорашній матч збірної України, єднає. От і вся логіка…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 46

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук