Чому по телевізору показують усю цю гидоту

БлогиОтар Довженко , 10 січня 2016 8930 6
Отар Довженко
Журналіст

Мєнти, бригади, російські мильні опери, фільми про доблесть російського спецназу, голубі вогники у Святвечір, телеконцерти, на яких українців закликають «забыть все обиды и взяться за руки»… У когось це викликає шок і подив, для когось це просто ще один доказ тотальної несправедливості та всесвітньої змови.

Насправді ж змінити цю ситуацію гіпотетично можливо – ну, принаймні, точно простіше, ніж повалити режим Януковича у 2013 році :) Але для початку потрібно подивитись на неї реалістично і позбутись ілюзій.

Ілюзія №1: не подобається – викинь телевізор

Вам, особливо якщо ви молода людина і не дивитесь телевізор самі, може видаватися, що телебачення – це вчорашній день. Насправді ж сьогоднішній: понад 80% українців дивляться телевізор щодня. А ті, що не дивляться, все одно переглядають прямі телеефіри чи записи телепрограм в інтернеті.

Телебачення залишається найвпливовішим медіа в усьому світі і навряд чи це зміниться в найближчі десятиліття, хоча самѐ телебачення, звісно, трансформується. Якщо невеличка інтелектуальна аудиторія відмовиться від телебачення, воно ніяк не постраждає і не зверне на це уваги, адже орієнтується на маси та їхні загалом невибагливі смаки.

Ілюзія №2: потрібно бойкотувати ці канали, і вони схаменуться

Успішність телеканалів залежить від рейтингових показників – власне рейтингу і частки аудиторії. Ці показники вимірюються піплметрами. Про піплметричну панель можна почитати тут, але, якщо коротко, то у постійному дослідженні телеперегляду беруть участь 3740 родин по всій Україні.

Можливо, у когось із ваших знайомих удома стоїть коробочка зі спеціальним пультом, на якому є окремі кнопки для всіх членів родини. Тоді ви можете спробувати переконати цих людей бойкотувати певні канали, і це буде дієво, адже їхня відмова від перегляду «Інтера» чи «України» впливатиме на показник цих каналів. Але не дуже різко – якщо вони зненацька змінять свої звичні смаки, їх виключать із панелі.

Якщо ж у вас немає вдома піплметра, те, чи дивитесь ви ці канали, чи бойкотуєте їх, ні на що не впливає.

Ілюзія №3: потрібно піднімати хвилю в соцмережах

На флешмоби в фейсбуку з закликами бойкотувати канали чи позбавити їх ліцензії ніхто з телевізійних топ-менеджерів уваги не звертає. А якщо звертає, то заспокоює себе тим, що це чорний піар, замовлений конкурентами (це їхня улюблена пісенька, якою вони пояснюють будь-яку критику чи зовнішній тиск).

Сотні чи навіть тисячі користувачів соцмереж, які й так не є цільовою аудиторією центральних телеканалів, не впливають на рейтинги. Ви ж не думаєте, що багато шанувальників «Бригади» чи фанатів «Старых песен о главном» відмовились від улюбленого продукту, прочитавши заклик у мережі?  

Ілюзія №4: держава повинна все це заборонити

Держава, по-перше, не може, по-друге, не хоче забороняти.

Цікавіше про «не хоче»: політики не поспішають сваритися з медіа та їхніми власниками, бо без ефірів не виграють наступні вибори. Доступ до масової аудиторії – найважливіший стратегічний ресурс, і якщо заради перемоги треба потерпіти «Бригаду» в ефірі, то патріоти потерплять. Це тема для окремої розмови, але факт, що в кожного великого телевізійного холдингу, навіть таких відверто проросійських і афілійованих з «Опозиційним блоком», як «Інтер» і «Україна», є впливові захисники: перші особи держави, лідери партій і фракцій.

У новітній історії України було кілька спроб можновладців знищити телеканал (кампанія Хорошковського проти ТВі, наїзди Тимошенко на «Інтер» тощо), але виявилося, що купити лояльність або навіть цілий канал – дешевше. 

Тепер про «не може»: держава не має повноважень втручатись в ефір, якщо канал не порушує законів і виконує умови ліцензії. І закони писались, і ліцензії видавались у мирний час, коли Росія була головним стратегічним партнером. Можна, звісно, спробувати змінити законодавство чи умови ліцензій. Але перше залежить від політиків, які, як ми вже знаємо, в конфронтацію з великими медіа вступають неохоче. А друге залежить від першого, адже, якщо в законі не написано, що можна забороняти показувати голубий вогник, то перший-ліпший суд скасує цю заборону, та й по всьому.

А коли такі заборони все-таки приймаються, як у випадку закону «Про внесення змін до деяких законів про захист інформаційного телерадіопростору України», то не зрозуміло, як забезпечити його дотримання і довести порушення. Наприклад, ви вважаєте, що фільми «містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора (Російської Федерації) та їхніх окремих дій, що створюють позитивний образ працівників держави-агресора, працівників радянських органів державної безпеки», а канал каже, що не містять. Чим доведете?

Ілюзія №5: це показують, бо попит формує пропозицію

Дивитись «Бригаду» не є природною потребою людини. Ті, кому за двадцять, пам’ятають час, коли на телебаченні взагалі не було ніяких російських серіалів, бо їх не існувало в природі. Були латино- і північноамериканські, які народ, попри всю свою постсовковість, дивився охоче.

Російський продукт почав домінувати в ефірі, по-перше, через те, що він спершу був порівняно дешевим (адже його виробництво спонсорувала держава), по-друге, ним виявилось легше збирати велику кількість аудиторії, потрібної рекламодавцю і/або власнику. Але переважно саме власнику і його політичним патронам/союзникам; а отже, зібрати якомога більше електорату.

Попит на цей продукт був сформований пропозицією, і то наполегливою та синхронною – у другій половині минулого десятиліття всі центральні канали показували російські серіали і практично жодних інших.

Згодом, коли росіяни почали дерти захмарні ціни, українці навчились виробляти своє, але стилізоване під російське, і навіть продавати це в Росію, або знімати разом із тамтешніми виробниками. Українцям у цьому випадку дістаються недоїдки з панського столу, адже грошей наш ринок приносить набагато менше. Власне, це триває досі, а люди, що на цьому заробляють, віртуозно виправдовуються, чому працюють на ринок окупанта.

Отже,

ідеальний варіант вирішення цієї проблеми – поступова добровільна «детоксикація» ефіру, непублічно ініційована державою, – поки що не є реалістичним. Хоча це був би розумний крок для президента-патріота (ну, майже як закрити фабрику в Ліпецьку… ой :)

Неідеальний – створити, можливо, й не масовий, але відчутний і, головне, публічний тиск на власників і топ-менеджерів телеканалів. Цей тиск має бути персоніфікованим, адже саме ці кільканадцятеро людей вирішують, чим заповнювати ефір, та дають на це гроші. (А, ну ви в курсі – телебачення в нас не самоокупне, і гроші на всі ці дорогі російські серіали бере в папіків.) 

Фірташ у своєму Відні повинен почути, що його ім’я тут пов’язують не з «відбудовою України», а з російською гидотою в ефірі. Льовочкін, який бавиться в інноватора, має відчути, що його інновації смердять голубим вогником. Коломойський, який сором’язливо перекинув російські серіали з «1+1» на «2+2», має усвідомити, що замести сміття під килим не вийшло. А вже до топ-менеджерів можна застосувати публічну обструкцію – щоб маленька доця, визираючи з вікна автомобіля, питала «тату, чому на стіні написано, що ти маєш припинити показувати людям російське лайно?».

Схема підгодовування відносної більшості телеглядачів-електорату, переважно передпенсійного та пенсійного віку, російським серіальним фастфудом дуже комфортна для олігархічних телехолдингів. Що більше неприємних зовнішніх подразників пробиватиметься до зони комфорту Безлюдної, Богуцького, Бородянського, Ткаченка та їхніх роботодавців, то швидше вони почнуть всерйоз думати про те, як злізати з російської серіально-огонькової голки.

І для того, щоб цього досягти, зовсім не потрібна більшість. Вона, повірте, буде дивитись те, що їй показуватимуть.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук