Чому Путіну вдається обігрувати Захід?

Чому Путіну вдається обігрувати Захід? Відповісти на це запитання спробував у своєму виступі на Львівському безпековому форумі, який проходив наприкінці листопада, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів Віктор Рудь. Презентуємо нашим читачам першу частину його промови.

Дозвольте мені висловити дві зауваги перед тим, як я розпочну свою промову. Опис місії на сайті Форуму закликає нас бути чесними і відвертими. І саме тому, хоч я і не бажаю видаватися надміру різким у своїх спостереженнях, мушу бути щирим і відкритим – в іншому разі, для чого взагалі ця конференція? Важливо наголосити, що коли я говорю про «Захід» або використовую термін «ми», я аж ніяк не маю на увазі людей в цьому залі, або тих, хто не з України, і хто знає і розуміє значно більше, ніж загалом населення країн, які вони репрезентують. Вони та їхні інститути роблять величезну роботу, спрямовану на вирішення проблем, які нас хвилюють, тож варто віддати їм належне.

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що Путін раз по раз звинувачує Захід у всьому на світі. Ми чуємо про «втрачену гордість» Росії, про те, що вона «принижена», «роз’ятрена», «зневажена», «спантеличена» або «розгублена». Один з радників сенатора з Вермонту Берні Сандерса під час останньої президентської кампанії сказав, що «Путін намагається знайти любов, вдячність та визнання».

Проте факти свідчать про протилежне. Фіона Хілл, що раніше працювала в Інституті Брукінґса, відомому аналітичному центрі у Вашингтоні, тепер працює у складі Ради Національної Безпеки у Білому Домі. У багатьох колах вона є визнаним фахівцем з питань Росії. Кілька років тому вона написала книгу про Путіна, у якій зазначила, що він «не здатен зрозуміти міркувань американців чи європейців та їхньої політичної динаміки».

Однак, як на того, хто нас не розуміє, Путіну все добре вдається. Ось приклад: його гроші лежать у нас в банку. Ключ від якого у нас. Проте він вперто поширює свою агресію. Він не думає про загрозу своїм грошам і не переймається санкціями. Чому ж? Звідки він бере свою самовпевненість? Цю самовпевненість йому дали ми.

Путін – не геній, проте, він дуже добре знає і розуміє сторічну історію стосунків зі Заходом. Він розпізнав шаблони західної поведінки, мислення та емоцій, які є чіткими і передбачуваними, а отже надійними. І його висновки, які базуються на цих шаблонах, також надійні. Він бачить неодноразові стратегічні помилки Заходу, дарма розтрачені можливості, нездатність і відсутність політичної волі, щоб мислити і діяти далекоглядно: не реактивно, а на випередження. Однак, як це можливо, якщо, як ми кажемо самі собі, це Захід «виграв Холодну війну»? Ми повернемося до цього питання пізніше.

Що ж це за історія, яку Путін так добре розуміє? 1918 року Україна проголосила незалежність. Ленін визнав її, та незабаром вторгся. Україна звернулася до Заходу по допомогу у вигляді надлишкової амуніції та медикаментів, які залишилися після Першої світової війни. Україні було відмовлено. Україна попередила, що вже через двадцять п’ять років Росія прямо загрожуватиме Заходу. Україну проігнорували. Ясна річ, що Москва здолала та окупувала Україну, і її контроль був стрижнем для формування та життєздатності Радянського Союзу.

1933 року, в той самий час, коли Москва ламала український спротив голодом, Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. В очах світу це визнання означало легітимізацію, акцептацію та схвалення Америкою вбивчого режиму Сталіна. Щобільше, це була легітимізація, акцептація Америки як «сатани» капіталістичного світу, наміченої жертви того ж режиму, який проголосив себе лідером всесвітньої кампанії на знищення капіталізму. Як, на нашу думку, це мав би витлумачити Путін?

Під час Другої світової війни лише частина Європи була визволена. Ми дозволили одному тиранові заступити іншого. Захід просто вимірював розміри Залізної Завіси. Американський Ленд-Ліз забезпечував потреби Радянського Союзу в матеріалах і обладнанні більше, ніж його армія цього потребувала. На жаль, Москва використала бренд Made in USA, щоб придушити підпільні рухи опору в Україні і в Балтії, а також повстання в ГУЛАГу на початку 50-х.

Наступні сорок років, починаючи з 40-х, Захід (а фактично США) демонстрував політику стримування, намагаючись опиратися експансії СРСР. Повністю стримати, однак, не вдалося. Порівняймо співвідношення позицій Сполучених Штатів та Радянського Союзу після Другої світової війни і сорок років потому й побачимо, що відбувся суттєвий зсув. Порівняно зі США, Радянський Союз значно підвищив свій глобальний вплив і військовий потенціал.

Проблема зі стримуванням полягала в тому, що воно було виключно реактивним, без відчуття того, що Захід вживає якихось активних заходів, які могли б призвести до розвалу Радянського Союзу. Ми «здали» ситуативний контроль Кремлю. Ми чомусь вирішили, що єдиний спосіб зарадити піроману – це побудувати дуже дорогу, дуже велику й високомобільну пожежну станцію, яка б гасила пожежі, які Кремль влаштовував у вигідний йому час, на вигідному йому місці та з потрібною йому температурою. Стримування базувалося на надії. Але якщо надія це не політика і не стратегія навіть на фондовій біржі, то як вона може бути базою для національної безпеки? Не дивно, що видатний американський журналіст того часу Волтер Ліпман описав стримування не як стратегію, а як «стратегічну потвору».

Але найбільшою фундаментальною помилкою політики стримування була відсутність будь-якого розуміння мультинаціональної структури Радянського Союзу. Він був колоніальною імперією. Стримування зафіксувало тотожність понять «Росія/Радянський Союз», яке викривило західне уявлення про цю частину світу з перших днів заснування СРСР. Це було велетенським системним промахом, який допомагав московським репресіям над поневоленими Союзом націями. Сьогодні, через двадцять шість років, які минули після розпаду СРСР, офіційні представники уряду Сполучених Штатів найвищих рівнів досі послуговуються тією ж тотожністю «Росія/Радянський Союз» тільки через те, що це від початку не називалося правильно.

Адміністрація Рейґана зламала цю традицію і вийшла за рамки реактивної схеми стримування. Рейґан використовував проактивні заходи для розпаду СРСР. Однак, після виборів Джорджа Буша-старшого, США змінили вектор. Дивовижно, проте ми працювали на збереження Радянського Союзу. Джек Метлок, тодішній посол США в СРСР, щиро зізнався: «Загальне уявлення про те, що Захід спричинив розвал Радянського Союзу і таким чином виграв Холодну війну є помилковим. Розпад СРСР на п’ятнадцять окремих держав – це не те, чого хотіли або до чого спонукали Сполучені Штати». Як відомо, Україна проігнорувала Вашингтон, проголосила незалежність, а решту ми знаємо. Тож залишається запитання: чи Холодну війну було виграно завдяки американській політиці чи всупереч їй?

Що трапилося після розвалу СРСР? Ми ніколи не впровадили (ба навіть не задумували) «плану Маршалла» для забезпечення незалежності та гарантування безпеки колишніх поневолених націй як бастіону проти Росії. Ми не зробили того, що зробили завдяки плану Маршалла в Європі після Другої світової, хоча потреба в таких діях після розпаду Радянського Союзу була вдесятеро більша. На відміну від спустошеної економіки та військового сектору Німеччини, радянська економіка, хоч і в гіршому стані, проте вціліла. Те саме можна сказати і про радянські військові можливості. Однак найважливішим є те, що в той час, коли Німеччина осмислила своє минуле, визнала та попросила пробачення за свої злочини, Москва пішла у протилежному напрямку. Вона пишається своїми злочинами.

Чому ж ми зайняли таку пасивну позицію? Тому що, знову ж таки, ми просто «сподівалися», що стан речей зміниться. Як конкретно, на нашу думку, мали б змінитися мільйони людей у структурах КГБ та в номенклатурі? Куди вони мали подітися? За ніч перетворитися в демократів? А як щодо таємних співробітників, котрі створювали секретну отруту в секретних лабораторіях в засекречених містах? Як ми могли навіть припустити, що така широка репресивна система з такою кривавою історією могла так зненацька змінитися? Проте ми просто «сподівалися», що це станеться. Така абсолютна безвідповідальність з боку західних демократій за власну безпеку, а також пасивність і небажання зіштовхнутися з реальністю віч-на-віч, а просто очікувати майбутнє, приголомшує. На жаль, це сталося не вперше.

Історія – це друге ім’я досвіду. Досвід – це також ще одна назва книги життєвих уроків. Які уроки може винести з цього всього Путін? Його першим висновком є те, що сам Захід не отримав тривалої науки. Ми не винесли з нашого досвіду нічого і, відповідно, не маємо здатності передбачати. Наш досвід не був достатньо болючим, щоб залишити глибокий слід у суспільній пам’яті чи у політичних інституціях. Таким чином, наприклад, президент Обама прийшов до влади абсолютно наївним щодо Москви, але наприкінці терміну, сподіваюся, він став хоча б трохи обізнанішим. Проте ефект обертових дверей в політиці не давав вивченим урокам зцементуватися в пам’яті. Тож яких висновків ми можемо очікувати від Путіна?

Передовсім Путін знає, що у нас немає розуміння того, що Росія – це держава-хижак. У нас немає уявлення про радянську систему, і ми не можемо осягнути, як важливо те, звідки Путін вийшов, не можемо зрозуміти його бажання воскресити Сталіна, і як це впливає на нас. 1999 року він святкував день народження Сталіна, і того ж року ми стали свідками операцій Москви під чужим прапором: вибухи житлових будинків, які стали приводом для початку війни з Чечнею. Його так звана «промова тисячоліття» наприкінці того ж року була безпомилковим планом на майбутнє. Кілька місяців пізніше, на конференції в США Кондолізу Райс запитали, що допомогло б їй зрозуміти Путіна, і чи є він тим, з ким США «могли б працювати». Вона відповіла, що це залежатиме від того, яку податкову реформу він проведе.

Пізніше, того ж двохтисячного року, ми не зауважили нічого особливого у святкуванні Путіним дня народження Фелікса Дзержинського, сумнозвісного засновника «ЧК», попередниці НКВС та КДБ. Це відбулося одинадцятого вересня, в день знищення веж Всесвітнього Торгового Центру. У лютому 2002, під час Зимових Олімпійських Ігор у Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), Путін, у властивий йому «зондуючий» спосіб, обережно запровадив радянський символізм. Жодної реакції Заходу. А наступного 2003 Майкл МакФаул, майбутній посол президента Обами у Росії, опублікував книгу, в якій передрікав, що Росія більше не загрожуватиме Заходу.

Ми навіть оком не кліпнули на те, що в Нью-Йорку є заклад «Бар КГБ», чи на те, що у прес-секретаря президента Обами Джея Карні вдома висять радянські пропагандистські плакати, які «красуються» на сторінках найбільшого вашингтонського видання без жодних заперечень. До квітня 2005, коли Путін скаржився, що розвал Радянського Союзу був «трагедією», він уже шість років святкував його криваве минуле. Захід усе це ігнорував. Сьогодні Че Гевара вважається вибриком «моди».

Путін бачить, як Захід грузне у власних зобов’язаннях «не образити», «не антагонізувати» росіян. Другого липня 1934 року Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало запит від Палати громад, у якому йшлося про організований Москвою голод в Україні. У внутрішній записці, яка циркулювала кабінетами Міністерства, було написано: «Ми не хочемо оприлюднювати цю інформацію [про геноцид українців], бо радянський уряд обуриться, і наші з ними стосунки будуть упередженими. Ми не можемо робити цю декларацію публічною».

«Колгосп тварин» Джорджа Орвела видавництва відкидали чотирнадцять разів тому, що «не хотіли образити росіян».

У 70-х-80-х роках західна розвідка знала про те, що Кремль організовував, режисував та фінансував тероризм на Близькому Сході проти Заходу під виглядом «арабського націоналізму». Пізніше тероризм також поширився за допомогою тамтешніх агентів на Німеччину, Італію та Ірландію. Однак, західні політики хотіли тримати це в таємниці, не бажаючи «образити росіян».

Власне, саме Сполучені Штати відчувають особливу потребу «зробити приємність». «Невже ми просто не можемо помиритися і бути друзями?». Президент Трумен відомий практичнішим підходом, ніж Президент Рузвельт, проте навіть він після закінчення війни, коли було вже зрозуміло, що Сталін обдурив Захід щодо Східної Європи, писав у щоденнику: «Я не боюся Росії. Вони завжди були нашими друзями, і я не думаю, що це колись зміниться… Отже, треба товаришувати». Той самий підхід ми бачимо у президентів Картера, Буша і Обами. Тільки через кілька місяців після того як Путін напав на Грузію, президент Обама розпочав своє сумнозвісне «перезавантаження» стосунків з Росією. Як могло статися, що це ми намагалися примиритися з Путіним, а не навпаки?

Путін бачить, як ми силуємося перенести нашу комерційну жилку і нашу «культуру домовлятися» на стосунки з Кремлем. Це не працює. Слова «стабільність» та «менеджмент» постійно з’являються в західних текстах та коментарях про Росію. Це те, чого потребує «ведення бізнесу». Проте Кремль так не працює. Він плекає, потребує і, відповідно, породжує нестабільність. Він завжди наступає. Він постійно тисне – звинуваченнями, осудом, перекручуваннями, вимаганнями та нападами. Без упину. А Захід в той самий час діє виключно реактивно, від кризи до кризи. Ми собаки Павлова.

Відтак, ведення бізнесу означає входження в процес домовленостей. Для нас угода - це шлях до розв’язання проблеми. Угоди з Росією працюють, проте в абсолютно протилежний бік і з протилежним результатом. Ми старанно дотримуємося домовленостей. Росія старанно не робить цього. Насправді намагання накласти нашу «комерційну традицію» на справи з Росією, спричинює толерування та заохочення саме того типу поведінки, який ми б ніколи не толерували в бізнесовому оточенні – постійне недотримання домовленостей з партнерами по інший бік столу. Єдиним винятком з нашого невміння робити прогнози є, як я вже казав раніше, чудове вміння передбачати порушення будь-якої наступної угоди з боку Москви. Але нам просто байдуже. З невідомих причин ми завжди повертаємося за наступною порцією. Після Другої світової, США були країною номер один у світі, єдиною супердержавою – економічно і військово. Тільки США мали атомну бомбу. А після сорока років стримування і десятків домовленостей з Москвою, яким був результат? Кремль неосяжно розширив свій глобальний вплив, а його військовий та ядерний потенціал щонайменше зрівнявся з американським. Ось вам і домовленості.

І наостанок – питання грошей. З першого дня радянського режиму і донині Захід переказував незліченні суми до Москви, що б це не було – кредити, технології, ноу-хау, чи інші економічні вигоди. Без підтримки Заходу впродовж всього існування Союзу, він розпався б значно раніше. З іншого боку, це ми виявилися залежними від російських грошей, а не навпаки. 2006 року британський громадянин був убитий за допомогою невеликої кількості радіоактивних речовин, можна сказати, на порозі Букінгемського палацу. Олександр Литвиненко, громадянин Британії, став жертвою «ядерної війни» на британській території. Що зробили три наступні прем’єр-міністри Британії? Нічого. Російські гроші купили Лондон.