Дім мови, дім смутку

Ту чи ту мову можна зробити мертвою двома способами: повільно інтоксикувати чужорідною ментальністю або фізично знищувати активних її носіїв. В історії людства мовні геноциди починалися завжди ззовні, але згодом переходили у колективне мовне самогубство.

Механізм поневолення народу через знищення його мови відомий з найдавніших часів. Нічого нового політики у сучасній Україні не вигадали. Усе це вже було.

Спочатку був Шумер

Отож спочатку був Шумер – перша писемна цивілізація в історії людства, що виникла в Межиріччі на Близькому Сході у четвертому тисячолітті до нашої ери. Основні ознаки цивілізації – це міста, держава, писемність. У Шумері все це було, коли туди прийшли аккадські племена-завойовники в 23 ст. до н.е. Рівень їхнього розвитку був незмірно нижчим, ніж у шумерів. Утім самі себе шумери називали san-ga-i, тобто «чорноголові», а свою країну – ki-en-gi (країна праведників).

Мова їхня називалась eme-gi, тобто «шляхетна мова». Це  була аглютинативна мова, як, наприклад, турецька, і вчені досі не можуть пов’язати її походження з жодною з наявних нині мов. Завойовники, чия мова належала до групи семітських мов, запозичили у чорноголових усі надбання цивілізації, зокрема пантеон богів, як це зробили згодом римляни з грецькими богами. Але у римлян це був експорт, натомість народ  Країни праведників, поневолений аккадцями, упродовж двох тисячоліть  повільно асимілювався з ними. Спочатку там ввели двомовність у сучасному розумінні цього слова.

Спершу шляхетну мову витісняли в офіційних документах, потім настала стадія розмовного суржику, що згодом закріпилась у писемності й отримала навіть назву шумеро-аккадської мови, врешті мова чорноголових стала лише мовою релігії, і завдяки їй проіснувала аж до першого століття перед Р.Х. Якби аккадці нав’язали власну релігію автохтонам, то мова б зникла ще раніше. До речі, знаменитий епос про Гільгамеша, що дійшов до нас не повністю, написаний цим суржиком. Справжнє ім’я Гільгамеша – Більгамес. Давнішої редакції поеми досі не знайдено. Боги чорноголових теж отримали інші імена.

Після дешифрування клинописних текстів стало можливим визначити всі стадії розвитку і занепаду мови й укласти шумерсько-англійський словник, де відтворено драматичну історію кожного слова забутої та мертвої мови. Перефразовуючи Фернана Броделя, який писав, що в історії пшениці – історія цивілізації, дозволю собі зауважити, що в історії мови – історія народу. Свого часу академік  В.Жирмунський написав «Історію німецької мови», яка дає краще уявлення про історію німецького народу, ніж власне історична наука, предметом якої є здебільшого події і знакові постаті.

Коли слово стало Богом

Храм здавна був домом мови і запорукою її збереження й чистоти. Мова богослужіння не може бути вульгарною і навстіж відкритою для інтервенції нових слів. І  водночас вона має бути зрозумілою віруючим. З цього почалася й Реформація у Європі: з перекладу  Біблії на національні мови, що наблизило людей до усвідомлення сакральності мови. Мова колишніх язичників, наділена магічними властивостями, стала засобом порозуміння з Єдиним Богом. А оскільки монарх є Божим помазаником, то нова мова Святого Письма закріплюється у законодавстві й державних документах. У краях колонізованих національна церква довгий час була єдиним гарантом збереження мови. Уніатська або греко-католицька церква у Галичині була вимушеним кроком задля збереження національної ідентичності. Єзуїти не визнавали цього компромісу, але церква вистояла (аж до 1946 року, коли унію було розірвано), залишаючись при цьому справді національною. Як, зрештою, і зараз. Виникнення товариств «Просвіти» ініціювали також священики. Отже, роль релігії у наданні мові сакрального статусу і боротьби за її збереження не можна аж ніяк применшувати.

З появою книгодрукування національними мовами  поступово мова віднаходить для себе ще один дім – Дім культури. З цим було  складніше. Літературу високого стилю ще довго творили латиною. У музиці панувала італійська мова. Польська шляхта вважала великим шиком у розмові й листуванні застосовувати латинські слова й створила такий собі кумедний макаронічний стиль. Німецькі аристократи розмовляли французькою, як і російські дворяни. Українська світська еліта розмовляла або польською, або російською. Ще в часи Ґьоте до німецької мови ставилися зневажливо, називаючи її «кінською». Опери Моцарта, написані на лібрето німецькою мовою, викликали обурення у 18 ст. Мовою культури деякі європейські мови стають аж у другій половині ХІХ століття, здебільшого це слов’янські мови. У світі, що глобалізується, питання національної самоідентифікації постає на першому місці. Кожен народ змушений це робити: одні, щоб не втратити самобутність, інші, щоб покласти край колонізації. В Україні це треба було робити відразу зі здобуттям незалежності. Камінь, який відкинули будівничі, мав стати наріжним для держави. Але не став. Дешева ковбаса була важливіша, хоч її так і не отримали.  Тому не варто кричати зараз про спекуляції щодо мовного питання, бо гуманітарна криза у стократ небезпечніша за економічну.

«Meine Heimat ist Galizien»

Людина, яка мешкає у діаспорі, прекрасно розуміє сенс приказки: «де родився, там і пригодився», навіть якщо умови життя на батьківщині були нестерпними. Однак вона завжди з надією буде дивитись у бік землі предків. Перші німецькі колонії в Галичині почали з’являтися вже після 1783 року. Німці селилися компактно у селах чи містах. Римокатолики осідали здебільшого у містах, протестанти (особливо багато серед них було менонітів) – по селах. Для поселенців не виганяли селян з їхніх будинків, не віддавали колоністам кращі землі, стосунки між українцями й німцями були дуже приязні, хоча вони різнилися мовою і вірою. Це було мирне співіснування на основі такого собі пакту про ненапад. Протягом півтора століття, до 1939 року, коли почалось виселення німців на їхню історичну батьківщину, в середовищі колоністів теж відбувалась асиміляція. А після 1920 року, тобто під час пацифікації, німці поряд з українцями відчули на собі всі приваби польського шовінізму й опинились на одному боці барикад. Старші люди ще пам’ятають розповіді про те, як робітників змушували «записуватись в поляки» під загрозою звільнення.

Спольщення відбувалося переважно у містах і в середовищі римокатоликів. Мова богослужіння була польською, іноді німецьким громадам вдавалося домовитися про богослужіння рідною мовою, але це не було поширеним явищем. Освіта рідною мовою у містах теж була недостатньо організованою. Колонії-села починали своє життя з того, що намагались якнайшвидше створити школу для власних дітей і налагодити богослужіння своєї конфесії. Так робили в усі часи, створюючи для себе своєрідну модель Батьківщини і водночас інтегруючись у  суспільство. Нічого кращого ще ніхто не вигадав. Гасло Meine Heimat ist Galizien  навіть зараз об’єднує німців, що повернулися на історичну батьківщину. У цих словах, крім ностальгії, є почуття гордості за предків, які поводилися гідно й ніколи не були проблемою для корінного населення.

 Подібно поводилась і українська діаспора в Канаді, США та Південній Америці: будувала церкви, створювала школи. Завжди якась частина асимілюється, це вже залежить від ступеня організованості й від родини.

Коли я навчалась у Київському університеті на українській філології, а це було на початку 80-х, до нас приходив слухати лекції молодий австралієць. Він не мав права покидати межі Києва, як всі іноземці, а в столиці постійно наражався на образи через свою українську мову, вона й справді була трохи специфічна, але цілком зрозуміла. Варто заплющити очі й уявити себе на місці цієї людини, для якої Україна була прекрасним краєм, котрій батьки зуміли передати любов і тугу за землею предків, де навіть дим солодкий.

Стела із села Липники, колишньої німецької колонії

А тепер повернімося до фізичного винищення носіїв мови, наслідком якого стало самознищення, тобто до того, що відбувається з народом, який самоназиває себе українцями, а інші продовжують називати його малоросами, малополяками або просто брутально.

Українофобія як діагноз

…Мою маму восьмирічною дівчинкою запросили у гості до двох дівчаток-польок, доньок інженера. Пооглядавши всі ляльки, вона дивиться на годинник з римськими цифрами й запитує: «Котра година, бо я розуміюся хіба на українському годиннику?» «Не українському, а русинському», - виправляє її мала господиня. То був 1938 рік. Через три роки батька цих дівчаток разом з місцевою інтелігенцією – лікарями, адвокатами, вчителями навпроти цього будинку – розстріляли енкаведисти. У 90-х роках, не відаючи нічого про польсько-українські дискусії про те, хто кого більше ненавидів і вбивав, мої односельці поставили надгробок на могилі того інженера, Антонія Чубкевича з написом українською мовою, бо не знали, як написати польською. Між звичайними людьми давно укладено пакт про ненапад: ми шануємо ваших полеглих, ви шануєте наших. Ви поважаєте нашу мову, ми поважаємо вашу». Толерантність має бути взаємною.

Але неспротив  мовному насильству веде до ще більшого насильства і розколу країни спільного проживання.

 Голодомор і Голокост –  найбільші трагедії українського та єврейського народів – призвели не лише до втрат активних носіїв української мови та їдишу, а й  кардинально змінили мовну ситуацію. Євреї стали ще активніше відроджувати священну, але мертву мову, іврит, яка практично витіснила їдиш, створили власну державу. Українська мова стала на шлях самознищення після того, як цілі села вивезли до Сибіру, як заселили спустошені території переселенцями з Росії, що поводилися не так цивілізовано, як німці, а як, скажімо, аккадці. Творчу і мислячу інтелігенцію винищували упродовж кількох століть. Українофобія – це не ненависть до українського, а дослівно – страх перед українським, як ксенофобія чи клаустрофобія. Вона може виникати в осіб поза Україною, у тих, хто мешкає в Україні, і в самих українців. Насамперед це страх, що тебе не зрозуміють, висміють або поставляться агресивно. І сором так само. Це призводить до звуження сфери вжитку мови автохтонів та агресії мови колонізаторів.

Як зароджується українофобія, можу пояснити на конкретному прикладі. Колись я вчителювала на Київщині, у селі поблизу Чорнобиля. Звісно, всі там розмовляли українською. У господині, в якої я мешкала, були син і донька. Працювали вони на заводі у столиці, тулилися з дітьми в гуртожитку. У дочки чоловік був з Львівщини, у сина – дружина з Чернігівщини. І от вирішили вони віддати дітей до російської школи, а менших стали вчити російської вдома, хоча самі її не знали. І ніхто їх не силував, і жодних дивідендів у  ті післябрежнєвські часи вони не мали. Втім, була фобія: виглядати некультурним у місті. І от приїхав до бабусі старший хлопчик. Розмовляв він незрозуміло якою мовою, це був просто жах, а вчився ще гірше. Виглядало, що бідна дитина не чула нормальної української мови, бо коли він почув її з уст такої інтелігентної особи як я (тобто вчительки і письменниці), то був глибоко вражений і ходив за мною  як прив’язаний, і навіть написав мені кілька листів, неймовірно безграмотних, російською мовою, бо іншої він не знав. Другий бабин онук у три роки взагалі майже не розмовляв, знову ж тому, що мати, проста кухарка, вчила його російської, хоч, напевно, у житті не прочитала жодної книжки ні мовою Пушкіна, ні мовою Шевченка. Ті діти нічого в житті не могли досягнути, бо лише той, хто володіє мовою, володіє світом. Оце і є справжня українофобія, за яку не платить грошей сусідня держава, і яка призводить до летального завершення у кожному мовному індивіді. Вона має сприятливе середовище та  несприятливі зони, і з нею треба боротись, як з тяжкою хворобою.

Сучасна українська література теж інфікована, але, сподіваюсь, її чекає процес самоочищення від того ментального і словесного сміття, що  понаносили за двадцять років люди, які самі не розмовляють і не думають українською, і сяк-так нею пишуть. Все-таки у нас є ще свій дім культури, але він завжди дається нам в оренду, щоб ми пам’ятали про Шумер.

Ми самі, кожен з нас, є домом для мови. Тож мусимо захищати свій дім, як захищаємо власне майно. А від хвороб імунітет прищеплюють у дитинстві. Часом вистачить кілька слів, але найкращий спосіб – власний приклад. Кращого ще ніхто не придумав.

…Більгамес вирушає з Ура на пошуки трави безсмертя для себе і свого народу. Після довгих мандрів він знаходить зілля на дні моря і знесилений засинає на березі. Тим часом змія викрадає траву безсмертя. Герой повертається додому, всі тішаться цій порожній оболонці, в якої забрали останню надію. Що це – метафора колонізації чи метафора передчуття самої колонізації?