До питання визнання геноциду вірменів

У середу, 15 квітня Європейський Парламент ухвалив резолюцію, у якій не лише назвав переслідування вірмен в Османській імперії в 1915-1916 роках «геноцидом», але й закликав Анкару визнати це.

Проект резолюції був ухвалений більшістю голосів. Як зазначено в документі: «Визнання геноцидом подій столітньої давності має покласти початок щирому примиренню турецького і вірменського народів». Окрім того, в доповнення до проекту резолюції євродепутати підтримали недавнє висловлювання Папи Римського Франциска щодо подій столітньої давнини.

Саме на православний Великдень Понтифік назвав вірмен жертвами «першого геноциду XX століття», чим викликав шалене обурення Анкари. Туреччина висловила свій протест щодо висловлювань Папи Римського і зразу ж відкликала свого посла з Ватикану.

Чи слід вважати ухвалення Європарламентом згаданої резолюції знаменною чи поворотною подією? Навряд чи. Адже відповідну ухвалу з визнанням геноциду вірменів у Османській імперії Європарламент прийняв ще 1987 року. З другого боку, експерти вказують на опосередковане значення документа. На їхню думку, він означає, що Європейський Союз йде на остаточний розрив з Анкарою. Тобто перспективи Туреччини стати повноправним членом ЄС нині прямують ледь не до нуля.

Своєю чергою турецький президент Реджеп Таїп Ердоґан ще до голосування резолюції в ЄП заявив про «незначущість його результату». Виступаючи в турецькому парламенті він зазначив, що його країна не скоювала «такого гріха і такого злочину». Тож, за словами турецького президента, ця резолюція «в одне вухо влетить, а через інше вилетить».

Варто теж зазначити, що, попри резолюції 1987 і 2015 років, досить багато європейських політиків виступає проти того, щоб називати криваві події в Османській імперії «геноцидом». Свою позицію вони обґрунтовують необхідністю зберігати добрі взаємини з Туреччиною, котра є головним союзником Заходу в регіоні.

Багато хто і в США дотримується такої думки. Наприклад, професор історії Гоуп Гаррісон з Університету Джорджа Вашингтона у коментарі для радіостанції VOA зазначила, що вашингтонські політики уникають слова «геноцид», щоб підтримувати якомога рівніші стратегічні відносини з Туреччиною. За її словами, це «один з багатьох дебатів в уряді США, де принципи і переконання зіткнулися з міркуваннями прагматичної політики і безпеки».

Туреччина все ж визнає, що сто років тому таки мали місце криваві події, вбивства і гоніння вірмен. Утім офіційна Анкара наполягає, що все це було проявами громадянської війни в Османській імперії й аж ніяк не геноцидом.

Ще однією країною, яка рішуче відкидає слово «геноцид» в оцінці тих подій, є Азербайджан. Позиції Баку й Анкари в цій ситуації майже ідентичні. Ось, приміром, як прокоментувала резолюцію Європарламенту відома азербайджанська публіцистка Ельміра Тарівердієва:

«Адже, правда, на жаль, менш барвиста, ніж надумана трагедія, та й випливти в процесі вивчення історії може все, що завгодно. Наприклад, те, що вірмени, як втім і завжди, виявилися першими, хто зрадив Османську імперію, яка багато років для них була домівкою. Саме тому Вірменія не відреагувала на жодну пропозицію Туреччини підняти архіви і розібратися в історичних перипетіях столітньої давнини, заглушаючи раціональні аргументи Анкари істеричним верещанням про багатостраждальність народу.

Що ж рухає Європарламентом? Причин кілька. Це і бажання покарати аж надто незалежну останнім часом Туреччину, яка, о жах, не тільки більше не прагне в ЄС, але і цілком успішно розвивається, і навіть просуває свою політику в регіоні, що не може не дратувати Старий і Новий Світ. З іншого ж боку, ця ні до чого, по суті, не зобов'язуюча резолюція є черговою спробою заспокоїти впливове і багате вірменське лобі, яке за бажання може попсувати чимало крові європейцям».

24 квітня у Єревані відзначатимуться соту роковину трагедії. Саме цього дня 1915 року лідери так званих молодотурків Талаат-паша, Енвер-паша і Джемаль-паша,використовуючи вступ Османської імперії у Першу світову війну як привід розправитися з вірменами, почали перші репресії. Причому почали їх з представників вірменської інтелігенції, яка мешкала у Стамбулі. Далі переслідування поширилися всією країною, на всі верстви населення. Їхніми жертвами стали близько півтора мільйона вірмен, котрі загинули або були вигнані з рідних домівок.