Долина громад у Яд Вашемі

Долина громад у Яд Вашемі, офіційному ізраїльському меморіалі Голокосту, розташована високо на горі Герцля в оточенні сосен і тиші. Цього дня вечірній вітерець збив літню спеку. Вдалині сонце починає повільно сідати, ховаючись за гору, а в будиночках, які, здається, розташувалися ярусами на схилах Єрусалиму, загоряються вогники.

Ідучи лабіринтом із великих блоків, що здіймаються високо вгору, помічаєш назви міст і сіл, викарбувані в камені їдишем і англійською. Кожна назва представляє громаду, де колись, до жахіть Голокосту, жили євреї. Деякі назви мені знайомі, деякі — ні. Та все ж саме їхнє існування створює пронизливий біль, коли усвідомлюєш, що в сукупності ці топоніми представляють мільйони євреїв, чиє життя нещадно згубили під час Другої світової війни гітлерівці та їхні колаборанти лише з тієї причини, що вони були євреями.

Я виходжу, коли вже запала майже цілковита темрява. Я не раз відвідувала Яд Вашем, але жодне інше місце на горі Герцля не є для мене таким урочистим і близьким, як Долина громад. Я не можу повністю пояснити, чому мушу повертатися сюди майже щоразу, коли відвідую Єрусалим, але це, безумовно, акт пам'яті й покаяння. Перебуваючи тут, в оточенні викарбуваних у камені назв, я можу хоч трохи вшанувати пам’ять євреїв, котрі загинули в Шоа.

Багато євреїв, що жили в містах, назви яких згадано в Долині громад, загинули в газових камерах. Однак дуже велику кількість, зокрема понад мільйон євреїв, які мешкали на території сучасної України, були вбиті під час «Голокосту від куль», що його вчинили передусім німецькі винищувальні загони, але також румунські війська та інші союзники німецьких сил, часто з допомогою місцевих колаборантів. Євреїв насильно вивозили з домівок і страчували в ярах, лісах та на полях відносно недалеко за містами й селами, де жили покоління їхніх предків.

В Україні є майже дві тисячі місць масових вбивств. Деякі з них я знаю: у західноукраїнському містечку Бучачі масові вбивства було скоєно на єврейському цвинтарі поблизу центру міста та в лісистій місцевості на пагорбі Федір. У Підгайцях такими місцями є кладовище, на якому найдавніші єврейські надгробні камені датуються ХV століттям, і широке поле за містом. У Львові вбивства чинилися у Пісках поблизу Янівської тюрми, яка все ще діє. Вона розташована неподалік від сумнозвісної станції Клепарів, де тисячі львівських євреїв повантажили в потяги й відправили на неминучу смерть у винищувальний табір Белжець. У Києві є Бабин Яр, який став свідком одного з найбільших звірств Голокосту — систематичного винищення майже 34 тисяч євреїв за два дні.

Однак більшість єврейських масових поховань досі залишаються без маркування, розкидані по лісах, ярах і полях у селах та містах всієї країни. Вони залишаються втраченими для історії, чекаючи на перевідкриття.

Звісно, за радянських часів на деяких місцях масових вбивств євреїв було встановлено меморіали. Та все ж написи на них не вказували на унікальну єврейську трагедію цих місць. Натомість епітафії мали загальний характер: тут «від рук фашистів загинули радянські громадяни».

А проте зміни таки відбуваються, і за останні роки зросло усвідомлення, що про масові могили треба пам’ятати, що їх варто позначати й охороняти.

Один проєкт, що має важливий вплив, називається «Захистимо пам'ять». Ініційований 2011 року за фінансування уряду Німеччини, він об'єднує міжнародні й українські організації навколо заявленої мети — захистити забуті масові поховання й перетворити їх на «гідні пам’яті місця останнього спочинку». Прикметною особливістю проєкту є широка взаємодія з місцевими громадами для встановлення місць вбивств, створення навчальних матеріалів для місцевого й ширшого використання та розбудова зв’язків між спільнотами, щоб вони могли стати частиною більшого культурного ландшафту.

Пілотну фазу очолив Американський єврейський комітет, і як наслідок у Західній Україні 2015 року відкрито п’ять масових поховань: Бахів, Кисилин, Острожець, Прохід та Рава-Руська. З 2015 року проєкт перебуває безпосередньо під егідою німецького урядового фонду «Пам’ятник вбитим євреям Європи». Ще 15 пам’ятних місць відкрито в 12 населених пунктах Вінницької та Житомирської областей в червні й вересні 2019 року, що розширило географію проєкту.

На кількох із цих церемоній були присутні Алті й Берел Родали, співдиректор та член Ради директорів «Українсько-єврейської зустрічі», відповідно. Берел Родал так описав свої враження: «У центрі уваги була і є пам’ять (а також повага й гідність), але ми водночас стали свідками історичного розвитку й, можна сподіватися, краєм ока побачили майбутнє України. У кожному місці на церемонії відкриття були діти й вчителі, місцеві архівісти, громадські діячі та очільники церков, а також звичайні люди, молоді й старі. Вони говорили про місця та меморіали як про свої, про вбитих євреїв не як про "інших", а як про членів їхніх громад, про єврейську історію й Голокост як про українську історію, про євреїв як про невіддільну частину минулого та майбутнього України. Читали "Ель Мале Рахамім" (молитву за душу померлого) та "Кадіш", співали український державний гімн — вираження теперішнього болю України в боротьбі за інклюзивне й цілком демократичне суспільство». Коротко кажучи, [це] моделі того, що можна й потрібно зробити».

Потужні слова й образи. Вони дають надію на те, що, чесно поглянувши на минуле, нове покоління українців створить настільки ж потужні місця пам’яті й роздумів, як Долина громад.

Авторка тексту – Наталія Федущак, журналістка й директорка з комунікацій «Українсько-єврейської зустрічі», канадської неприбуткової ініціативи, присвяченої покращенню взаєморозуміння між двома народами. Висловлені в публікації погляди — її власні.