Коли і для чого потрібні праведники народів світу?
IQ

Коли і для чого потрібні праведники народів світу?

Не можна прикривати світлою поставою праведників аморальні дії їхніх можливих гонителів та вбивць

Василь Расевич, 31 січня 1149 0
фото фото автора

Вас, напевно, здивувала і покоробила брутальність сформульованого в заголовку запитання? Але нікуди правди діти, навіть священні теми досить часто інструменталізуються для цілком утилітарного вжитку. Починається все зі справедливого прагнення зберегти пам’ять про гідну людську поставу, готовність заради збереження чужого життя ризикувати власним і найголовніше – бажання передати наступним поколінням інформацію про те, якими жорстокими можуть бути люди, і тим самим спробувати вберегти від повторення катастроф. Отже, ті поодинокі люди, які серед нацистського мороку рятували переслідуваних, мають стати зразком і прикладом для наслідування. Але не завжди і не у всіх наміри збігаються.

Сьогодні хочу порушити одну дуже важливу тему – тему праведників народів світу. Як часто буває, до цих роздумів підштовхнула дата 27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Відповідно в цей день Почесне консульство держави Ізраїль у Західному регіоні України організувало чудовий круглий стіл на тему «Людяність над безоднею пекла: феномен “Праведників Світу”». Захід із направду чудовими спікерами, з промовистими історіями з життя і про життя. Але не буду довго розводитися про цю подію, оскільки сам був учасником круглого столу і навіть мав честь модерувати дискусію. Позиція модератора дає добру нагоду вслухатися у виступи, обдумати аргументи і зробити власні висновки.

Отже, не переказуючи змісту виступів, не можу не згадати слова доктора Аарона Вайса, які він, як приклад дискусій про праведників, навів у своєму виступі. Його хороший знайомий звернув увагу на те, що він надто багато уваги приділяє темі праведників. Мовляв, у масштабі всього зла Голокосту це були дрібні й маргінальні випадки. На що Аарон Вайс відповів, що ніколи не зможе поставитися до явища праведників, як до чогось вторинного, бо він завдячує цьому «маргінальному» явищу своїм життям і життям своєї родини. Це прекрасна відповідь усім тим, хто хотів би хоч в якийсь спосіб применшити значення тих справедливих людей, мужністю і поставою яких можна тільки захоплюватися.

Але при цьому треба пам’ятати не тільки тих, кого врятували і хто врятував, але й тих, хто загинув рятуючи. Бо так буде справедливо. Крім того, треба пам’ятати, які були мотивації у тих, хто взявся рятувати. А вони були різними: релігійними, моральними (чисто людськими) і дуже часто – корисливими. Деколи починалося з корисливого, а закінчувалося моральним. А ще частіше, напевно, корисливе перемагало людське, коли закінчувалися цінності – закінчувалося життя. Нам відома історія поляка, який врятував євреїв у львівській каналізації. Він починав з корисливого, а коли у нещасних закінчилися цінності, продовжив свою справу, але вже з переконання.

А ще треба пам’ятати про страх перед смертю. Бо за те, що, наприклад, у Франції загрожувало ув’язненням, на наших теренах наставала смерть усіх членів родини. Тому той, хто вирішив сховати євреїв, брав на себе відповідальність ще й за життя своїх рідних. А небезпека бути викритим чигала повсюдно і могла виходити не тільки від сусідів, але й родичів, або ж від членів християнського ордену. Саме тому, коли ми згадуємо праведників народів світу, міряємося їх кількістю, нам не варто забувати, хто перетворював життя цих скромних людей на подвиг. А тим паче не можна використовувати праведників як ширму і своєрідне прикриття для тих, хто якщо й не полював за нещасними, то свідомо підтримував етнічні чистки та вважав, що євреї заслуговують на покарання.

Ідеться про різноманітних прихильників теорії «жидокомуни», необхідності помсти євреям за організацію Голодомору і за те, що вони знищили українську державу у 1918–1920 роках. Тих, які звикли всі свої негаразди списувати на підступи чужих. Щоб не бути голослівним, пропоную прогулятися форумами під публікаціями на українсько-єврейську тематику. І там ви про це все прочитаєте. Прочитаєте ще й тому, що різноманітні українські історичні авторитети не гидують відверто антисемітськими і расистськими коментарями під своїми публікаціями, не видаляючи їх. Навіть навпаки – вони бережуть їх як зіницю ока. Мовляв, бачите, це не я написав, це народ так вважає.

І, як не дивно, ті ж самі люди захлинаючись пишуть і говорять про велику кількість праведників серед українців і навіть боротьбу євреїв в УПА. Слухаючи про цю міжнаціональну ідилію та оспівування «національного» подвигу в порятунку євреїв, хотілося б спитати, а від кого так наполегливо доводилося їх ховати? Чому конспірація мала бути такою глибокою і непомильною? Хто ж так сумлінно і наполегливо спостерігав за українськими і польськими родинами, вистежуючи найменші зміни в їхньому побуті? А якщо додати, що німецькі військові були не в кожному селі і їх реально не вистачило б для того, щоб здійснити цей страхітливий злочин, то чому ми мовчимо про цивільних співучасників?

У Польщі досить розлогою була дискусія про так званих шмальцовників, які тероризували тих поляків, які переховували у себе євреїв. Шантажем, витягуючи з них гроші і цінності. Розумію, що українців мало проживало в містах, а таке явище було поширене саме у великих населених пунктах. У селі ж взагалі дуже важко було когось сховати або щось утаїти. Проте й тут у нас не виходить щирої розмови, і з дослідженнями не завжди складається.

Одна відома дослідниця Голокосту, яку дитиною врятувала українська сім’я, якось на конференції навела приклад порятунку українським поліцаєм двох єврейських діток. Вона розказала, що під час облави й обшуку в цій сім’ї один з поліцаїв зауважив двох єврейських дітей у шафі, але не виказав їх німцям. Так і пішли вони ні з чим з того дому. І вдячна за порятунок дослідниця зробила однозначний висновок: навіть українська поліція рятувала євреїв. На моє запитання, чому вона думає, що поліцай пошкодував єврейських дітей, а не українську родину, яка мала бути розстріляна разом з ними, дослідниця не знайшла, що відповісти.

У більшості історій, пов’язаних із причетністю українців до вбивства або порятунку євреїв, можна почути виправдання та пояснення бездержавністю української нації та покладанням відповідальності на німецький нацистський режим. Без сумніву, німецька нація є повністю відповідальною за те, що породила націонал-соціалізм і створила рамкові умови для злочинів проти людяності. Але сучасні німці, беручи на себе відповідальність за злочини своїх предків, несміливо починають заявляти, що їм самим ніколи не вдалося б реалізувати такий масштабний антилюдський план. А ще більше, якби не їхні добровільні помічники. Тим паче, що нащадки тих помічників влаштовують марші та виставки на честь дивізії СС, проводять урочисті перепоховання останків воїнів цих формувань під державними прапорами і звучання гімну. Президенти присвоюють найвищі державні нагороди офіцерам вермахту, а парламент скопом глорифікує всіх, включно з тоталітарними та революційно-терористичними формаціями.

Здавалося б, усім має бути зрозуміло, що кількістю праведників не прикрити українського колабораціонізму з нацистами та ролі української поліції у здійсненні злочинів Голокосту. Що не можна себе тішити нашою праведністю, коли на марші виходять «Національні дружини», коли Центральна виборча комісія надає їм статус спостерігачів на виборчих дільницях. Коли політичне крило цієї організації плекає тісні зв’язки із сучасними європейськими неонацистами. І якщо не тому, що ми не гидуємо нацизмом, то бодай тому, що майже всі вони на службі у Путіна.

Мораль цієї історії така – не можна прикривати світлою поставою праведників аморальні дії їхніх можливих гонителів та вбивць. Так само не можна покривати великою кількістю праведників неможливість реваншу прихильників різних расистських теорій.

А гордитися подвигом праведників можна всім. Тільки щиро, без прихованих цілей і політичних маніпуляцій.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук