Це не мій президент
IQ

Це не мій президент

Чи не час відмовитися від всенародного обрання президента?

Василь Расевич, 25 січня 3821 6

Хочу відразу заспокоїти прихильників чинного президента, що в цьому тексті Петро Порошенко аж ніяк не буде центральною фігурою. Мова піде про технологію, яка дозволить величезній кількості громадян України заявити, яким би не був результат виборів, що переможець – це не його президент. Ідеться про масовані маніпулятивні дії, які супроводжують актуальну виборчу кампанію, зводячи її до стверджень, якщо «наш» кандидат не перемагає, то в країні настане армаґедон. Вона припинить існування, її територію негайно окупує ворог, або ще більш абсурдний висновок – переможець відразу здасть національні інтереси і заведе наш прекрасний народ у рабське ярмо. Постає запитання: а для чого перемагати і ставати лідером нації, якщо відразу понижувати свій статус до рівня холуя Путіна?

Але мова навіть не про це. А про те, що якщо доля країни і навіть її екзистенція залежить від обрання/необрання однієї людини, нехай і на найвищу посаду, то щось із цією державою не так. Якщо одна людина може припинити існування держави, віддати її в кормигу ворогу або ж перетворити на колоніальний домініон, то це означає, що треба міняти Конституцію і створювати систему противаг. Бо от стане, наприклад, якийсь самодур, що володіє потужними ресурсами, президентом і захоче повести країну якимось своїм шляхом. А зупинити нема кому. Парламент він також може підім’яти під себе і навіть запровадити «диктаторські закони», як це свого часу зробив Віктор Янукович. Якщо не диктаторські закони, то цілком може переламати через коліно Верховну Раду, як це вдалося Порошенкові. Або як йому ж вдалося зробити номінальною посаду прем’єр-міністра України, хоча за цією Конституцією в останнього набагато більше прав.

Або ж у президентському кріслі опиниться якийсь талановитий інтриган та знівелює судову гілку влади (залишить її не реформованою та корумпованою взамін на особисту до нього лояльність) і… кінець правосуддю. А немає правосуддя, але є особиста лояльність до президента і є підконтрольний парламент, то влада президента стає не просто сильнішою, а авторитарною. Тобто в країні складається ситуація, коли від президента залежить усе. І хто не захоче поборотися за це «все»? І борються всіма дозволеними і недозволеними методами.

Навіть висуваються багато кандидатів, що створює видимість плюралізму. Насправді ж у висунутих кандидатах, як у дзеркалі проявляються всі вади української системи: засилля олігархічних кланів, намагання не допустити реформ і не пропустити нікого з-поза системи. Несистемний кандидат без олігархічної підтримки означав би смерть для усталеної обойми. Тому, з огляду на надзвичайну важливість цієї посади, до несистемних кандидатів відразу застосовується технологія: нікому не відомий, не складе конкуренції тим кандидатам, які от-от або занапастять, або ж врятують Неньку. Бажано обмежити коло «прохідних» кандидатів до двох, а потім за принципом «свій проти чужого» перемогти ворога. І, власне, що не політичного противника, а саме ворога.

Однозначно, відмінності між кандидатами існують. Вони стосуються переважно бачення реформування економіки та соціальної сфери, але докопатися до них через товстий шар популізму дуже непросто. Важливо знати, що популізм є коником для більшості кандидатів. Деколи він є настільки нахабним і обеззброюючим, що стає моторошно, що дезорієнтовані українці можуть легко на нього купитися. І найбільше вражає те, що більшість наших внутрішніх проблем кандидати в президенти «списують» на вплив стороннього чинника. У всьому винні «воріженьки», а на українському політичному полі випасаються тільки біленькі милі агнці. І ці агнці водяться тільки в «нашій» політичній кошарі. У таборі ж конкурентів засіли тільки ненаситні вовки.

І тут проявляється наступний елемент нашої політичної культури. Коли політичні конкуренти оголошуються заклятими ворогами. Переведення політичних конкурентів у статус ворога неодмінно приведе до того, що постане запитання «а що далі?». Якщо переможе представник одного угруповання, то що він зробить з ворогами? Їх треба буде позбавити громадянських прав, закрити в спеціальних таборах або навіть фізично знищити? Горе переможеним? Але виявиться, що в категорії переможених опиниться добра половина українських громадян. І ця половина резонно заявить: це не мій президент. Як уже не раз було в нашій недавній історії.

Що буде далі? Вони не підкорятимуться владі нового президента? І далі ділитимуться територіально, ідеологічно, за належністю до кланів та олігархічних груп? Прагнутимуть створити суверенні анклави? Такий результат президентської кампанії не тільки не мобілізуватиме українців на нові звершення у реформуванні країни, а породить нові протистояння.

Уже тепер можна ствердити, що при такому рівні категоричності та виключності і непримиренності боротьби штабних активістів Україну чекають нові розколи та поділи. Відстежуючи бурхливі дискусії в медіа, доходимо висновку, що якщо не переможе «правильний» кандидат, то Україна перестане існувати. А мені пригадується атмосфера, яка запанувала у Львові, коли на президентських виборах колишнього секретаря з ідеології ЦК КПУ Леоніда Кравчука переміг «червоний директор» з Дніпропетровська – Леонід Кучма. Тоді західним українцям здавалося, що історія зупинилася. Але вже на наступних виборах ті ж самі люди голосували за російськомовного, з розмитою національною ідентичністю Кучму, рятуючи Україну від комуніста Петра Симоненка.

Історія повторилася, коли доля України знову висіла на «волосинці», а народ піднявся на Помаранчеву революцію і не допустив у президентське крісло донецького Віктора Януковича. Потім знову ті ж українці йшли на вибори ніби у смертельний бій і вже Віктор Янукович не здавався таким абсолютним злом. І навіть президент Віктор Ющенко від безнадії й особистої люті до Юлії Тимошенко почав сприяти перемозі донецьких. А далі була справжня кров, іноземна агресія і сепаратизм. І знову якби не громадянське суспільство, то президент завів би Україну «під дурного хату».

Обрання в першому турі президентських виборів Петра Порошенка стало квінтесенцією прагнень українців до проведення радикальних реформ, очищення суспільства від корупції, покращення соціально-економічного становища і виведення України на європейську орбіту. Більшість із цих прагнень не здійснилася, бо кланово-олігархічна система знайшла в особі Порошенка свого вірного захисника. І тепер він намагається знову задурити голову українцям різноманітними третьорядними цяцьками, відкладаючи реформи і боротьбу з корупцією на майбутнє. А його команда намагається переконати українців в тому, що він найбільш невигідний кандидат для Росії. Та Росія й чорту підіграє, аби тільки справи в Україні не пішли на ліпше. Бо в життєвому інтересі Росії – не допустити позитивних змін в Україні. Інакше, прозріють росіяни і забажають змін у себе.

Замість висновку. З огляду на нашу політичну культуру, яка склалася історично, українцям варто подумати про зміну політичної системи. Якщо ми такі схильні до авторитаризму, якщо у нас завжди на двох українців – три гетьмани, то гетьманську булаву треба зробити символічною. І створити систему противаг. У цій ситуації найбільш відповідним виглядала б процедура обрання президента Верховною Радою України. З відповідними змінами в Конституції, реформою виборчого законодавства. З відсутністю мажоритарних округів, а отже й можливості прямого підкупу виборців. Зі зростанням ролі прем’єр-міністра зникне й дуалізм у виконавчій вертикалі влади. Прикладів цьому є багато. Це Німеччина, Ізраїль, Велика Британія і багато інших країн. Таку модель обрала для себе і Грузія.

Принаймні тоді важко буде сказати: це не мій президент і відповідно – це не моя країна.

Але це широка тема для наступних статей.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук