Дух ГУЛАГу в прямому ефірі CNN

Дмітрій Муратов – лауреат Нобелівської премії та колишній головний редактор московської «Новой газеты» – з’явився в ефірі CNN не з аналітичною доповіддю, таблицею санкцій чи черговою дипломатичною формулою. Він приніс із собою фотографії людей з російських тюрм: режисерки Євгенії Бєрковіч, колишнього муніципального депутата Алєксєя Горінова, лікарки-педіатра Надєжди Буянової, музиканта Андрєя Шабанова й піаніста Павла Кушніра, який загинув у слідчому ізоляторі.

Муратов звернувся до американських переговорників Стіва Віткоффа й Джареда Кушнера – а в їхній особі до всієї західної політики: чому ваш літак після переговорів у Москві повертається порожнім? Чому не можна домовитися з Владіміром Путіним бодай про звільнення деяких політв’язнів?

Питання лунало майже буденно – і саме тому гранично гостро. У великій дипломатії сперечаються про території, перемир’я й економічні відносини. Але за переговорним етикетом прихована інша Росія, захована за дверима СІЗО.

Станом на 25 вересня 2026 року правозахисний центр «Меморіал» нараховував понад 5700 осіб, переслідуваних із політичних мотивів; 1813 з них уже офіційно визнані політв’язнями. Це не остаточний список, а лише мінімальна оцінка.

П’ять тисяч сімсот – це абстракція. Саме тому Муратов показав фотографії: щоб повернути цифрам людське обличчя й поставити головне запитання: що держава робить з людиною, коли оголошує її ворогом?

Конвеєр репресій

Репресії в Росії сьогодні організовані зовсім не як серія окремих епізодів, а як замкнений конвеєр. Законодавство, спецслужби, слідчі органи, суди й Федеральна служба виконання покарань (ФСВН) утворюють єдиний ланцюг. Людина проходить стадії від підозрюваного до засудженого, після чого її життя повністю переходить у розпорядження пенітенціарної системи.

Після початку повномасштабної війни проти України цей механізм колосально розширився. Антивоєнний коментар, донат, участь у «небажаній» організації, контакти з іноземцями, звинувачення в «державній зраді» чи «виправданні тероризму» – статті змінюються, але результат той самий: людину вилучають із суспільства.

«Меморіал» фіксує близько 500 нових справ у Росії про політично мотивоване кримінальне переслідування на квартал – приблизно по п’ять осіб на день. Це вже не раптовий спалах репресій, а постійний виробничий ритм.

Система шокує не лише своїми масштабами, а й невизначеністю. Межі дозволеного розмиті. Рідні чекають на обшуки, адвокат не може передбачити судових рішень, а ув’язнений не знає, за яку дрібницю його відправлять до ШІЗО. Страх стає нормою ще до затримання.

Та лише в камері репресія набуває фізичного виміру – перетворюється на жорсткий розпорядок дня, заборону контактів, обшуки, відмову в медичній допомозі й ізоляцію.

Сучасна Росія не копіює радянський ГУЛАГ з його системою масової примусової праці. Проте спадкоємність проявляється щоразу, коли насильство стає інструментом влади, а держава привласнює собі право розпоряджатися не лише свободою людини, а й її тілом.

Яскравий приклад – доля математика Азата Міфтахова, який перебуває в ув’язненні з 2019 року. У квітні 2026 року після переведення до виправної колонії ВК-18 «Полярный волк» у Харпі він заявив про побої, погрози зґвалтуванням і катування струмом. Amnesty International вимагала розслідування цих повідомлень. Без незалежного розслідування журналістика не може стверджувати це як встановлений факт, однак обережність формулювань не має переростати в мовчання.

Коли людина в колонії говорить про катування, йдеться вже не про політичні розбіжності, а про базові права людини. Замкнена система завжди сильніша за окремого індивіда. Тому репресії існують у двох вимірах: офіційний вирок – і простір між рядками, де перебувають здоров’я, ризик насильства й тиск на близьких. Другий вимір залишається невидимим, доки не з’являється фотографія.

Межі людського тіла

Павло Кушнір був піаністом. Він публікував антивоєнні відео на YouTube, через що проти нього порушили справу про заклики до тероризму. 28 липня 2024 року 39-річний музикант помер у СІЗО Біробіджана після сухого голодування. Причиною смерті було вказано гостру серцеву недостатність.

Сухе голодування означає стрімке виснаження, відмову органів і зневоднення. Фотографія Кушніра діє сильніше за будь-яку статистику: з неї дивиться людина, яка могла б жити ще десятиліття. Держава забирає в політв’язня не лише сьогодення – вона привласнює його майбутнє.

У Євгенії Бєрковіч майбутнє тепер також вимірюється тюремними термінами. Режисерка отримала шість років колонії у справі про виставу «Фініст Ясний Сокіл» (разом із драматургинею Світланою Петрійчук).

У вересні 2026 року Муратов в ефірі CNN із посиланням на адвокатів нагадав: Бєрковіч важить близько 40 кілограмів, її регулярно саджають до ШІЗО, вона стикається з вилученням ліків і постійними дисциплінарними стягненнями. Сорок кілограмів – це візуалізація фізичного згасання.

На волі хвороба означає візит до лікаря, у колонії – необхідність вимолювати доступ до нього. Ліки стають адміністративним рішенням, а самотність – покаранням.

Використання здоров’я як інструменту тиску помітне й у справі Алєксєя Горінова, засудженого за антивоєнні висловлювання, якому в тюрмі відмовляють у належній медичній допомозі. Те саме стосується 68-річної лікарки-педіатра Надєжди Буянової, засудженої до 5,5 року ув’язнення через розмову у своєму кабінеті.

Репресивна система давно вже не вимагає від людини бути професійним політиком – достатньо одного слова. Кожен вирок – це сигнал тим, хто поки що залишається на волі.

Найголовніша цифра, якої немає в жодному звіті, – це кількість людей, які вирішили мовчати. Невидиме продовження камери виникає в голові того, хто видаляє допис, скасовує статтю чи відмовляється від гострого запитання. Державі не потрібно саджати всіх – достатньо показати, що вона може посадити кожного.

Паралельно система знищує саму можливість пам’ятати. У червні 2026 року російська влада визнала правозахисний проєкт «ОВД-Инфо» «екстремістською» організацією. Переслідування зазнають тепер не лише звинувачувані, а й ті, хто збирає про них інформацію. Держава намагається монополізувати не лише тюрму, а й наратив про неї.

Дипломатія імен

Жест Муратова з фотографіями повернув статистиці обличчя. Однак його запитання Стіву Віткоффу про порожній літак – це не просто гуманітарний заклик, а й прагматична дипломатична теза.

Політв’язні давно стали чинником міжнародної політики. У вересні 2026 року американська сторона обговорювала можливість включення теми звільнення ув’язнених у загальний контекст переговорів із Москвою (цю лінію просував переговорник Джон Коул).

Проте тут криється небезпечна дилема: рятуючи людей, не можна допустити, щоб авторитарний режим використовував заручників як інструмент політичного чи економічного торгу, інакше продукування нових в’язнів ніколи не припиниться. Політв’язні мають бути не предметом угоди, а безумовною вимогою діалогу.

Необхідні іменні списки, незалежний моніторинг умов тримання, доступ лікарів, гарантії від повторних арештів й особиста відповідальність тих, хто катував і фальсифікував справи. Правозахисна робота сьогодні схожа на евакуацію палаючого архіву: потрібно встигнути зафіксувати документи, імена та довідки, щоб людина не зникла в анонімній масі.

Сформульований Муратовим образ порожнього літака б’є точно в ціль. Літак – це символ дипломатичного апарату, протоколів і прапорів. Навпроти нього стоїть людина, якій потрібен лише один крок від тюремних воріт до трапу. Для цього не потрібні мільярдні бюджети – треба лише, щоб двері відчинилися, а зовнішній світ дав зрозуміти: «Ми знаємо ваше ім’я і не вважаємо ваше ув’язнення нормою».

Павєл Кушнір уже не вийде з камери. Але Бєрковіч, Горінов, Міфтахов, Буянова й тисячі інших ще живі. Якщо переговорники – чи то з Вашингтона, Берліна або інших європейських столиць – здатні говорити з Владіміром Путіним про кордони, санкції та торгівлю, вони здатні й вимовити вголос конкретні імена. Якщо міжнародна дипломатія вміє вибудовувати складні комплекси домовленостей, вона повинна домогтися й доступу лікарів до камер.

Каземати окупованих територій України

Для України ця історія має не просто очевидний, а гранично конкретний контекст. Російська система репресій існує не лише всередині кордонів Російської Федерації – на окупованих українських територіях той самий механізм діє вже без формальних обмежень: зникнення, катування, незаконні затримання й вироки стали повсякденними інструментами управління населенням.

Там політичним в’язнем або «злочинцем» може виявитися будь-хто: учитель, який відмовився працювати за окупаційною програмою, журналіст, місцевий активіст, волонтер чи просто житель, який не приховує своєї позиції. Ім’я людини так само перетворюється на рядок у закритому протоколі, а її тіло – на об’єкт насильства й торгу.

Саме тому запитання, яке Муратов поставив американським переговорникам, стосується не лише російських політв’язнів. Якщо Захід почне просувати «дипломатію імен» і наполягати на звільненні в’язнів Кремля, український список має лунати в тій самій розмові – без поділу на «внутрішні справи» і «воєнний контекст».

Між російською колонією та камерою на окупованій території існує один принциповий зв’язок: репресивний конвеєр знецінює будь-яке людське життя однаково. Спроба визволити російських політв’язнів і боротьба за звільнення українських військовополонених та цивільних заручників – це не різні гуманітарні треки. Це боротьба з однією і тією ж логікою Кремля, де людина – лише розмінна монета.

Якщо міжнародна дипломатія здатна домагатися доступу лікарів до камер і викреслювати імена з розстрільних списків у Москві, вона зобов’язана поширити цей принцип і на українських цивільних та військових, які застрягли в тій самій тюремній системі. Доки ім’я не вимовлено вголос на найвищих переговорах, система продовжує вважати людину лише безіменним ресурсом.