Галицькі маммоне
IQ

Галицькі маммоне

Чому чоловікам у Галичині так складно позбутися баласту інфантильності

Володимир Молодій, 27 січня 4800 9

Колись я працював в італійській конторі, яка займалася обслуговуванням кондиціонерів. Це була невеличка фірма – декілька бригад по кілька людей, які щодня їздили Міланом і чистили, лагодили чи встановлювали системи кондиціонування. Власником цієї контори був Паоло – різкий і дієвий італієць середніх років. Доволі часто, коли було багато замовлень, він і сам виїжджав на роботу. Й інколи, після спілкування з молодими міланцями, які манірно походжали по своїх апартаментах і спостерігали за нашою роботою, а потім розплачувалися і проводжали за поріг, я чув від Паоло слово, яке він вимовляв з гримасою зневаги: «mammone». Це слово чомусь не має буквального перекладу українською. Це дивно, бо означає воно щось на зразок «мамусин хлопчик».

І де вже точно мав би існувати український аналог «mammone», то це в галицькому варіанті української. Адже саме Галичина є звичним середовищем життєдіяльності цього виду чоловіків. Саме тут маммоне є, ймовірно, домінантним типом, з найбільшою їх кількістю на кілометр квадратний. Галицьким маммоне, щоправда, порівняно з їхніми «колегами» в Європі, часто бракує елементарного такту і доглянутості, проте за гонором вони дадуть фору кому завгодно.

Галицьких хлопчиків (вік абсолютно значення не має) зазвичай видно здалеку й одразу. Особливо у закладах, де необхідна соціальна комунікація. Наприклад, у поліклініках. Маммоне повільно ходять коридорами медзакладів за своїми дружинами чи дівчатами, які розпитують: хто крайній у черзі, коли буде лікар, де кабінет флюорографії тощо. Чоловіки при тім можуть тримати руки в кишенях і щось незадоволено бурмотіти, з роздратовано-знудженим поглядом у підлогу, стараючись йти так, щоб не ставати на шви між плитками. Нещодавно кума розповідала, як, забігши з донькою в поліклініку, побачила неймовірну сцену: в коридорі стояли жінка, її простуджений чоловік і лікар. Жінка розмовляла з лікарем, і почуте тут же, просто повернувшись в інший бік, переповідала своєму благовірному.

Та галицькі маммоне, звісно, не завжди мостяться за плечима своїх дружин. Лідерські якості в них проявляються щонеділі біля церкви. Там «голови» сімей гордо і запишано шпацерують попереду, даруйте за іронію, як імператори, що повертаються з походу на коні і зі щитом. Дружини імператорів у цей час ідуть з дітьми дещо позаду. Звичайно, це дуже суб’єктивне спостереження. Але, трясця, лише поспоглядайте якогось недільного ранку за вірянами біля церков на Сихові!

Типаж «маммоне», як правило, можна впізнати по виразу обличчя. Воно нахмурене і бундючне, як львівське небо взимку, або самовдоволене й пихате, як тернопільський ринок біля автобусної. У розмові такі найчастіше є різкими, радикальними і повністю переконаними у власній правоті.

Щоправда, тип самозакоханої нахаби є популярним по всьому пострадянському просторі. Совєцьке виховання і партійне розуміння «сімейних цінностей» не одне десятиліття унормовували в суспільстві саме такий образ чоловіка – армійського штибу, без «зайвих реверансів». У фільмі «Москва сльозам не вірить» образ Ґоґи – добрий приклад такого типажу. Проте галицький варіант містить важливу обов’язкову складову – глибоко вкорінену інфантильність. Тому саме в Галичині типаж «маммоне» досяг свого еволюційного піку серед українців.

Якось товариш з Центральної України, який часто буває в Галичині, розказав про своє враження від спілкування з місцевими людьми, зокрема йшлося про мешканців Тернополя. Тож він зауважив, що тернополянки є «підірваними», завжди готові «рвати і метати», вирішуючи будь-яку проблему, вони живі, активні і «бойові». Тернополяни ж, натомість, повільні, в’язкі і в будь-якій незрозумілій ситуації починають «філософствувати».

А незадовго до цього подруга з Луганської області, яка кілька років тому переїхала до Львова, розповідала, що на енному побаченні з молодими львів’янами помітила чітку тенденцію: усі хлопці, коли розказують про свої цілі і мету в житті, говорять про ремонт у квартирі. На переконання дівчини, молоді чоловіки зі Східної України значно ініціативніші, наполегливіші і впевненіші. Вони чіткіше уявляють, чого хочуть і часто ще до двадцятирічного віку починають жити окремо від батьків. Тож «західняки», на її думку, за такими параметрами програють «східнякам» всуху.

Причини такої галицької чоловічої особливості можна шукати у стилі виховання. У багатьох сім’ях сини мають пріоритет над доньками. Ставлення до хлопчиків пестливіше й уважніше, ніж до дівчаток. Це дуже тонкі й непомітні на позір моменти, які, проте, гучно вистрілюють у деталях. Хлопці значно частіше мають можливість уникати домашньої роботи, не миють за собою посуд чи не застеляють ліжко. А в поводженні з дівчатами у них може превалювати зневажливе ставлення. У початкових класах, наприклад, ми говорили на однокласниць «баби». Або, як часто чув від людей, які, годуючи своїх малят, говорили щось на кшталт «будь хлопом – з’їж всі пироги» чи «доїж – будь козаком»! «Такий файний» – як кажуть галицькі бабусі на своїх товстеньких, кругленьких внучків. Тож коли з дитинства «чоловічність» асоціюється зі змогою з’їсти пів каструлі вареників, то й логічно, що вже у тридцять років товстий живіт вважається атрибутом солідності.

Добрим прикладом побутової вищості хлопців над дівчатами в галицьких сім’ях є стандартна ситуація, коли: борщ – для сина в гуртожиток, бо донька і сама собі може зварити. У товариша зі студентських часів, з яким я рік жив у кімнаті «четвірці» тернопільського гуртожитку, під ліжком червоніла ціла колекція таких борщів. Він його не любив і не їв, навіть коли «нахапався» і жер все підряд.

Так впродовж дорослішання і формування в маленького галичанина поступово і впевнено витворюється комплекс нарциса. І розвивається у тверде переконання власної важливості незалежно від умінь чи здобутків. Відтак нерідко у розмовах вже дорослих «простих» чоловіків можна почути фрази, ніби з патріархальних уявлень позаминулого століття, лейтмотив яких – навіть найгірший чоловік кращий за найкращу жінку.

Тут, знову ж таки, можливе суб’єктивне сприйняття і специфічність оптики. Хоча співвідношення чоловіків і жінок у статистиці галицької еміграції є нехай давно затертим, та від того не таким же влучним аргументом. Особливо в нульові, найактивніші міграційні роки. Коли життя припирало до стіни українського безперспектив’я, заробляти на помешкання чи щоб «вивчити дітей» їхали саме жінки. Усі ті тяжкі історії «заробітчанства» з «іспаній-італій-португалій» мають жіночі обличчя. Жіночі й типово галицькі. Натомість випадків, коли дружина через якийсь час кличе чоловіка до себе, а він їде, проте, не бажаючи вивчити іноземну мову і соціалізовуватися, живе за її рахунок, непорівнювано більше, ніж навпаки. Причому чоловіків перманентно влаштовує така роль.

Коріння оберігаючого ставлення до хлопчиків в Галичині можна шукати у традиційному суспільстві. У минулому українських землеробів діяв прагматичний розрахунок – чоловіки більше працюють, а одружившись, приводять до хати ще робочу силу. Натомість жінки виходять заміж і стають парою рук у чужій родині. Тому син бажаніший за дочку. Галицьке суспільство ж залишається у багатьох випадках традиційним. У другій половині минулого століття ця традиційність, виражена в масовій релігійності місцевого населення, великою мірою допомогла вберегти тут, хай як це гучно звучить, українську ідентичність. Радянці, приєднавши Західну Україну до УРСР, попросту зламали собі зуби об величезну кількість парафій і вірян греко-католицької церкви.

Та водночас ці елементи традиційного суспільства грають з галичанами злий жарт сьогодні. Бо закладений у виховання синів такий баг, як надмірна опіка і всеможливе «цяцькання», робить їм страшну послугу. Хлопці, формуючись у сталій зоні комфорту, виростають безпорадними перед цілком звичними обставинами, з якими раніше чи пізніше їм доводиться стикатися. Відтак маммоне зустрічають труднощі з опущеними руками, розсіяним поглядом і праведним обуренням – чого ви від мене хочете?!

Ярослав Грицак ще кілька років тому у своїх лекціях часто повторював, що сучасне покоління молодих українців значно більше схоже до генерації своїх ровесників у Європі, ніж до своїх батьків. На такому прикладі пан історик пояснював глобалізацію, стрімке пришвидшення науково-технічного прогресу та умовність сучасних кордонів. Натомість Євген Глібовицький розвинув цю думку. Він погодився з Грицаком у тому, що однією з особливостей сучасної української молоді є більша схожість до ровесників за Заході, ніж до своїх батьків, але зауважив важливий нюанс – так є лише до певного моменту. І цим моментом є одруження і народження першої дитини. Пан Глібовицький вважає, що після того, як у молодих українців з’являється перша серйозна відповідальність, то вони перестають бути схожими на європейців, а набувають, натомість, подібності до росіян. І показником, який увиразнює таку тенденцію, він наводить тему корупції. Мовляв, молодь часто з реальними умовами життя, які в Україні є значно гіршими, ніж на Заході, і ближчими до російських, знайомиться саме тоді, коли починає самостійне «плавання». Бо до цього молоді люди існували в бульбашці комфорту і відносної забезпеченості, вели таке достатньо безтурботне існування. Тому втрату свободи і зручностей, цієї легкості буття з матусиними борщиками і варениками, переживає особливо болюче. Умовно кажучи, молодих українців щасливими робить відсутність необхідності бути відповідальними. Тому в невідомих раніше, нових стресових умовах, молоді люди й переглядають свої юнацькі принципи та часто йдуть на компроміси, стаючи, наприклад, лояльнішими до корупції. Вбудовують себе в систему. Бо легко бути принциповим, якщо тобі особливо не залежить.

Саме у цей період, коли чоловіки відважуються на свої сім’ї, синдром «маммоне» і є найважчим. Особливо в Галичині, де суспільний тиск на це наважування є високим не тільки на жінок, а й на чоловіків. Раптово позбутися баласту інфантильності й натомість взяти ношу відповідальності за свої вчинки в один момент неможливо. Жінки водночас, часто не отримуючи ініціативи від суджених, закатують рукави самі. І починається нове коло.

P.S. Погоджував з редактором Zaxid.net ідею цього тексту я дорогою домів, стоячи на автобусній зупинці у Львові. Зайшовши в автобус, я зупинився біля дівчини років двадцяти п’яти. Вона сиділа поруч і я мимоволі побачив її переписку у вайбері з чоловіком, який був підписаний як «коханий». Їхній діалог був таким: – Голодний? – Так. – Можеш собі вжарити картоплю. Вона в кладовці. Сковорода в плиті. – Ок. – Але не тоді, коли я приїду. А вже!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук