«Гібридна війна» і хвороби української еліти
IQ

«Гібридна війна» і хвороби української еліти

Чому немає асиметричних відповідей російському агресору

Олександр Косвінцев, 1 лютого 2015 6482 0

Як перемогти у війні з Росією? В Україні відповідь на це животрепетне питання намагаються знайти багато військових фахівців, політиків, аналітиків та журналістів. Долучитися до дискусії мене підштовхнула замітка, опублікована київським виданням «Дзеркало тижня». Заголовок її гласить: «Володимир Горбулін розповів, як Україні перемогти у "гібридній війні" з Росією». Ось так однозначно, без питань.

Шановного члена НАНУ, доктора технічних наук, директора Національного інституту стратегічних досліджень Горбуліна важко запідозрити у некомпетентності. Однак запропонований академіком рецепт досягнення перемоги, на жаль, далеко не повний і потребує серйозного уточнення.

Виснажити противника

У повній версії матеріалу, опублікованого у тому ж виданні, Горбулін досить ґрунтовно показав, що «гібридна війна» на Донбасі є логічним завершенням «геостратегії реваншу», яку довго напрацьовував путінський режим. Однак, як тільки академік перейшов до висновків для України, його позиція стала набагато менш переконливою. Випереджаючи їх, Горбулін нагадав про результати досліджень британського вченого-міжнародника Е.Макка сорокарічної давнини. Згідно з ними, у більшості конфліктів того часу сильні країни не зазнали воєнної поразки, але програли в політичному плані, тому що не зуміли нав'язати свою волю противнику. Політична перемога слабкої сторони, за Макком, полягала у тому, що їй – шляхом застосування асиметричних способів ведення воєнних дій (переважно партизанських) – вдавалося виснажити волю сильного ворога до продовження війни і досягнення поставлених цілей.

Звідси Горбулін зробив прямий висновок: «Подвійне завдання України в нинішньому асиметричному протистоянні – двомірне. У зовнішньому вимірі – не піддатися на нав'язування нам зовнішньої, безперечно, деструктивної для нашої державності політичної волі Кремля, однак при цьому – виснажити противника. А у вимірі внутрішньому – забезпечити домінування нашої політичної волі в проблемних регіонах, не допускаючи, щоб вони виснажили нас економічно і політично».

Здавалося б, усе логічно і однозначно. Але виникає питання: а де асиметричні дії української сторони у цьому військовому конфлікті? Де «партизани» та інші атрибути асиметричності з боку України? Чи розроблено план таких дій? Якщо розроблено, то чому його досі не задіяли? Що заважає? На жаль, Горбулін залишив ці важливі питання без відповіді, обмежившись простою констатацією, що «держава повинна навчитися протидіяти викликам «гібридної війни». Сам факт такої «беззубої» рекомендації радника президента України говорить про те, що держава цього наразі не тільки не навчилася, а й, швидше за все, навіть не розпочинала навчання.

Не хочеться ображати маститого академіка, але його рекомендація банальна. Адже про потребу змінити тактику опору інтервентам хто вже тільки не висловлювався. Наприклад, лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош ще навесні минулого року (!) закликав розгорнути на південному сході країни «партизанську війну». Він також пропонував фізично знищувати лідерів сепаратистів. Можна зрозуміти, чому путінські «правоохоронці» так люто ненавидять Яроша і «Правий сектор»: він пропонує вкрай неприємні для окупантів методи боротьби за незалежність України.

Навесні ж про необхідність розгортати партизанську війну писав відомий київський журналіст Юрій Бутусов, який нині входить до комісії з відбору глави Антикорупційного бюро. А трохи пізніше, у серпні, готуватися до тотальної партизанської війни закликав командир батальйону «Донбас», нині народний депутат Семен Семенченко. Взагалі в інформаційному просторі України схожих матеріалів чимало, деякі з них підготовлені з великим знанням справи – здається, бери, вчися і починай здійснювати. А що на ділі? Минуло більше дев'яти місяців після того, як Путін почав підлу «гібридну війну». І де вона, асиметричність та витонченість тактики ЗСУ?

Справа, звісно, не в тому, що одні політики й активісти кажуть про прорахунки військово-політичного керівництва України, а інші надають перевагу сором'язливому відмовчуванню. Але ж неозброєним оком видно, що асиметрично і по-сучасному в цій війні діє – щоб його шляк трафив – тільки агресор. А ось командування ЗСУ, здається, зробило ставку на цілком стандартні кроки захисту країни. Блокпости, прямі зіткнення з добре озброєним противником, тривалий захист об'єктів з великими втратами живої сили – все це з арсеналу армій минулого століття. На жаль, поки що Україні вдається стримувати ворога завдяки мужності та відданості своїх військовослужбовців та добровольців, але ніяк не вмілості й мудрості вищих військових керівників.

Мужність рядових захисників України захоплює, але важко не визнати: з нинішнім військово-тактичним багажем країні буде важко виснажити переважаючі сили агресора. Зрештою, Україні треба подумати і про межі своїх сил та можливостей. Щоб використовувати спецбатальйони як «гарматне м'ясо», великого розуму не треба. Суспільно-політичній еліті країни треба чітко й однозначно сказати керівництву країни: щось ви, панове-добродії, занадто довго вчитеся абсолютно очевидним речам, та й чи вчитеся взагалі? Коли вам, панове начальники, дають поради безпосередні учасники боїв, ви їх ігноруєте. А самі ви, як і ваші радники, нічого путнього придумати не можете. І поки ви збираєтеся вчитися адекватно відповідати на виклики «гібридної війни», у зіткненнях із кремлівськими бойовиками гинуть сотні українців. Пора б і честь знати.

«Держава починає розвалюватися...»

Психологію нинішніх керівників України значною мірою відображає такий пасаж із теоретичних рекомендацій радника Горбуліна: «У військовій сфері багато чого буде залежати від зовнішніх чинників (зокрема міжнародної допомоги). Швидше за все, Україна й надалі потребуватиме суттєвої підтримки партнерів саме у військовій сфері, щоб бути готовою до військової відсічі у разі подальшої ескалації військової компоненти гібридної війни», – пише Горбулін.

За всієї зовнішньої відповідності тези реальній ситуації – вона в корені неправильна. Так, Україні дуже потрібна міжнародна допомога, і українська дипломатія має тут демонструвати чудеса спритності. Але не можна ставити існування країни у будь-яку залежність від іноземних подачок. За майже рік війни пора вже переконатися, що, крім моральної підтримки (спасибі, звичайно!), солодких обіцянок і дуже скромної фінансової допомоги (позики МВФ такими можна назвати умовно), Захід не сильно квапиться реально підтримувати Україну. Грошей дають мало, якщо врахувати ситуацію війни. Зброї не дають. Україна мусить сподіватися тільки на свої сили. Буде практична допомога ззовні – добре, низько вклонимося і скажемо спасибі, не буде – самим потрібно зчепити зуби, як кажуть, «землю жерти», але давати відсіч зухвалому агресору. Для цього українська нація має консолідуватися і постати перед ворогом приблизно в такому вигляді, як сьогодні виглядають росіяни: згуртовані навколо свого правителя, готові терпіти злидні й труднощі заради «авторитету країни».

Зрозумійте правильно, я зовсім не збираюся захищати і пропагувати позицію «ватників», які становлять більшість російського населення. Вони затуркані воістину «геббельсівською» пропагандою від Кремля. Це їхня велика біда, це людська драма цілого народу. Проте факт залишається фактом: майже монолітна згуртованість росіян – головний козир біснуватого фюрера. Дати гідну відсіч путінській воєнщині зможе тільки не менш згуртований народ.

Звісно, монолітність української нації слід кріпити не брехливою пропагандою та насадженням страху, як у Росії. Україна скинула мерзенний режим Януковича й одухотворена ідеєю влитися у сім'ю цивілізованих народів Європи. Консолідація нації може і має відбуватися навколо європейських цінностей, а не навколо амбіцій лідерів. Чи можливо це? На сьогодні шансів мало, практично неможливо. Так вважає перший український президент Леонід Кравчук, який бачить велику загрозу для країни у роз'єднаності її еліти.

«Сьогодні еліта роз'єднана, вона свариться між собою невідомо за що. Насправді у еліти немає відповідальності перед загрозою, яка вже нависла над Україною. А загроза надзвичайно висока. І я навіть можу сьогодні, у свято, сказати, що держава починає розвалюватися. І це вже факт. Треба про це говорити по-дорослому», – заявив старий політик.

Якщо говорити по-дорослому, то без монолітності еліти українська нація ще довго буде залишатися трухлявою і недостатньо сильною. І це буде позначатися на ході війни. На одній самовідданості й героїзмі бійців АТО країна довго не протримається. Потрібний певний імпульс, який додасть втомленій від війни державі друге дихання, наповнить її новою і непереборною силою. Такий імпульс повинен виходити, перш за все, від політичного керівництва країни. А що від нього виходить?

Досить згадати кілька гучних скандалів. Так, 30 грудня указом президента України був призначений в.о. глави НКРЕКУ. Пан Порошенко не знайшов нічого кращого, як призначити на цю надзвичайно відповідальну посаду 24-річного Діму Вовка, котрий ніколи не був причетним до сфери енергетики. Раніше юнак працював у Москві менеджером кондитерської корпорації Roshen, основним власником якої є президент України.

Ситуація з цим призначенням здавалася настільки комічною, що корпорація Roshen була змушена зробити спеціальну заяву: «На цій посаді він (Д.Вовк, – авт.) пропрацював менше двох років і був звільнений у листопаді 2014 року через незадовільні результати своєї діяльності, не продемонструвавши високої кваліфікації на займаній посаді менеджера». І сміх, і гріх...

А ще добре пам'ятаємо, як пан Порошенко свого часу «облагодіяв» Україну свідомо дилетантським міністром оборони Гелетеєм, через слабкість котрого загинуло чимало бійців АТО. Ставлеником президента є також сумнівний Генпрокурор Ярема, відставки котрого вже давно домагається багато політиків та активісти. Справи проти корупціонерів і представників «п'ятої колони» типу Ріната Ахметова у ГПУ не просуваються ні на йоту. Зате видно жвавість в іншому – не встиг колишній міліцейський оперативник освоїтися в прокурорському кріслі, як тут же на хлібне місце прийняли його сина...

Країна дуже сподівалася на нову Верховну Раду. А що отримала? У парламенті як і раніше сидять десятки людей, які підтримували диктаторський режим Януковича. Як у старі часи, в Раді зараз числиться чимало молодих чоловіків та жінок, вся примітність котрих полягає у родинних та інших неформальних зв'язках. Якщо врахувати факти злодійства й хабарництва навіть у військовому і силових блоках, то стане зрозуміло: для багатьох представників українського істеблішменту війна війною, а корупція – за розкладом.

І яке тут може бути єднання нації? Довкола чого? Довкола ідеї про розкрадання держбюджету та іноземної допомоги націю НЕ згуртувати. Такі ідеї згуртовують лише окремі політико-економічні угруповання, що, власне кажучи, і зауважив пан Кравчук. Він явно хотів застерегти, а не принизити дух нації.

Але якщо все так, як каже навчений досвідом політик, у країні ще довго буде існувати і шкодити «п'ята колона». І це буде стрімко знижувати шанси на перемогу України у надзвичайно складній і важкій «гібридній війні». Ось про що хотілося б почути від радників президента України – тільки щоб «по-дорослому», чесно й відверто. Покладатися на допомогу ззовні, давати поради загального характеру – просто й безпечно для оточення високої посадової особи. Набагато важче застерегти його від неправильних кроків.

Але робити це треба; є речі, про які не можна мовчати. Взяти того ж Порошенка. Його не зачислиш ні до ворогів, ні до «п'ятої колони». Петро Олексійович щиро прагне вивести країну на дорогу перемоги, віддає цьому багато душевних і фізичних сил. Але, судячи з усього, він сильно скований своїм менталітетом, який у багатьох людей дуже специфічний.

Ось що пише про це на своїй сторінці у Facebook відомий львівський історик Василь Расевич: «Так, він (Порошенко, – авт.) самовпевнений, місцями самозакоханий. Неадекватно вважає себе найкращим дипломатом, військовим стратегом і юристом, але це не підстава для того, щоб допомагати ворогові знищити Українську державу. Ми маємо підтримати свого президента, а щоб не розслаблявся і не блукав манівцями через свою пиху, маємо контролювати кожен його крок. Нам вкрай потрібна консолідація, а не розбрат. Думайте головою, а не розробками кремлівських політтехнологів».

Щоб допомагати ворогу, це справді не підстава. А от щоб друзі й прихильники президента допомогли йому подолати «зіркову» хворобу і не дозволили зміцнитися замашкам автократа – підстава, та ще й яка.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук