Гріхопадіння Європи: чекала, коли їй скажуть «f*сk»

Незабаром після перших сутичок демонстрантів зі спецзагоном «Беркут» в урядовому кварталі Києва деякі західні ЗМІ вибухнули статтями, засуджуючи «екстремістів» і «радикалів». Окремі видання навіть стали порушувати питання про небезпеку відродження в Україні фашизму. Але чи не лукавлять закордонні оглядачі? Чого вони недоговорюють?

Найбільше проклять і улюлюкання на адресу Євромайдану вивергали прокремлівські ЗМІ та «солов'ї» типу одіозного Дмитра Кісєльова. На це не потрібно звертати жодної уваги: ​​продукція «поліграфполіграфичів» не варта й виїденого яйця.

Але от авторитетне англійське видання Guardian. Нещодавно там з'явилася стаття під вражаючим заголовком «Першопричина кризи в Україні – це фашисти, олігархи і західна експансія» (In Ukraine, fascists, oligarchs and western expansion are at the heart of the crisis).
Автор статті Шеймас Мілн ні багато ні мало прорік:

Таке ми вже бачили. Українські протести, які тривали два місяці, західні ЗМІ малюють за добре відрепетируваним сценарієм. Борці за демократію б'ються з авторитарним режимом. Демонстранти вимагають, щоб їм дали право бути частиною Євросоюзу. Але російський президент Володимир Путін позбавив їх шансу на свободу та процвітання.

Цю історію ми чули і чуємо в тій чи іншій формі знову і знову, зокрема десять років тому, коли в Україні почалася підтримана Заходом Помаранчева революція. Але вона має дуже слабкий стосунок до дійсності.

Якщо сприймати цю статтю за чисту монету, то може скластися враження, що в Україні немає авторитарного режиму та політв'язнів, на вулицях Києва відсутні справжні борці за свободу і демократію, а кремлівський пахан Путін не підставив українцям підніжку на шляху до Євросоюзу.
Замість цього автор Guardian наголошує на «ультраправих націоналістах і фашистах», котрі опинилися в центрі протестів і нападів на держустанови. Його бентежить присутність у лавах української опозиції націоналістичної партії «Свобода». Не дає йому спокою навіть давно вбитий кілером від КДБ ідеолог українського націоналізму Степан Бандера, котрого він чомусь називає «лідером українських фашистів».

Своєрідною є також сентенція автора про олігархів: підтримуючи президента Януковича, «водночас, вони фінансують опозиційних політиків і протестувальників»; їм, цим підступним нуворишам, «набридло протегування влади самовпевненій групі вискочок, відомої під назвою «Сім'я». Таким, мовляв, «є одне з пояснень нинішніх проблем українського президента».

Приблизно в тому ж дусі в ці дні писала ціла низка європейських та американських видань. На жаль, багато публікацій вельми поверхнево й однобоко відобразили події, пов'язані з Євромайданом. Деякі ЗМІ з перебільшеним запалом засуджували дії українців з «Правого сектора», котрі протистояли «Беркуту». Але ті ж самі ЗМІ обходили мовчанням факти застосування українськими силовиками бойових набоїв, спецзасобів, які забороняє ООН, викрадень і тортур активістів.

Безперечно, питання радикалізму й фашизму важливі, їх має постійно відстежувати демократична громадськість. Бо «коричнева чума» – це така зараза, яку потрібно знищувати в зародку. Проте, розуміючи тривогу критиків «радикалізації» Євромайдану, не можу позбутися думки, що баланс інформації вони помітно зсувають, а причинно-наслідковий зв'язок вивертають навиворіт. У ряді публікацій іноземних ЗМІ деякі деталі протистояння в Києві надмірно випнуті, інші ж, навпаки, невиправдано замовчуються. Зміщення акцентів веде вбік від розуміння суті того, що відбувається, і грає на руку недругам українського народу.

Правда полягає в тому, що радикали НЕ становлять кістяка протестувальників. У своїй більшості Євромайдан збирав і продовжує збирати цілком звичайних, порядних громадян України, з якими влада поводиться абсолютно неприпустимо й образливо. Все ж дуже банально. Країну роздирає дика корупція. Ті, хто перебуває при владі, нестримно збагачуються, не бажаючи ділитися з народом. Населення тероризують озброєні банди, іменовані міліцією. До того ж, понад рік українців тішили надією входження до Євросоюзу, брехали, імітували переговорний процес, а в останній момент безцеремонно штовхнули – фактично, волею однієї людини з кримінальним минулим – абсолютно на інший шлях. Та ще й на який! Під п'яту огидного режиму, очолюваного вихідцем з політичної «охранки». Ну, кого це не обурить?
Як відреагував режим Януковича на справедливе обурення ошуканих громадян – відомо достеменно. Проти невеликої групи мирних студентів на Майдані Незалежності кинули спецпризначенців, озброєних пластиковими кийками, що є порушенням міжнародної конвенції. Було б дивно і прикро за українську націю, якби громадяни країни мовчки проковтнули звіряче побиття юнаків та дівчат.

«Не додавай вогонь до вогню», – радив Платон. Я б закликав окремих авторів не нагнітати істерію щодо розгулу в Україні «екстремістів» та «радикалів» – щодо учасників протестних акцій. До груднево-січневих подій діяльність радикальних організацій в Україні перебувала повністю під контролем спецслужб, і останні це можуть підтвердити. Жодної особливо тривожної інформації в українських і, тим більше, світових ЗМІ щодо цього не простежувалося – просто тому, що такі організації в Україні не мають вагомого авторитету і здебільшого, на щастя, існують лише на папері. Так, до УНА-УНСО та інших подібних організацій, що входять у «Правий сектор», потрібно ставитися з обережністю. Так, деякі програмні пункти і гасла партії «Свобода» українському суспільству варто серйозно проаналізувати, а лідерів цієї партії, що сповідують антисемітизм та іншу націоналістичну заразу, – відправити в політичне забуття. Але не можна судити за окремими фактами і людьми про всю країну. Не можна на підставі присутності серед демонстрантів невеликої купки радикалів робити висновок про загальну спрямованість Євромайдану. Концентрація уваги тільки на «радикалах» у лавах українських демонстрантів на шкоду іншим аспектам вуличних протестів – це як витягування шулером з рукава липової козирної карти.

Насправді весь хід подій у Києві свідчить про те, що головні українські екстремісти і радикали засіли на столичній вулиці Банковій та в урядовому кварталі. Це режим Януковича володіє багатьма ознаками фашизму, а саме: концентрація необмежених повноважень в руках однієї людини; насадження режиму, заснованого на принципах корпоративної державності та вождизму; фактичне знищення судової системи; перекіс держбюджету на користь каральних органів; ксенофобський поділ суспільства на «своїх» (донецьких ) і чужих (всіх інших); створення найнятих парамілітарних угруповань (тітушок) для протидії мирним протестам і переслідування неугодних; використання внутрішніх військ проти мирних протестувальників; масові порушення прав людини; використання держресурсів для необмеженого особистого збагачення... Авторитетні світові політики та міжнародні організації неодноразово ідентифікували режим Януковича як диктаторський. Звісно, властивий йому фашизм не можна назвати класичним – це такий собі напівфашизм Партії регіонів – політичного угруповання, схожого на банду, яка задалася метою поневолити і пограбувати власний народ. Але з цього «доморослого» фашизму цілком може вирости чудовисько, здатне накоїти чимало великих бід. Особливо в парі з кремлівським свавільником. От би про що турбувалися світові ЗМІ!

Щоб дізнатися правду, треба подивитися їй в обличчя. Тоді годі не побачити, що кілька молодих людей, котрі вийшли в Києві на масову громадянську акцію із захисту свободи і демократії, загинули не від рук так званих «екстремістів» і «радикалів», а від рук опричників фашистського режиму Януковича. Нинішня українська влада, забруднивши себе кров'ю, втратила легітимність.

Чому ж деякі західні ЗМІ робили і продовжують робити вигляд, що не помічають крові на руках Януковича і Ко, а натомість дуже активно педалюють тему «радикалізму» Євромайдану? Насамперед, це пов'язано з тим, що донедавна лідери Європи, фактично, стояли на боці українського диктатора.

Нагадаємо, ще під час листопадових масових протестів проти антиєвропейського курсу Януковича в Україні стала поширюватися інформація про те, що керівництво Євросоюзу може зайняти жорстку позицію щодо українських чиновників. Це було б логічно – вже тоді всі розумні люди усвідомлювали, що владна «Сім'я», що складається з колишніх кримінальників та інших сумнівних елементів, розуміє лише мову сили. Однак у Європі поспішили спростувати цю інформацію. 2 грудня 2013 представник ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Кетрін Ештон заявила, що Європейський Союз поки не планує вводити якихось санкцій щодо України. «Це питання наразі не обговорюється», – відрізала глава європейської дипломатії.

Звісно, на словах лідери Європи підтримували український народ, але тільки на словах. На ділі ж все виходило трохи інакше. Наприклад, 12 січня Народне віче в Києві затвердило звернення до керівників США та ЄС щодо запровадження санкцій проти глави МВС України Захарченка за побиття учасників акцій та журналістів. І немов в насмішку над протестувальниками вже наступного дня Майя Косьяніч, речник Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і безпеки, знову заявила: Євросоюз поки що не буде запроваджувати санкцій проти української влади. «Питання санкцій на цій стадії не розглядається», – констатувала дипломат.
Така позиція функціонерів ЄС відверто підливала олії у вогонь. З одного боку, вона викликала величезне розчарування в лавах українців, що протестували, і збільшувала число тих, хто закликав до активніших дій. З іншого боку, фактична байдужість Європи розв'язала руки ватажкам українського режиму. Попри очевидну злочинність дій силовиків 30 листопада і надалі, ніхто навіть не збирався залучати до кримінальної відповідальності свавільників у погонах. Навпаки, на активістів почалося полювання. Їх хапали по всьому місту, жорстоко били і катували. Безвинних людей тримали в СІЗО, позбавляли меддопомоги... Влада свідомо розкручувала маховик ненависті і протистояння.

Що може пролитися кров, стало очевидно ще задовго до сутичок в урядовому кварталі. І кров, до нещастя, пролилася. Загибель мирних демонстрантів у Києві – на сумлінні й лідерів Європи. Тому по-людськи зрозуміло обурення заступника держсекретаря США Вікторії Нуланд, яка послала Євросоюз «на три букви» (якщо перекласти на зрозумілу в Україні мову).
Для тих, хто пропустив цю новину: на початку лютого в інтернет потрапив аудіозапис розмови Нуланд з американським послом в Україні Джефрі Пайєтом. Під час бесіди, яка відбулася ще 25 січня, заступник голови американської дипломатії сказала, що ООН може допомогти Україні вийти з політичної кризи, а потім емоційно додала: «F*ck the EU».

Главу уряду Німеччини лайка американки обурила до глибини душі. Анґела Меркель вважає неприйнятними зневажливі висловлювання американських дипломатів про роль ЄС в українській ситуації. Про це 7 лютого повідомила журналістам прес-секретар німецького канцлера.

Є й інші думки. У США лихослів'я свого дипломата не тільки не засудили, а й, фактично, схвалили. Американська преса писала приблизно таке: лайка Нуланд не шокує, а відкриває очі. «А щодо невдоволення Нуланд тим, як ЄС «не мукає і не телиться» в питанні про Україну, то кому тільки не приходили в голову схожі думки?», – іронічно зауважила газета Wall Street Journal.
Як не смішно про це писати, але мат виявився дуже переконливим аргументом! Минуло зовсім небагато часу після оприлюднення скандального аудіозапису, як правляча в Німеччині партія – Християнсько-демократичний союз – помітно загострила своє ставлення до української політичної кризи. За повідомленням Deutsche Welle, федеральне правління ХДС екстрено зібралося в суботу, 8 лютого, й ухвалило рішення вимагати санкцій до влади України, якщо в країні й надалі посилюватиметься криза. «Якщо українське керівництво і надалі буде відмовляти в елементарних громадянських правах, то ми виступатимемо за те, щоб міжнародне співтовариство запровадило санкції щодо окремих осіб, проти гнобителів», – йдеться в резолюції партії.

Варто зазначити, що раніше ХДС і особисто глава партії Меркель відкараскувалися щодо кризи в Україні нічого не значущими загальними словами. Залишається тільки шкодувати, що пані Нулад набагато раніше не «послала» ЄС, з мовчазної згоди структур якого вже багато тижнів українська влада веде війну проти власного народу.

Втім, весь Європейський Союз навряд чи варто звинувачувати у такому гріхопадінні. У нинішній Європі, особливо в умовах світової фінансово-економічної кризи, вирішальне слово майже у всіх основних питаннях належить ФРН. Не дарма ж Анґелу Меркель називають найвпливовішою жінкою планети. Якби правляча партія Німеччини та її лідер відразу після початку протистояння в Києві висловили серйозне застереження Януковичу, голос Європи в питанні про долю України, напевно, звучав би більш вагомо. Можливо, вже були б зроблені практичні кроки для впровадження санкцій, здатних привести до тями українських чиновників й запобігти кровопролиттю. А то ж якось несолідно виходить. Навіть далекі США вже склали реальний «чорний список» українських порушників прав людини, а сусідній Євросоюз досі розмірковує. Не по-сусідськи якось.

Зрозуміло, що в основі зволікання Меркель лежить велика політика. Точніше, надмірна залежність економіки Німеччини від російського газу. І не тільки від газу. У цій країні є прошарок впливових людей, котрі перебувають на служінні у Кремля. Так, на службу до Путіна прилаштувався колишній канцлер Німеччини Ґергард Шрьодер. Наймали його для пробивання будівництва нафтопроводу «Північний потік», здатного створити великі проблеми Україні. Рік тому, повідомляли ЗМІ, російський концерн «Газпром» найняв керувати будівництвом газопроводу «Південний потік» одного з лідерів СДПН, колишнього мера Гамбурга Геннінґа Фошерау.

«Як зазначають різні експерти, призначення Фошерау головою консорціуму з будівництва так званого "Православного газогону" може переконати Європейський Союз надати "Південному потоку" статус європейського стратегічного об'єкта, проти чого постійно виступала Єврокомісія. Спорудження "Православного газопроводу" значно збільшить залежність ЄС від російського газу і в такий спосіб поставить під загрозу національну безпеку країн Старого континенту», – зазначав інформресурс «Инопресса» з посиланням на видання Legno Ctorto.

Європейські ЗМІ писали, що Шрьодер, погодившись стати слугою Путіна, швидко перетворився з середньозабезпеченого екс-чиновника на вельми респектабельного «бізнесмена». Як бачимо, у нього знайшлися послідовники. Поганий приклад заразливий, особливо якщо суспільство не дає йому належної оцінки. Німецьке суспільство виявилося не цілком здатним протистояти розбещувальній  «шрьодеризації». Тож для деяких європейських політиків питання про те, чи сваритися з «кремлівським бандитом» (так деякі американські ЗМІ називають Путіна), – це питання не тільки чистої політики.

Проте сьогодні ми маємо цілком доконаний факт: ХДС, нарешті, визначився. Наскільки він буде послідовний і твердий у своєму прагненні допомогти українському народу скинути ярмо ПР – покаже час. Наразі ж можна констатувати лише одне: для Анґели Меркель як для політика світового масштабу настала година істини. Або вона проявить себе твердим і послідовним прихильником західних, європейських цінностей, або залишиться в числі політиків, впливовість яких не виходить за межі красивих, але порожніх слів.