До нещодавньої витівки Сергія Жадана і Христини Соловій я поставився з розумінням і навіть деяким співчуттям. Артистам також треба їсти, а пісенька, мотив якої неможливо запам'ятати навіть з третього разу, на хіт сезону явно не тягне. Звичайно, було трохи ніяково, що двоє досвідчених і далеко не безталанних митців вдалися до підліткового епатажу, але що тут вдієш – творчі пошуки часом заводять у несподівані місця. Чи вартувало воно того? Не знаю. Принаймні навіть після явно надмірної реакції Церкви і пари тижнів медійного галасу до мільйона переглядів на ютубі той скандальний кліпчик так і не дотягнув. Буває.
Набагато більше питань до тих, хто вирішив докрутити ситуацію до повного абсурду. Ось днями у храмі Святого Андрія поцьомалась із дівчиною така собі Аліна Шубська, опублікувавши у фейсбуці відповідну світлину з підписом «Тому що Бог – це любов!». З останнім твердженням можна було б посперечатись (ну не все аж так просто в тому християнстві!), проте теологічний диспут з гадалкою на картах Таро – затія сумнівна, за всієї поваги до працівників сфери окультно-містичних послуг. У сухому підсумку пані Шубська отримала дещицю хайпу і передбачувано підігріла обурення релігійної публіки, яка ледве охолола після Жадана і Соловій.
Слідом за пані Шубською зловити хайп вирішили й ЛГБТ-активісти. Так, очільник об'єднання «Військові ЛГБТК+» Віктор Пилипенко закликав «усі гей-пари приходити до Церкви Св. Андрія і цілуватись», опублікувавши в соцмережах відео, на якому він цьомкається зі своїм бойфрендом. Навіщо все це? За словами пана Пилипенка, щоб «нагадувати тим, хто проводить там свої обряди, що вони не мають сили засуджувати і карати за любов». Артистам можна багато чого вибачити, бо на те вони й артисти. Натомість від громадських активістів очікуєш трохи більшої розсудливості та яснішого бачення власних цілей. Чи стане суспільство толерантнішим, якщо навмисно провокувати його значущу частину на агресію? Чи можна домогтись поваги до себе, демонструючи зневагу до інших? Ці запитання лунають так часто, що вже перетворились на риторичні…
Але облишмо полеміку щодо ЛГБТ-активістів та їхніх методів на потім. Наразі поставлю питання так: чи могли б ми уявити подібні новини, скажімо, у березні 2022 року? Звісно, що ні. Але що відтоді принципово змінилося? Так, росіян вибили з-під Києва, відігнали від Харкова і примусили тікати з Херсона. Проте кінця і краю війні не видно. Так, я чув, що, на думку Андрія Єрмака, ми вже пробігли 70 метрів зі ста. Але я ще читав останню статтю Валерія Залужного на шпальтах The Economist, і там картинка вимальовується трохи інакша. Хай там як, попереду в нас ще дуже багато випробувань. Тому скажу банальність: навряд чи зараз слушний час, щоб знов розпалювати в тилу «культурні війни», «сексуальну революцію» чи «боротьбу з клерикалізмом». Це, до речі, стосується не тільки ліволіберальних активістів, але і їхніх спаринг-партнерів – принаймні тих, хто досі вважає неомарксизм більшою загрозою для України, ніж рашизм.
І якби ж то стосувалося лише цієї теми! Ось нещодавно телеведуча Яніна Соколова зловила мить слави, запросивши до етеру свого «Рандеву» одну львівську мовознавицю, відому своїми ультрарадикальними висловлюваннями. Задум пані Соколової справдився: свою дещицю хайпу вона отримала. А те, що її співрозмовниця мазнула військових, котрі не завжди спілкуються мовою Тараса Григоровича Шевченка – так то суща дрібничка, потерплять... Тимчасом у протилежному куті рингу кучкуються відомі персонажі, котрі ледве стримуються, щоб не заспівати стару пісеньку про «утиски російськомовних». Ну просто таки атмосфера затишних довоєнних років! А тимчасом орки лізуть і лізуть на Авдіївку…
Мені важко віриться, що всі ці пустопорожні конфлікти і скандали створюють іноземні спецслужби. Звісно, недооцінювати ворога небезпечно, проте не варто й переоцінювати людську здатність опиратись спокусам. А найбільша зі спокус у нашому гіперінформаційному світі – це якраз таки хайп. Ось ще один приклад, тепер уже справді страшненький. Якщо ви помітили (а ви, мабуть, таки помітили), у жовтні зійшла ціла лавина повідомлень про самогубства підлітків. Нормальні видання, звісно ж, утримувались від поширення подібної інформації, щоб не спричинити так званого «ефекту Вертера», тобто хвилі наслідуваних самогубств. Проте в телеграм-каналах і на сайтах-помийницях кожну трагедію обсмоктували в усіх деталях, змагаючись між собою в оперативності. Брак ерудиції? Замовлення ФСБ/ГРУ? Та ні, це просто шакали, для яких має значення лише статистика відвідуваності і кількість підписників...
Ну і будемо відверті: сигнал про те, що час «срачів» (інакше не скажеш, вибачайте) настав, дав політичний клас. Щойно стало зрозуміло, що краху нашої державності не станеться, політикум став оживати. Тривалий час то була гризня бульдогів під килимом, проте зараз політична боротьба вже ведеться відкрито і безсоромно. Ну а якщо політики вже «прогрівають» свій електорат, то чому б і всім іншим не повернутись до звичних занять, наскільки це дозволяють обмеження воєнного стану?.. Усе це, звісно, дуже небезпечний фальстарт. І, на жаль, немає впевненості, що все утримається в межах здорового глузду аж до завершення війни.
А що буде далі, коли настане час зализувати рани – про те не хочеться навіть думати. Питань, що вимагатимуть ретельного пропрацювання, будуть сотні. Конфліктних ситуацій, які належить розплутувати з обережністю сапера – тисячі. І все це доведеться робити суспільству, чия колективна психіка виснажена війною. Щоб відновитися, нам будуть потрібні архітектори згоди – фахівці з кризових комунікацій, майстри діалогу та медіації, а не мисливці за хайпом, котрі хлюпають бензином усюди, де хоч трохи іскрить. Власне, уже зараз наше суспільство не в тому агрегатному стані, щоб піддавати його непотрібним випробуванням на міцність. Але якщо процес уже почався, його вже не зупинити ні статтями, ні закликами – усе це доведеться просто пережити.
Ми використовуємо