Коли Володимир Зеленський опинився в «пастці», яку влаштували досвідчені політичні інтригани президент Дональд Трамп і віцепрезидент Джей Ді Венс у Білому домі, це викликало розчарування щодо обох сторін. Але коли нещодавно чинний президент США заговорив про відставку українського президента, призупинивши при цьому військову допомогу країні, це спровокувало відверте здивування. Бо такі заяви порушують питання, далекі від політики, і змушують замислитися, як ідея фікс однієї людини може вплинути на долю цілої країни та її захисників.
Не варто лукавити. Президента Зеленського є за що критикувати, і в Україні це нерідко роблять і політики, і журналісти, і звичайні громадяни. Однак у тому, що його відставка мала б стати умовою відновлення повноцінної військової допомоги країні, яка стікає кров'ю від зовнішньої агресії, є не тільки політична абсурдність, а й моральна катастрофа. Ситуація, коли йдеться про життя людей, а політичні амбіції перетворюються на єдиний орієнтир, – це вже не просто політика. Це взагалі ніяка не політика, у загальновизнаному розумінні цього слова. Це був глибоко особистий вибір Трампа, продиктований якимось внутрішнім переконанням, яке змушує його ігнорувати реальність. І найжахливіше в цьому – він не просто ігнорував реальність, він немовби усвідомлено завдавав шкоди слабкій стороні.
Вибачте, ну, не може людина в здоровому глузді й добрій пам'яті так примітивно помилятися. Адже все на виду, буквально перед очима, завдяки світовим ЗМІ. Росія щодня бомбардує українські міста, безжально вбиває мирних людей, включно з дітьми, а Трамп заявляє, що він вірить у бажання Путіна досягти «миру» в Україні.
«Відверто кажучи, мені важче мати справу з Україною. У них немає карт… Ми вважаємо, що з точки зору досягнення остаточного врегулювання, можливо, буде легше мати справу з Росією. Дивно, тому що в них усі карти», – недбало кинув очільник США, немов він був у Лас-Вегасі за картковим столом.
Схоже, пан Трамп забув, що Америка вже не одне десятиліття позиціонує себе як противник войовничих диктатур. Він міг би поставити питання про те, що позицію України слід посилити перед початком мирних переговорів з Росією. Так мають намір робити всі провідні країни Євросоюзу, давнього стратегічного партнера Америки. Натомість очільник США безсоромно брехав про падіння рейтингу Зеленського майже до нуля, називав його «диктатором», а справжнього диктатора лагідно іменував «розумною людиною» і «видатним лідером».
Варто нагадати Трампу, якщо він сам про це забув, що йдеться зараз не про політичну долю Зеленського, а про долю України і її народу. Україна відчайдушно бореться за свою незалежність, за свою землю і за життя не під п'ятою таких огидних нелюдів, як Путін і Ко.
Чому ж президент США ставить цілі й ідеали українців на другий план? Чому для нього відставка Зеленського може бути важливішою за порятунок людських життів, підтримку українського народу в його справедливій боротьбі? Далеко не все можна пояснити нюансами геополітики або «інтересами Америки». Вважаю, ми маємо справу з прикладом нав'язливої думки, коли в людини на перший план виходить не спроба вирішити серйозну проблему, а бажання зменшити її до комфортного для неї рівня. Поведінка Трампа після другого сходження на американський «трон» – типовий прояв егоцентризму, коли проблеми, що існують у світі, розглядаються винятково крізь призму особистих вподобань і політичних ігор, а не крізь призму долі реальних країн і людей.
Взагалі-то все це підпадає під визначення обсесивного синдрому. Фахівці підтвердять, що обсесивні думки часто пов'язані з неможливістю відійти від певної ідеї, навіть якщо вона руйнівна або не має під собою раціонального підґрунтя. У випадку Трампа це може бути не лише політичним прагненням здобути негласний статус «короля світу», а й способом «спростити» світ, роблячи його більш керованим і зрозумілим (як тут не згадати слова Трампа, що йому «легше» мати справу з РФ). Спрощення ж таких складних і багатошарових процесів, як війна, призводить до того, що людський аспект виявляється повністю витісненим.
Коли Трамп наполягає на ідеї відставки Зеленського, він немов не бачить або не хоче бачити реальності, в якій український народ бореться за свою незалежність. Він бачить лише «фігуру», яка може бути замінена відповідно до його власних уявлень і політичних інтересів. Це типовий прояв того, як нав'язливі думки впливають на особистість людини і можуть відірвати її від реальної дійсності, замінивши її в мозку цієї людини лише поверхневою картиною.
Тут саме час згадати про книгу небоги нинішнього глави США, дипломованої психологині Мері Трамп. У 2020 році вона видала працю, в якій досліджувала стан психіки свого стрийка. Книжка має дуже характерну назву, яка просто волає: «Занадто багато і ніколи не достатньо: як моя сім'я створила найнебезпечнішу людину у світі» (Too much and never enough. How my family created the world's most dangerous man). У цій праці Мері Трамп зі знанням справи доводить, що Дональд Трамп страждає від таких психологічних проблем, як клінічний нарцисизм, антисоціальний розлад особистості та «довготривало недіагностована нездатність вчитися, яка десятиліттями заважала його здатності обробляти інформацію».
У США це вже починають розуміти. Наприклад, у жовтні минулого року, коли Трамп ще тільки починав шокувати всіх своїми передвиборчими обіцянками, у статті Financial Times обговорювалися ознаки його когнітивних проблем, включно з імпульсивною поведінкою і труднощами з концентрацією. У статті зазначалося, що його висловлювання і дії викликають занепокоєння щодо здатності ефективно виконувати обов'язки глави держави.
А зовсім нещодавно, на початку березня, конгресмен із Демократичної партії Ел Грін заявив, що працює над імпічментом президенту. Це сталося під час виступу Трампа в Конгресі. «Цей президент непридатний. Він не повинен обіймати цю посаду. 34 кримінальні злочини, двічі імпічмент», – сказав Грін журналістам після виведення із залу засідань.
Нам не судилося зрозуміти вільних американців, які голосували за політика з такими кричущими «рекомендаціями» від правоохоронців і психологів. Можливо, тут зіграли свою роль величезні гроші, які одіозний мільярдер Маск вкинув у виборчу кампанію Трампа. Будемо сподіватися, велика Америка все-таки дасть собі раду з ними обома.
Що ж стосується України і долі її владної верхівки, то хоч би як не хотілося Трампу й Путіну мати справу зі зручнішим для них українським президентом, а не із Зеленським, іти на поводу в них категорично не можна. Не їм вирішувати, коли і як в Україні пройдуть вибори.
А от вже коли війна закінчиться, український народ, будемо сподіватися, суворо спитає зі Зеленського за все: і за слабку турботу про армію, і за несвоєчасне попередження населення про вторгнення путінської вояччини, і за загибель тисяч бійців у непідготовленому контрнаступі, і за тривалу корупцію, і за перегини під час «бусифікації», і за багато інших невимушених помилок влади. Але зроблено це буде не за вказівкою з-за океану і, тим більше, не з Кремля, а з волі українського суспільства. Від цього залежатиме майбутнє країни.
Сьогодні ж, коли щодня відбуваються сотні смертельних бойових зіткнень ЗСУ з російською військовою силою, всі ми маємо чітко розуміти: прокремлівська логіка Трампа щодо завершення війни небезпечна і просто по-людськи непристойна. Якщо очільник Білого дому і надалі наполягатиме на укладенні перемир'я без чітких гарантій безпеки для України, то фактично дасть російському диктатору час для перепочинку і можливість уникнути законної відплати за скоєні злочини. Усе подальше ці два персонажі, які добре розуміють один одного, напевно бачать так. Якщо цивілізовані країни наполягатимуть на суді над Путіним (а без цього ніяк не можна!) – той, напевно, відновить військові дії, до того ж зі ще більшою люттю. І Україна ж без реальних гарантій безпеки знову опиниться в тій самій ситуації, якщо не гірше. А вашингтонський нарцис тоді знову може сказати: це Україна розв'язала війну, я ж попереджав, що не можна чіпати Путіна...
Сподіватимемося, що планам кремлівського нелюда не судилося здійснитися. Провідні країни Євросоюзу, політичного блоку, що має розвинену економіку, – на боці України, і з їхньою допомогою шанси на сильнішу позицію України під час майбутніх мирних переговорів з Росією усе ще залишаються. Українські чиновники й дипломати повинні працювати в цьому напрямку не покладаючи рук. Ці шанси не можна не використати. Цього вимагає пам'ять про тих, хто віддав свої життя, захищаючи Україну.
Ми використовуємо